“Поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі” (з улюблених поезій Ліни Костенко)
Я – жниця поденна. Тяжка моя нива. За ціле життя я не вижну її.
Ліна Костенко Ліна Василівна Костенко – це мужність і зрілість сучасної української поезії, її безкомпромісність, непоступливість у принципових, доленосних питаннях, небуденний талант у поєднанні з почуттям відповідальності перед минулим, сучасним і майбутнім.
Для багатьох шанувальників її поезії Ліна Костенко стала загадковою жінкою з легенди. І світло цієї легенди, як світло високої зірки, долинало навіть тоді, коли поетеса вимушена була мовчати “цілу вічність
Мудрими людьми мовлено, що нація, як така, не існує без людей, які уособлюють совість, талант, цвіт усього народу. Слава богу, наш народ має такий цвіт. Але ж як мало його. Як нещадно побивано його у всі часи. Кривава лапа монстра тоталітаризму нависала над кращими із кращих.
У темній людській пустелі приникло, здавалося, все живе. Але народ таки чув мужній, совісний жіночий голос. І дивувалися – невже можна бути людиною? Невже можна себе поважати? Невже можна бути гідним своєї землі і вболівати за її долю?
Душа здригнеться і в астралі. Де ж те як писанка село? В майбутнє підуть
Вся творчість Ліни Костенко – туга за ідеалом, сором за поганьблену, знецінену, розтоптану людину. Епоха несприятлива – ламає Іще в колисці геніям хребти. Такі книжки поетеси, як “Над берегами вічної ріки”, “Маруся Чурай”, “Неповторність”, “Бузиновий цар” повертали читачеві віру в слово, а нашій літературі – духовне здоров’я.
Проблема “людина і війна” – панівна у творчості Ліни Костенко, чия дитяча пам’ять увібрала в себе болючі деталі, жорстокі картини, зафіксувавши враження, стан душі, які через роки переплавилися в усвідомлене бачення війни, для чого знайшлися щонайпечальніші слова зрілої жінки-художниці.
Мій перший вірш написаний в окопі, На тій сипкій од вибухів стіні, Коли згубило зорі в гороскопі Моє дитинство, вбите на війні. “Пастораль XX століття” – найдраматичніший вірш цієї тематики. Три пастушки – “кирпаті сільські аргонавти” – знайшли й розібрали гранату. Вибух…
…І несли їх діди, яким не хотілося жити. Під горою стояла вагітна, як поле, мати, І кричала та мати: – Хоч личко його покажіть. “Вагітна, як поле, мати…”. І безсмертна, як поле, як сама свята земля. Творячи суто довженківську картину вічного кола обігу життя, Ліна Костенко виокремлює з хаосу смерті мотив надії, ведучи його на тлі чорно-білої графіки всенародної драми.
Антилюдська сутність війни осмислюється в одній з найвідоміших антивоєнних поезій Ліни Василівни “Старенька жінко, Магдо чи Луїзо…” зі збірки “Над берегами вічної ріки”. Оригінальний прийом – звернення жінки-українки, котра втратила рідних дітей на війні, до німкені, яку, мабуть, теж не помилував жорстокий час – зробив поезію вистражданим застереженням згорьованих матерів:
Я не скажу ні слова тобі злого, Твій, може, теж загинув на війні. За що він бився, Магдо, проти кого?! Вже не кричить: “Хайль Гітлер!” на стіні?! Лірика Ліни Костенко художньо матеріалізує реальний світ, подаючи модель життя глибокоособистісно, часом до наївності прозоро, часом ускладнено. Лірична героїня поетеси – це чутлива, ніжна, зболена душа, могутня і надзвичайно активізована ерудиція. “Моя душа задивлена в чужу” – ці слова пояснюють глибинну справжність емоційних реакцій на світ героїні поезій Ліни Костенко, якій “в глибинах гармонії болять дисонанси”.
Пригляньмося до властивої поетесі вічної тривоги за долю любові. Ця тривога, яка переросла в ранню печаль, в смуток за чоловічою шляхетністю, властива вже її першим твором. На все є час – На милу недосвідченість
І переконання у власній правоті, А на любов, що благодатна, вічна, Буває раз і тільки раз в житті. Ці рядки звучать глибоко особистісно, бо концентрують в собі максималізм юної душі, який у зрілої Ліни Костенко виллється в пристрасне нестримних рядках:
Моя любов! Я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни. Лиш не зроби слухняною рабою, Не ошукай і крил не обітни! Цей вірш Ліни Костенко – це молитва високої душі жіночої, здатної піднятися над буденщиною і минущістю, лишатися при тому жінкою.
У поезій Ліни Василівни інтимна лірика – це “постійний напружений діалог розуму й серця”, – точно помітила Людмила Таран. Від жіночої самоіронії авторки і її ліричної героїні повіває великою печаллю: хто виміряє, скільки втрачено, а скільки знайдено на емансипаційних стежках.
Як глибоко інтимний і разом з тим соціальний зріз людської душі звучать слова поетеси: Не дай мені заплутатись в дрібницях, Не розміняй на спотички доріг, Бо кості перевернуться в гробницях Гірких і гордих прадідів моїх. Жага громадянськості – рушійна й визначальна сила поезії Ліни Костенко, що поєднує в собі правічну відповідальність художника за долю й щастя народу. Своє громадянське кредо поетеса визнайшла ще на початку поетичної стежки, ніби передбачаючи ту неволю серця, розуму й слова, яка їй і її однодумцям судилася надовго:
Не уникай в путі круговороту – Хай руки загартуються твої, То доведеться плавати і проти, І впоперек стрімкої течії. Лепетлива муза на полі бою української поезії мусить бути мужньою і сильною.
Поетеса завжди писала, як думала, – так і жила. Слово – вчинок. Життя – як слово. Життя Ліни Костенко – це урок безкомпромісності, совісності й принциповості. Усім цим і дорога для нас наша талановита сучасниця, справді народна українська поетеса Ліна Василівна Костенко.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)