Поема Овідія “Метаморфози” та її міфологічна основа

УСІ УРОКИ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 8 КЛАС

І семестр

ЛЮДИНА ТА ЇЇ СВІТ У ДАВНІХ ЛІТЕРАТУРАХ

УРОК № 28

Тема. Поема Овідія “Метаморфози” та її міфологічна основа

Мета: з’ясувати функцію перетворення в поемі Овідія, простежити мотив перетворення в інших художніх творах; вдосконалювати навички аналізу тексту; розвивати уміння складати опорний конспект; виховувати уміння працювати в групі, з повагою ставитися до думки інших людей.

Обладнання: тексти уривків з поеми “Метаморфози”, папір, фломастери для створення

ОК.

Как все меняется! Что было раньше птицей,

Теперь лежит написанной страницей.

М. Заболоцький

ХІД УРОКУ

I. Актуалізація опорних знань

Складання грона на тему “Овідій”

Наприклад

Перевірка домашнього завдання

Доведіть, що вірш Овідія “Зима на чужині” є елегією.

II. Мотивація навчальної діяльності

Російському поетові Миколі Заболоцькому належать такі рядки:

Как все меняется! Что было раньше птицей,

Теперь лежит исписанной страницей;

Мысль некогда была простым цветком;

Поэма шествовала медленным быком;

А то, что было мною, то, быть может,

Опять

растет и мир растений множит.

Вот так, с трудом пытаясь развивать

Как бы клубок какой-то сложной пряжи,

Вдруг и увидишь то, что должно называть

Бессмертным. О, суеверья наши!

– Якими є ключові слова цієї поезії? (Безсмертя, перетворення)

Саме про перетворення й піде мова сьогодні на уроці.

III. Вивчення нового матеріалу

1. Підготовка для сприйняття твору

Перу Овідія належить поема “Метаморфози” (“Перетворення”). Що таке метаморфоза?

Тема перетворення посідає значне місце в міфології всіх народів. Були такі міфи, звичайно, і у греків. Достатньо пригадати прекрасного юнака, що перетворився на квітку нарцис, або Дафну, яка, рятуючись від Аполлона, стала лавровим деревом.

Мотив перетворення дуже часто зустрічається в народних та літературних казках: гарбуз перетворюється на карету, а миші – на лакеїв (“Попелюшка”), потворне чудовисько набуває вигляду чарівного принца (“Червоненька квіточка”), недара та нахаба сприймається оточуючими як талановита та високоморальна людина (“Крихітка Цахес”).

Саме Овдій використав для написання своєї поеми міфологічні сюжети. У 15 книг увійшло близько 250 епізодів, написаних гекзаметром.

Сюжети про перетворення розповідають про виникнення зірок, тварин, рослин, рік, джерел, скель, людей. Поєднавши багато метаморфоз разом, Овідій написав поему, що пояснює походження усього світу.

Що не міняє обличчя свого? До обнови охоча,

Творить, чергуючи з формами форми, майстриня-природа.

Не пропадає, повірте, ніщо в неосяжному світі.

Все тільки змінює вигляд.

(Овідій “Метаморфози”)

Читання уривка вчителем

ЧОТИРИ ПОКОЛІННЯ ЛЮДСЬКІ

(І, В. 89-150)

Перше поріддя було золоте: без бича і спонуки,

З власної волі воно Правоту шанувало і Чесність.

Кари і страху не знало. Погрозливе слово закону

Ще не читалось на мідній таблиці, і люд не страшився

Вирок почути судді, без суду й опіки безпечний.

Сосни з гірських верховин ще не сходили в діл на потоки,

Щоби легким кораблем незнані одвідати землі.

Жодні надмор’я чужі не манили щасливого люду

Мури, глибокі рови не були ще для міст поясами;

Проста сурма і покручений ріг не співали до бою;

Меч і шолом не служили нікому. Без зброї, без війська

Мирні народи жили в непорушнім і любім дозвіллі.

Щедра земля самохіть, ще не знаючи пут обов’язку

Ралом не ткнута залізним, не зранена ще бороною,

Гойний приносила дар, поживу, легку і корисну.

Люди збирали тоді дику вишню й суниці по горах,

Терен з занозистих віт, шовковиці ягоди стиглі

Та жолуді, що зронило Юпітера древо розлоге.

Вічна стояла весна, і подувом ніжним зефіри

Пестили цвіт луговий, що пишався і ріс, самосійний.

Втім, і незораний лан половів – нахилявся хлібами,

І, не лежавши в пару, наливав своє стигле колосся.

Ріки текли молоком, струменіли скрізь нектаром ріки,

І темнолисті дуби золотими точились медами.

З того ж часу, як, заславши Сатурна у Тартар темничний,

Владу Юпітер посів, то вже срібна пора та настала,

Гірша від золота, але цінніша від темної міді.

