Борис Леонідович Пастернак

Борис Пастернак виріс серед московської інтелігенції, де мистецтво – живопис, музика, література – проймало все її життя. Він народився в небагатій родині молодого живописця Леоніда Пас-тернака й піаністки Розалії Ісидорівни Пастернак-Кауфман. Батько був людиною авторитетною – викладав у Московському училищі живопису, ліплення і зодчества, дружив з багатьма митцями. Згодом Борис Пастернак згадував, що в їхньому будинку побували – чи то як товариші його батька, чи то як замовники власних портретів – Сєров і Вру-бель, Ключевский

і Верхарн, Васнецов і Горький. Одне з найяскравіших дитячих вражень Пастернака: музичний вечір у родині, коли серед гостей сиділи поважні сиві літні чоловіки – Лев Миколайович Толстой і Микола Миколайович Ге. Про дружбу батька з видатним письменником свідчить, зокрема, натхненна робота, пов’язана з ілюструванням роману Льва Толстого “Воскресіння”. Чудові ілюстрації Леоніда Пастернака і досі вважаються одними з найкращих.

Вікові липи біля флігеля у дворі Училища живопису на М’ясницькій, напроти Поштамту, де жила родина Пастернака, гімназія, радісні виїзди на дачу, традиційні різдвяні і великодні

урочистості, поїздки до Петербурга і за кордон, розмови про війну з Японією, народні вуличні маніфестації, похорон Баумана, бої на Пресні, злі козачі коні і нагайки в бурхливий 1905 рік, знов і знов художні виставки і розмови про них, концерти в консерваторії, уроки музики, нескінченні заняття іноземними мовами – ось чим жив тоді палкий і вразливий московський підліток.

Серед добрих знайомих батька була людина, яка відіграла особливу роль у житті Бориса Пастернака. Це був видатний російський композитор Олександр Миколайович Скрябін. Музика Скрябіна вразила Пастернака, захопила і вселила в нього, схильного до музичних імпровізацій і творчості, мрію стати композитором. Цілих шість років Пастернак віддав цій пристрасті, досяг деяких успіхів і заслужив схвалення свого кумира. Але настав день, коли, сповнений сумнівами, пригнічений тим, що не має абсолютного слуху, він залишив музику.

Навчаючись на філософському відділенні історико-філологічного факультету Московського університету, Пастернак слухає лекції філо-софів-неокантіанців. Але ось він дізнається, що “Мекка” філософів знаходиться в Марбурзі – стародавньому німецькому містечку, де колись жив, ще студентом, Ломоносов. Скориставшись тим, що літня перерва в російських навчальних закладах збігалася з навчальним семестром у Марбурзькому університеті, Пастернак на заощадження, зроблені для нього матір’ю, навесні 1912 року їде до Марбурга. Заняття в професора Когена, одного з найавторитетніших старійшин німецьких неокантіан-ців, були короткочасними. Філософія як наука більше не приваблювала Пастернака. Внутрішньо, ще не усвідомлюючи цього, він був уже поетом. Давно вже Пастернак час від часу складав вірші, хоча й не надавав їм якогось значення.

Залишивши Марбург, Пастернак витрачає залишок грошей на подорож до Італії. Він знайомиться з Венецією і Флоренцією, з головою занурюється в “золоту трясовину” мистецтва Відродження; полотна великих італійських майстрів, чудеса венеціанського зодчества назавжди увійшли в його свідомість.

Навесні 1913 року Пастернак з відзнакою закінчив університет, а через рік вийшла його перша книга віршів під назвою “Влизнець серед хмар”, Тоді ж відбулася перша зустріч молодого поета з В. Маяков-ським, який справив на нього величезне враження.

Творче піднесення 1917-1918′років дало можливість видати нову збірку ліричних віршів “Теми і варіації”. Ця книга зробила ім’я автора ще популярнішим, однак сам поет у глибині душі був дуже невдоволе-ним собою. Поступово Пастернак приходить до висновку, що в такі часи лірична поезія стає аморальною. Тому він звертається до історичних сюжетів революції 1905 року, зокрема до легендарної особистості лейтенанта Шмідта. У ті роки його морально підтримує Марина Цветаєва, яка на той час вже емігрувала до Франції. Листування з поетесою надихало, допомагало долати душевну кризу.

