ПОДОРОЖНІЙ, КОЛИ ТИ ПРИЙДЕШ У СПА… – ГЕНРІХ БЕЛЛЬ (1917-1985)
ЛІТЕРАТУРА ПРОТИ ВІЙНИ
ГЕНРІХ БЕЛЛЬ (1917-1985)
ПОДОРОЖНІЙ, КОЛИ ТИ ПРИЙДЕШ У СПА…
( Скорочено)
Машина зупинилася, але мотор ще гурчав; десь відчинилася велика брама. Крізь розтрощене вікно в машину ввірвалося світло, і тоді я побачив, що й лампочку під стелею розбито вщент, лише ковпачок з нарізкою ще стирчав у патроні та кілька мерехтливих дротиків з рештками скла. Потім мотор замовк, і знадвору почувся чийсь голос:
– Мерців сюди, є там мерці?
– Отуди к бісу! – вилаявся шофер. – Ви що, вже не робите затемнення?
–
– Не знаю.
– Мерців сюди, чув? А решту сходами нагору, до зали малювання, зрозумів?
– Зрозумів, зрозумів.
Та я не був ще мертвий, я належав до решти, і мене понесли сходами нагору. Спочатку йшли довгим, тьмяно освітленим коридором, із зеленими, пофарбованими олійною фарбою стінами, в них стриміли чорні, криві, старомодні гачки для одягу; ось виринули двері з емальованими табличками, на яких стояло: 6-А й 6-Б; між тими дверима висіла, злагідна поблискуючи під склом у чорній рамі, Фейєрбахова “Медея”
Аж ось і колона перед виходом на сходову площадку, і довгий, вузький фриз Парфенону1 за нею – справжній, античний, – мистецьки зроблений із жовтавого гіпсу макет, і все інше, здавна знайоме: грецький гопліт2, до п’ят озброєний, строкатий і грізний, схожий на розлюченого півня. А на сходовій клітці, на стіні, пофарбованій у жовтий колір, пишалися всі вони, один за одним – від великого курфюрста до Гітлера…
У вузенькому ж малому коридорчику, де врешті на якусь хвилину мої ноші стали рівно, висів особливо гарний, величезний і дуже яскравий портрет Старого Фріца в небесно-блакитному мундирі, з променистими очима і великою ясною золотою зіркою на грудях.
І знову мої ноші похилилися, повз мене попливли тепер взірці арійської породи: нордичний капітан з орлиним поглядом і дурним ротом, жіноча модель із Західного Мозелю, трохи сухорлява й костиста, остзейський дурносміх із носом-цибулиною й борлакуватим довгим профілем верховинця з кінофільмів; а далі знов потягся коридор, і знов якусь хвилину я лежав на ношах рівно, і перше ніж санітари стали сходити на третій поверх, я встиг побачити і її – перевиту камінним лавровим вінком таблицю з іменами полеглих, з великим золотим Залізним хрестом угорі.
– Де відбувається дія?
– Яка тема є основною в художньому оформленні школи?
– Як оповідач характеризує зображених на портретах героїв?
1 Парфенон – храм богині ” Афіни на Акрополі в Афінах І (V ст. до н. е.).
2Гопліт – важкоозброєний воїн Давньої феції.
Усе це перебігло дуже швидко: я не важкий, і санітари квапились. Не диво, якщо воно мені й примарилось: я весь горів, усе в мене боліло – голова, руки, ноги, й серце калатало, мов несамовите. Чого лишень не привидиться в гарячці!
Та коли ми поминули взірцевих арійців, за ними виринуло й усе інше: троє погруддів – Цезар, Цицерон і Марк Аврелій, рядочком, один біля одного, – чудові копії, всі жовті, античні, поважні, стояли вони попід стіною. А коли ми зайшли за ріг, з’явилася й Гермесова колона, а далі, в глибині коридора, – коридор тут був пофарбований у рожевий колір, – аж ген у глибині, над дверима зали малювання, висіла величезна мармиза Зевса, але до неї було ще далеко. Праворуч у вікні я бачив заграву пожежі – все небо було червоне, й по ньому врочисто пливли чорні, густі хмари диму…
І знов я мимохідь глянув ліворуч, і знов побачив двері з табличками: 1-А й 1-Б, а поміж тими бурими, немов просякнутими затхлістю дверима вгледів у золотій рамі вуса й кінчик носа Ніцше – другу половину портрета було заліплено папером із написом: “Легка хірургія”.