Владар новий сколотив цілорічну Сатурнову Весну,

Літо додавши до неї, непевную Осінь і Зиму,

І на чотири доби річний кругобіг поділивши.

Вперше тоді затремтіло повітря від суші та спеки,

І від холодних вітрів крижані позвисали бурульки.

Вперше тоді знадобились оселі; оселі знайшлися

В сховах печер, у кущах верболозу, поплетених ликом.

Вперше Церериним зерном засіяно ниву родючу

І під ярмом заревла-застогнала покірна худоба.

Третя доба – мідяна – за срібною хутко настала;

Люд войовничий, суворої вдачі, до зброї охочий,

Але ж іще не злочинний. Остання порода – залізна.

Тож як настала доба найгіршої тої породи,

Зразу ж з’явилася Кривда, минулися Чесність і Правда;

Хитрість, Брехня і Підступство посіли їх місце спустіле;

Зрада прийшла і Насильство, жадоба на гроші і статки;

Виплив на море плавець, хоч на вітрі це був безпорадний.

Сосни, що досі по горах шпилястих росли безтурботно,

Нині по хвилі незнаній помчали в світи кораблями.

Землю, що спільна була, як повітря, як сонячне сяйво,

Нині пройшов землемір, обніжки і межі поклавши.

Стали від неї тепер вимагати не тільки ужинків,

Але й скарбів, що від людського ока вона приховала.

В надра, в глибини підземні ідуть; від стігійської хвилі

Видобувають скарби, усякого лиха початок;

Вийшло Залізо на світ і Золото, ще шкідливіше,

Вийшла на люди Війна, що живиться ними й лютує,

В хижих, кривавих руках брязкучу стискаючи зброю.

Люд животіє з грабунку, на зятя не звіриться тесть вже,

Гість на господаря також – і братня любов потьмарилась;

Жінка грозить чоловікові, той ворогує на жінку.

Мачухи зводять дітей смертельно-блідим аконітом;

Син нетерплячий про батькову смерть дізнається в ворожки.

Никне Побожність і Віра, і діва небесна Астрея

Землю, сплямовану кров’ю,- остання з богів – покидає.

Робота у групах

Завдання: користуючись текстом уривка, складіть опорний конспект для описування золотого, срібного, мідяного і залізного віків.

Наприклад:

За складеними ОК потрібно переказати зміст свого уривка. Завдання можна ускладнити: групи обмінюються опорними конспектами і переказують уривок іншої групи.

Підсумки

– Чому Овідій класифікує чотири покоління людей, вживаючи назви різних металів?

– Наведіть приклади уособлення, що зустрічаються в даному уривку. (Правота, Чесність, Кривда, Правда, Хитрість, Брехня, Підступство, Зрада, Насильство, Залізо, Золото, Війна, Побожність, Віра) Запишіть ці поняття у колонки зі знаком “+” та “-“.

+	–
Правота Чесність Правда Побожність Віра	Кривда Хитрість Брехня Підступство Зрада Насильство Залізо Золото Війна

– Вочевидь, перемагає зло. Які слова можна дописати у ліву колонку, щоб перемогло добро? (Справедливість, Любов, Миролюбність, Доброта)

– Як ви гадаєте, чому у людей виникали такі уявлення про минуле людства?

– Як на вашу думку, в яку добу живемо ми з вами? Чому?

– Що може врятувати світ? Поясніть вашу думку.

IV. Узагальнення та систематизація вивченого

“Мікрофон”

– Що я знаю про метаморфози?

– Навіщо потрібні були перетворення в міфах?

– Чому “Чотири покоління людей” – це приклад метаморфози?

V. Домашнє завдання

Прочитати уривки з “Метаморфоз” Овідія: “Потоп”, “Філемон і Бавкіда”.

Художникам – зробити ілюстрації.

ПОТОП

(І, В. 253-312)

Він вже хотів розметати вогні над людьми і землею,

Та побоявся, щоб часом священний етер не зайнявся

І від стількох блискавиць не стопилася вісь світовая.

Спало на пам’ять йому й рокування нехибної Долі:

“Прийдуть часи, коли море, й земля, і небесна твердиня

Раптом поймуться вогнем і зруйнується всесвіт прекрасний”.

Набік одкладено стріли – Циклопів жахливе знаряддя,-

Іншу призначено кару – у поводях ріки розлити

І з неозорого неба наслати дощі ненастанні.

Так ухваливши, замкнув Аквілона в печери він темні,

З ним і всі інші вітри, що хмарища й дощ розганяють.

Нота лише випускає, і Нот вилітає на крилах

Вогких, грізни х, обважнілих. Обличчя туманами вкрите,

Падають краплі роси з бороди і волосся у нього;

Хмари сидять на чолі, і одяг струмиться на грудях.

