Поет Борис Пастернак
Борис Пастернак – один із самих моїх улюблених поетів. Його лірика заворожує, звучить, як прекрасна музика. Особливо гарними мені здаються його вірші, присвячені природі. Особливість світосприймання Пастернаку навколишнього світу полягає в тому, що в нього немає поділу на живу й неживу природу. Пейзажі існують у його віршах на рівні з жанровими ліричними картинами буття Для Пастернаку важливий не тільки його власний погляд на пейзаж, але й погляд природи на нього. Образи, які створює поет у своїх добутках, настільки достовірні, що читач буквально
У посаді, куди жодна нога Не ступала, лише ворожок так хуртовини Ступала нога, у біснуватій окрузі, Де й те, як убиті, сплять снігу, – Постій, у посаді, куди жодна Нога не ступала, лише ворожки Так хуртовини ступала нога, до вікна Так хлестнулся обривок очманілої шлеї… Уже з перших рядків вірша чутна пісня заметілі За допомогою звукописи передаються нашому слуху звуки, видавані теперішньою заметіллю. Усього одне речення, а читача закрутила, понесла заметіль, він занурився в стихію. Явища природи у віршах поета знаходять властивості живих
Пастернак наділяє дощик якостями поета, і дощик пише вірші: Відростки зливи грязнут у гронах И довго, довго до зорі Крапають із покрівель свій акровірш, Пускаючи в риму міхури. Гроза може загрожувати, подібно злій жінці, а будинок відчуває себе так, як людина, що боїться впасти. Пейзаж, що створює Пастернак, приймає всесвітні розміри, близькі по масштабах віршам Маяковського. Так, у первозданності фарб з’являється Урал у віршах “На пароплаві”, “Урал уперше”. Є в поета й замальовки півночі – “Льодохід”, “Відплиття”.
Особливо вражають вірша Пастернаку, у яких він зображує природу біля Москви. Це він немов би заново відкрив для нас звичний мир, ми немов уперше побачили стрижів, грози, відчули захід конвалій і сосон: Недавно цією просікою лісової Пройшовся дощик як землемір і мітчик. Аркуш конвалії отяжений блешнею, Вода забилася у вуха царських свічок. Викохані холодним сосником, Вони росою відтягають мочки, Не люблять дня, ростуть особняком И навіть запах ллють поодинці… Поет зображує пейзажі, що нагадують сюжети казки: Глуха пора листопаду.
Останніх гусаків косяки. Розбудовуватися не треба, У страху ока великі. Нехай вітер, горобину занянчив, Лякає її перед сном, Порядок створіння оманний, Як казка з гарним кінцем. Пастернак відчуває природу навіть не що як уподібнюється людині, а як складову частину його щиросердечного організму.
Між природою й людиною поет не проводить ніякої границі – вони взаємно перетікають друг у друга. Двигуном цієї метаморфози є метаморфоза, що за допомогою самих несподіваних уподібнень робить злиття людини й природи в єдине ціле: И сади, і ставки, і огорожі, И киплячими білими криками Мирозданье – лише страсті розряди, Людським серцем накопиченої… Погляд Пастернаку на мир багато в чому відповідав релігійному відчуттю миру як Храму, торжества Світового Духа, хоча відверто релігійних мотивів у лірику Пастернаку (я маю на увазі рання творчість поета) немає.
У рядках ліричних створінь поета укладене відношення до миру як до чуда, але чуду не випадковому, а потребуючого преклоніння, молитви, і в жодному разі не кардинальних змін: Лютий! Дістати чорнила й плакати! Писати про лютий ридма… Це один з перших віршів Пастернаку, де він визначив всю свою подальшу поетичну програму.
Тут ми бачимо відмову лірика як творця від суперництва зі створеним Богом миром. Ліричне “Я” поета не заслоняє мир, а всього лише відіграє роль посередника між дійсністю й поезією. По Пастернаку, поезія – губка, що усмоктує в себе навколишній світ: Поезія!
Грецькою губкою в присосках Будь ти, і меж зелені клеєнням Тебе б поклав я на мокру дошку Зеленого садового ослона. Рости собі пишні брижи й фижми, Убирай хмари і яри, А вночі, поезія, я тебе вичавлю В здоров’я жадібного паперу. Предметом окремої розмови є лірика Пастернаку, присвячена любові.
Почуття любові сприймається поетом широко: у глобальному буттєвому й філософському змісті. Мир і людина – ланки одного ланцюга, а натхненне почуття любові людини перетікає в навколишній світ, і цей мир наповнюється любов’ю. Відношення поета Пастернаку до жінки дивно. Жіночий образ, створюваний поетом, позбавлений тих крайностей, які спостерігаються в інших авторів.
Це й не “геній чистої краси”, і не підступництво, мінливість, і не страждаюча жертва чоловічої переваги. Жінка Пастернаку цілком земна, але перед нею поет, начебто перед божеством, випробовує благоговіння. Він захоплюється “чудом жіночих рук”, наділяє героїню якоюсь чудесною якістю. Предмет любові поет не піддає якому-небудь аналізу – він упокорюється з тим, що секрет улюбленої розгадати неможливо: Любити інших – важкий хрест, А ти прекрасна без звивин, И принадності твоєї секрет Розгадці життя рівносильний.
Вершиною любовної лірики став вірш Пастернаку “Нікого не буде в будинку”. Як пісня воно пролунало в кінофільмі “Іронія долі, або З легкою парою”. У цьому вірші – всі теж замилування жінкою, її здатність приносити в щоденність відчуття чуда.
Самітність і зневіра, викликана сутінками в зимовий холодний день, переміняється передчуттям чогось казкового, і цією казкою, що міняє реальність, стає прихід улюбленої жінки: Але неждано по портьєрі Пробіжить вторженья тремтіння. Тишу кроками меря, Ти, як майбутність, увійдеш. Ти з’явишся у дверей У чомусь білому, без примх, У чомусь впрямь із тих матерій, З яких пластівці шиють.
Пастернак – дивний поет у тому розумінні, що його світосприйманню властив “дитячий” погляд на мир, тобто погляд людини, що щодня відкриває в щоденності щось нове, і ц нове стає предметом лірики. Відрізняє його поезію й імпресіонізм образів, пильна увага до мелодики вірша. Борис Пастернак – свого роду музикант, що відтворює мотиви світової гармонії
(1 votes, average: 5.00 out of 5)