Поема “Ганна Онєгіна” одна із кращих у творчості Сергія Олександровича Єсеніна
Цей епічний добуток, тому що розкриває долі народу в революції, але й ліричне, що відбиває суть людських переживань, внутрішній мир героїв
Колись у тої геть хвіртки
Мені було шістнадцять років.
И дівчина в білій накидці
Сказала мені ласкаво:
Немає Далекі, милі були.
Той образ у мені не згас
Ми все в ці роки любили,
Але мало любили нас.
Поема “Ганна Онєгіна” повна драматичних колізій, пов’язаних з долею народу в переломні періоди історії. Кульмінаційна сцена поеми – тривожна, зацікавлена розмова радовских
Кричать нам,
Що землю не торкніть,
Ще не настав, мол, мить.
За що ж тоді на фронті,
Ми губимо себе й інших?
Селяни хочуть довідатися правду про Леніна, що, як вони чули, бореться за те, щоб віддати селянам “без викупу ріллі панів”:
“Скажи, Хто таке Ленін?”
Я тихо відповів: Він ви”.
Єсенін піднімається до справжнього історизму в показі революційних подій. Він свято вірить у правоту більшовиків, їхню справедливу боротьбу. Із цими подіями зв’язані й долі головних героїв поеми: поміщиці Ганни Онєгіній, хутір якої під час революції селяни “забрали
Не чутно собачого гавкоту
Тут нема чого, видно, стерегти
У кожного хата гнила,
А в хаті рогачі так пекти.
Дивлюся, на ганку в Прона
Горлатий мужицький галас.
Тлумачать про нові закони,
Про ціни на худобу й жито
У поемі Русь не показана як єдине, ціле, поет зображує різних “мужиків”: селяни-трудівники гаряче привітають революцію, але є й такі, котрих, по вираженню Прона, “ще потрібно варити”, є закоренілі власники, начебто “огидного малого” – візника, є горлані й ледарі, як Лабутя, що шукають у революції “легкого життя”. По-різному сприймають ламання старого життя інші герої поеми. Ганна Онєгіна, що колись мріяла з іншим поетом про славу, вибита революцією зі звичного укладу поміщицького життя
“Колись я дуже любила
Сидіти у хвіртки вдвох.
Ми разом мріяли про славу…
И ви догодили в приціл,
Мене ж про це змусив
Забути молодий офіцер…”
На щось сподіваючись, вона відправляється шукати щастя на чужині
Остання зустріч героя поеми з Ганною Онєгіної відбувається “на расстоянье”, як би незримо. Але від цього значення її анітрошки не знижується, а стає заглавно-ключевим.
Справді, ще раз вдумаємося в рядки “лондонського” листа героїні, по “легкості” складу, здавалося б, такого “безтурботного”. Воно не тільки наповнено гіркуватими, немов полинь, роздумами-воспоминаньями про безхмарн-щасливі дні юності, але й перейнято мудрим прозрінням майбутнього Росії. Разом з тим у ньому сувора, безкомпромісна оцінка свого життєвого шляху.
Я часто ходжу на пристань.
И., чи те на радість, чи те в страж,
Дивлюся серед судів всі пристальней
На червоний радянський прапор
Тепер там досягли сили.
Дорога миючи ясна”.
У шляхах і роздоріжжях по чужих землях і весям Ганна Онєгіна не розгубила, не втратила в серце головного – любові до Батьківщини. Її тягне хоч на мить виявитися з милою Батьківщиною, тому приходить у порт, де коштують іноземні судна, видали з тугою й хвилюванням дивиться на червоний Прапор – це часточка Росії, втраченої нею Вітчизни, але не забутої. Звичайно, всі не так просто! Поет це прекрасно усвідомлює. Червоний прапор – символ нової Росії – радує неї, як знак втраченої Батьківщини, але й страшить. Вона не забула, що їй довелося пережити. Колись на питання поета вона відповіла мовчанням, у якому вгадувався біль втрати, але й усвідомлення історичної справедливості народної відплати
“Скажіть,
Вам боляче, Ганна,
За ваш хутірський розор?”
Але якось сумно й дивно
Вона опустила свій погляд
З кожним роком ця нова Росія стає для Ганни Онєгіної всі ближче. Мрії, Думи про цієї, здавалося б, втраченої назавжди й знову знайденій Батьківщині – це єдине, що зігріває їй душу, утримує на цій грішній землі
Тепер на чужині для героїні усе рідніше й ближче стає образ людини, любов якого вона відкинула двічі.
Складний мир людських відносин, не піддається логіці мислення, пориви людських серць майже некеровані. От і Ганна, довідавшись, що людина, що ніколи любив її, живий, перебуває як і раніше на Батьківщині, відправляє йому лист, у якому відкриває свою душу, висловлює самі таємні думки й мрії
Так часто мені сниться огорожа,
Хвіртка й ваші слова…
Але ви мені як і раніше милі,
Як батьківщина і як весна
Швидше за все вона не чекає відповіді на свій лист, та й сама не буде більше писати. Все необхідне вона вже висловила, полегшила душу, а повернення до старого ні, час не може бігти назад.
Ця поема Єсеніна вражає глибиною змісту при зовнішній простоті оповідання, вона доводить геніальність і майстерність поета
Відкладаю поему, а в душі ще довго звучать ці нехитрі рядки:
Далекі милі були!..
Той образ у мені не згас
Ми все в ці роки любили,
Але, виходить,
Любили й нас
(2 votes, average: 5.00 out of 5)