А як потисне нараз рукою могутньою хмари,-

Грім вибухає, і зливи потоками ринуть на землю.

Служка Юнонина вірна, Іріда семикольорова,

Воду тим часом збирає і хмарам її постачає.

Вилягли в полі хліба, хліборобова гине надія,

І, невблаганно важка, цілорічна марнується праця.

Але Юпітеру мало цієї небесної кари –

Кличе до помочі він і блакитного брата морського,

Той же збирає на раду потоки й, зібравши, говорить:

“Вас переконувать довго не треба – ви знаєте справу:

Вилийте всі свої води, що маєте владу над ними,

Схованки всі відчиніть, одваліте каміння на склепі

І попустіте своїй течії розливатись дозвільно”.

Ріки, вернувшись додому, уста джерелам роздирають

І, розгнуздавши потоки свої, поспішають до моря.

Сам же владика морський, потрясаючи землю тризубцем,

Їм простеляє широкі усюди дороги, і ріки,

Вийшовши геть з берегів, заливають розлогі рівнини,

Мчать на собі хліба і кущі, людей і худобу,

Цілі будинки з божницями предків і статком хазяйським.

Як же й зосталася де не зруйнована повіддю хата,

Хвиля поймає її, аж із дахом вкриваючи раптом,

І щонайвищі міські затопляє муровані вежі.

От уже море й земля ані в чому не мають відміни:

Море, куди не поглянеш, і берега в моря немає.

Люди, втікаючи згуби, одні по горах притулились;

Інші човнами пливуть, де недавно ще землю орали;

Треті щосили веслують над дахом затопленим вілли

І натрапляють на рибу в густім верховітті в’язовім.

Кинений якір не раз зав’язає в гірських сіножатях,

Об виноградні кущі зачіпляється дно корабельне.

Там, де лиш кози тонку між каміннями скубли травичку,

Нині лежать, розіславшись, незграбні і ситі тюлені.

Діви морські, нереїди, дивуються чудам підводним:

Храмам, палацам, містам. Гаї запосіли дельфіни,

В’язнуть серед верховіть, дерева стрясають хвостами.

Вовк поміж вівці попав і пливе, і лева рудого

Хвиля несе без опору, і тигрові ради немає.

Вепрові ікла страшні ні до чого, і оленю – ноги;

Марно шукаючи місця, де б можна було відпочити,

В море знесилений птах, не втримавшись, падає й гине.

Море в сваволі нестримній горби затопило, а хвилі

Все прибувають в гірські верховини, зростаючи, плещуть.

Більшість людей поглинула вода; кого ж пощадила,

Тих доконала нестача нужденної навіть поживи.

ФІЛЕМОН І БАВКІДА

(VIII, В. 611-724)

Так закінчив Ахелой. Те, що він розповів, надзвичайно

Всіх здивувало. Один лиш наваживсь сміятися з цього,

Впертий отой богоборець, Іксіона син невгамовний:

“Вигадки, що розповів Ахелой: вже надто могучі

В тебе боги олімпійські, як можуть всі речі зміняти”.

Всі остовпіли, й ніхто з них промови не міг ухвалити.

Перший Лелег серед всіх, нарешті, мовчання порушив,

Розумом зрілий і віком: “Безмірна небесная влада,

Краю нема і кінця їй; схотіли безсмертні – і сталось.

Сумнів твій тут не до речі. Ось слухай. На горах Фрігійських

Поруч із дубом стоїть стіною обведена липа;

Бачив це місце я сам, бо Піттей посилав мене в край той

Дальній, на ниви Пелопа, колись його роду підвладні,-

Нині болото; де край був залюднений – птиці лишились.

В людському образі раз завітав сюди з сином Юпітер,

З Атлантіадом, своїм жезлоносцем небесним на крилах.

Сотні осель обійшли олімпійці – благали спочинку,

В сотнях осель олімпійців не пущено. Радо зустріли

Їх лиш пенати одні, очеретом болотяним вкриті.

Жив там старий Філемон і побожна стара з ним Бавкіда.

Там оселились вони, ще за літ молодих поєднавшись,

Там і постарілись, в тій самій хаті. Жили-бідували,

Але на те не вважали, і вбожество їх не гнітило.

Слуг би ти в них не знайшов; їх двоє жило на господі,

Хазяйнували самі і самі ж собі вірно служили.

Ледве безсмертні боги завітали до вбогих пенатів,

Голови низько схиливши, в тісненькі просунулись двері,-

Тут Філемон їх запрошує поруч сідати на ослоні,

А працьовита Бавкіда рядном той ослін покриває.

Потім до огнища йде і в попелі ще не холоднім

Жар вигрібає, кори докидає і листу сухого,

Трудно і пильно старечим диханням огонь здобуває,

Зносить з гори після того трісок та всілякого хмизу.