Вірші, присвячені людям, чия доля так чи інакше перетиналася з долею Пастернака – Брюсову, Ахматовій, Цвєтаєвій, Мейерхольдові, – разом з деякими іншими Пастернак об’єднав у збірці “Поверх бар’єрів”. Тут він виклав свої погляди на сутність мистецтва і значення поезії в історії людського суспільства.

З початку 30-х років Пастернак брав активну участь у створенні Спілки письменників і виступав з промовою на першому з’їзді. У цей час про нього багато писали, він сподівався бути суспільно корисним, сміливо відповідав на критику, обстоював свою позицію самостійного художника. Навесні 1936 року відкрито заявив про незгоду з директивними статтями “Правди”, в яких усе талановите в мистецтві й літературі вважали проявом формалізму. “Саме в 36-му році, – згадував Пастернак через 20 років, – коли почалися ці страшні процеси, усе зломалося в мені… […] Я пішов у переклади. Особиста творчість закінчилася”.

Війна застала Пастернака в Передєлкіно, під Москвою. Вже в перші місяці війни в журналах “Вогник” і “Червона новина” з’являються патріотичні вірші Пастернака, присвячені грізним подіям. Про ті тижні, коли “всі на світі прилучилися до війни”, поет розповідав: “Я чергував у ночі бомбардувань на даху дванадцятйповерхового будинку – свідок двох фугасних влучень у цей будинок під час одного з моїх чергувань, – рив бліндаж у себе за містом, проходив курси військового навчання, що несподівано побачили в мені природженого стрільця”. Потім пішла евакуація на Каму.

Радість перемоги відроджувала надії на довгоочікуване оновлення суспільства. Однак у 1946 році почалася нова хвиля масових репресій, викликана жданівською постановою. Пастернак добре розумів, що заарештувати можуть і його.

П’ятнадцять післявоєнних років життя поета були роками наполегливої, систематичної роботи. Він і далі перекладає Шекспіра; бере участь у виданні творів великого угорського поета Шандора Петефі, дивовижно майстерно переклавши кілька його віршів; береться за колосальну роботу – переклад обох частин “Фауста” Гете – і в 1953 році завершує її. З власними віршами він знову довгий час не виступає. Тепер його увага прикута до роману “Доктор Живаго”, над яким він працює кілька років. Пастернак думає, що значення цієї прози перевищує значення його поетичних творів. Він ставить перед собою неймовірно складне завдання – осмислити історичний досвід Росії в XX столітті, відобразивши в романі і революцію, і Вітчизняну війну. У 1956 році роман був відданий у журнал “Новий мир”. Однак редактор журналу К. Симонов відмовився публікувати твір. На батьківщині цей роман був заборонений протягом ЗО років. Він з’явився в перекладі спочатку в Італії, а вже потім майже в усіх країнах світу.

З 1946 року Пастер*нака сім разів висували на Нобелівську премію, з літератури. У І958 році йому присудили цю премію “за видатні досягнення в сучасній ліричній поезії і продовження благородних російських традицій у прозі”. Пастернак відповів листом подяки Комітету, що присудив йому нагороду, але вже через тиждень, після цькування і погроз був змушений відмовитися від премії і підписати не ним складену заяву. Було припинено всі видання його перекладів, і Пастернак залишився без заробітку. Цей ПОЛІТИЧРШЙ скандал пізніше одержав в усьому світі назву “Скандал Пастернака”.

У своїх листах до друзів він писав: “Живу на Місяці. Звернутися по допомогу ні до кого. Всесвітня слава й одночасно безнадія і непевність у завтрашньому дні”.

У січні 1959 року Пастернак завершує роботу над своєю останньою книгою віршів “Коли розгуляється”. На порозі свого сімдесятиріччя він продовжує працювати над драмою “Сліпа красуня” про долю мистецтва в умовах кріпосного права, але письменникові все важче боротися з невиліковною хворобою і долати страшний біль у спині.

Із середини квітня настало погіршення, тому останні півтора місяці свого життя письменник був прикутий до ліжка. 30 травня 1960 року Борис Пастернак помер.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Борис Леонідович Пастернак

Categories: Твори з української літератури

Links