Я з тих країв, де за Дніпром кургани І ворохобна тисяч літ хода, Де бунчуки татарські без пошани Земля покрила чорна і руда. Так писав про свою малу батьківщину видатний український поет Андрій Самійлович Малишко. Народився Малишко 14 листопада 1912 року в селищі Обухів, яке розкинулось на косогорах по обидва боки автостради Київ-Дніпропетровськ. Батько Самійло Малишко був шевцем. Був він чоловіком стриманим, мовчазним і справедливим. Щоб прогодувати сім’ю, в якій було одинадцятеро дітей, йому доводилося дуже багато працювати. Мати Івга займалася
домогосподарством, була доброю, товариською, жвавою жінкою. Андрій безмежно любив її. Поет і критик Дмитро Павличко писав: “Малишко любив свою матір, а в ній – своє походження, свій рід, свій дар, свою долю, свою батьківщину. Ця любов була, мабуть, найголовнішим джерелом його творчості, вона щоразу повертала йому натхнення і нагадувала, в ім’я чого він працює… Образ матері – його найулюбленіший і, можливо, найкращий образ, над яким він трудився усе життя”. Дитинство Андрія проходило в нестатках. У сім’ї шматок хліба цінився як найвищий дар, але тут часто співали пісень, довгими зимовими
вечорами велися задушевні бесіди. Ніхто із дітей не був обділений увагою люблячої матері. Андрій рано зрозумів, що у світі є багато цікавого, і з задоволенням ходив до школи: Школярських днів нам не забуть ніколи, Не проказати їх, не проспівати, Як бігали з торбинками до школи У грізний рік, у славний рік двадцятий. Велику любов до книжок Андрій перейняв від рідного дядька Микити, якого в селі прозвали чорнокнижником. Першою і головною книгою для нього назавжди став “Кобзар”. Тараса Шевченка. Про це Малишко писав: “І здається, знову бачу ту нешироку, але шумну дорогу, покриту першим снігом, утворену й пригладжену селянськими саньми. У нашій хаті довго світить каганець, язичок полум’я мигтить над батьківським шевським столиком. Мати пряде, а Микита – батьків брат, читає Тарасового “Кобзаря”. Микита залишився у моїй пам’яті як взірець народної мудрості і кмітливості. Читав він багато і Шевченка, і Толстого, і Некрасова, і Пушкіна…” У шкільні роки Малишко продовжував знайомство із українською, російською та зарубіжною літературою, пробував нишком писати вірші, але нікому їх не показував, бо соромився. Учитель помітив талант хлопчика, сприяв віршуванню початківця. Андрій цінував цю допомогу і зберіг пожовклі від часу аркуші з віршами, які датовані 1920-1928 рр. Творчому потягу, розвитку дитячої уяви, таланту обдарованого хлопця Сприяли й пісні, які співала його добра матуся. У цих піснях було багато смутку і радості, горя і щастя. Андрій самотужки навчився грати на баяні, співав народних пісень, перероблюючи їх нещасливу кінцівку, у кожну додаючи щось своє. Дитинство, шкільні роки мали для формування Малишка як поета і громадянина величезне значення, адже саме в ці роки народжується емоційне ставлення до світу, розвивається свідомість і образ мислення. Д. Павличко писав: “Голос Малишкової свідомості вистрілює з рідної землі і хилиться до рідної землі… Його любов до народу, до людей праці і до самої праці народжена з тієї правди, якій заглядав у вічі поет ще дитиною”. І справді, усе, що Андрій Малишко мав, він виніс із дитинства.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)