Дрібно ламає його, під казан мідяний підкладає

Й ту, що з грядок поприносив господар, городину чистить.

А Філемон бере вила двозубі тим часом у руки

Й зараз хребтину задимлену з чорної балки здіймає.

З тої свинини, що довго про свята держали під дахом,

Він невеличкий шматок відриває і варить в окропі.

Щоб не знудились гості, щоб час їм минав веселіше,

Розпочинають старенькі розмову. Прип’яті за вушко,

Висіли в хаті ночовки; мерщій наливають водою,

Вишнім богам присувають – обмити натомлені ноги.

Ліжко було в них старе, з вербового дерева збите,

Був і сінник з осоки, на вербовій простелений рамі.

Ковдрою вкрила сінник господиня,- так тільки у свята

Ліжко вона застилала, хоч ковдра стара і дешева,

Тільки й придатна на те, щоби ліжко вербове вкривати.

От прилягли олімпійці. Приносить тоді господиня

Стіл, але стіл шкутильгає на ногу, малий черепочок

Вирівняв ногу старому служаці, а м’ята зелена

Зверху старанно його для почесної учти натерла.

Ставить тоді господиня двокольорові маслини,

Терен осінній смачний, прозорим налитий розсолом,

Редьку, цикорій і сир, а з сиром одцідженим поряд –

Яйця, що в попелі злегка спекла для гостей подорожніх.

Все те на глиняній чистій посуді. Вино розмішали

В глинянім чистім кратері, поставили букові кубки,

Пильно, уважно натерті пахучим зсередини воском.

Хутко потому на стіл і гаряча з’явилася страва,

З нею й вино молоде… Трохи згодом все те одсувають,

Щоб переміну нову на тісному столі розмістити.

Тут і горіхи, і фіги, і фініки сушені в зморшках,

Сливи солодкі, пахучі, у кошику яблука стиглі,

А посередині меду стільник. І миліші від страви –

Щира і щедра гостинність та ясні обличчя старечі.

От примічають старі, що, як стане кратер порожніти,

То вже й не знають, відкіль самохіттю вино прибуває.

Вражені дивом таким, затремтіли старі богобійні,

Просять чудесних гостей пробачить за страву убогу…

Був на господі у них ще й гусак, то за сторожа правив,-

Сторожа того вони й прирікають на жертву безсмертним.

Довго він крилами бив, все з-під рук виривався старечих,

Поки не вдавсь до гостей та й під ноги до них не забився.

Гості йому врятували життя і, підвівшись з-за столу:

“Так, ми безсмертні боги,- прорекли. – Ми йдемо покарати

Селище ваше за гріх і блюзнірство. Та ви не страшіться:

Кара на вас не впаде. Отже, вашу оселю лишіте

Й разом з нами ідіть на шпилі й полонини нагірні”.

Божому слову коряться старі і, щосили обпершись

На подорожні ціпки, помаленьку збираються вгору.

Вже недалеко були й від вершини гірської,- так, певне,

Пущена з луку стріла долетіла б,- оглянулись – горе!

Все, що в долині було, затяглося болотом, і тільки

Їхня хатина зосталась. Та поки дивуються диву

Поки недолю сусідську оплакують, видко стареньким,

Як та хатина мала, що й для них затісною здавалась,

Храмом величним стає: замість сох піднеслися колони,

Замість гнилої соломи блищить непідроблене злото,

Різьблені двері важкі і мармуром висланий ганок.

Чують ласкаві слова – син Сатурна до них промовляє:

“Праведний старче, і ти, достойна та праведна жоно!

Що б ви хотіли від нас?” Поспитавшися рази в дружини,

Спільне бажання тоді Філемон одкриває безсмертним:

“Хочемо бути жерцями і храму святого глядіти;

Та як у згоді дійшли до кінця свого віку земного,

Дайте і вмерти одразу обом, щоб мені не прийшлося

Бачить дружини в огні, та і їй щоб мене не ховати”.

Так по їх волі і сталось. І храму вони доглядали,

Поки точилось життя. Раз, знеможені віком і кволі,

Вийшли із храму на ганок вони; обступили їм пам’ять

Давні події; стоять, розмовляють; аж бачить Бавкіда:

Зазеленів Філемон; придивився старий: його жінка

Криється листом – і от вже шумить верховіття над ними.

Поки ще можна було, розмовляли обоє, а потім:

“Друже, прощай”, – проказали, і вже одночасно корою

Їхні уста поросли. І досі ще люди тамтешні

Вказують двоє дерев, що старе заступили подружжя.

Так повідали мені старі та шановані люди.

Правду святу говорили. Я бачив вінки там на вітті,

І, начіпляючи свіжу свою плетеницю, промовив:

“Люди, шануйте богів, то й вам тоді шана довіку”.

(Переклад М. Зерова)