Якщо зараз, майнуло в мене в голові, якщо зараз… Та ось і він, я його вже побачив – краєвид Того, великий і яскравий, плаский, як старовинна гравюра, і на першому плані, поперед колоніальних будиночків, поперед негрів і німецького солдата, що безглуздо стовбичив там із гвинтівкою, на першому плані картини красувалася велика, змальована в натуральну величину, в’язка бананів – ліворуч кетяг, праворуч кетяг, і саме на середньому банані в правім кетягу було щось надряпано; я розгледів той напис, бо, здається, сам його й надряпав…
Аж ось широко відчинилися двері зали малювання, я вплив туди під Зевсовим зображенням і заплющив очі…
Усе це, думалося мені, ще не доказ. Кінець кінцем, у кожній гімназії є зали малювання, коридори з зеленими й жовтими стінами і кривими, старомодними гачками в них; кінець кінцем, те, що “Медея” висить межи 6-А й 6-Б, – ще не доказ, що я в своїй школі. Мабуть, є правила, де сказано, що саме там вони мають висіти. Правила внутрішнього розпорядку для класичних гімназій у Пруссії. “Медея” – межи 6-А й 6-Б, “Хлопчик, що виймає терня” – там-таки, Цезар, Марк Аврелій, Цицерон – у коридорі, а Ніцше – вище, де вже вивчають філософію… “Хлопчик, що виймає терня” і фриз Парфенону – це, зрештою, добрий давній шкільний реквізит, що переходив від покоління до покоління, і я, певне, був не єдиний гімназист, якому заманулося надряпати на банані “Хай живе Того!”. Адже й дотепи в усіх гімназіях однакові. Крім цього, може, я з гарячки почав марити.
– Як сам оповідач характеризує свій стан?
– Яким постає світ, побачений через вікно?
– Яку ознаку війни фіксує погляд героя?
– Що в краєвиді Того приваблює погляд героя?
– Що останнім побачив оповідач перед тим, як потрапити в залу малювання?
– Що намагається з’ясувати для себе поранений солдат?
Д. Сікейрос. Відлуння крику
Я лежав, склепивши повіки, й бачив усе те знову, воно снувалося, мов який фільм: коридор унизу – зелена фарба, сходи нагору – жовта фарба, таблиця з іменами полеглих, знову коридор, знов сходи, Цезар, Цицерон, Марк Аврелій… Гермес, вуса Ніцше, Того, Зевсове зображення…
Я закричав; коли кричиш, легшає, треба тільки кричати дужче, кричати було так добре, я кричав, як оглашенний. Хтось нахилився наді мною, але я не розплющував очей; я відчув чийсь незнайомий подих – тепло й нудотно війнуло тютюном та цибулею, і якийсь голос спокійно запитав:
– Ну, чого?
– Де ми? – спитався.
– У Бендорфі.
Мабуть, я таки в Бендорфі, себто вдома, і якби в мене не ця страшенна гарячка, я міг би твердити напевне, що я в якійсь класичній гімназії; принаймні, що я в школі, – це безперечно…
Я бачив, хоч вікна й були затемнені, – за чорними запонами жевріло й миготіло, – чорне на червоному, як у грубці, коли туди підсипати вугілля. Так, я бачив: місто горіло.
– Яке це місто? – спитав я того, що лежав біля мене.
– Бендорф, – відказав він.
– Дякую.
Тепер уже годі було сумніватися, що я лежу в залі малювання якоїсь класичної гімназії в Бендорфі. У Бендорфі три класичні гімназії: гімназія Фрідріха Великого, гімназія Альберта й, – може, краще було б цього й не казати, – але остання, третя, звалася гімназія Адольфа Гітлера…
Тепер я чув, як десь били важкі гармати. А так усе було майже спокійно; тільки інколи за темною заслоною дужче спалахувало полум’я та падав у темряві фронтон будинку. Гармати били впевнено й розмірено, і я думав: любі гармати! Я знаю, що це підло, але я так думав. Господи, як миротворно, як заспокійливо гули ті гармати: глухо й суворо, мов тиха, майже піднесена органна музика. Якось шляхетно. Як на мене, в гарматах є щось шляхетне, навіть коли
– 3 чим порівнює поранений все, що снувалося у його свідомості?
Що відчув юнак?
– Хто і що остаточно переконує пораненого, що він у своєму рідному місті?
– “Пожежа, пожежник, вогонь, гарячка” – що поєднує в одне ціле місто і людей у ньому?
Вони стріляють. Така врочиста луна, достоту як у тій війні, про яку пишуть у книжках з малюнками… Потім я міркував, скільки імен буде на тій таблиці полеглих, яку, мабуть, приб’ють тут згодом, оздобивши її ще більшим золотим Залізним хрестом і вквітчавши ще більшим лавровим вінком. І зненацька мені спало на думку, що коли я справді у своїй школі, то й моє ім’я стоятиме там, укарбоване в камінь, а в шкільному календарі проти мого прізвища буде написано: “Пішов зі школи на фронт і поліг за…”
Та я ще не знав, за що, й не знав ще напевне, чи я у своїй школі, я хотів тепер про це дізнатися будь-що. Адже й на дошці полеглих не було нічого особливого, нічого прикметного, вона була така сама, як і скрізь, штампована дошка полеглих: їх, певне, всім постачає якесь одне управління…
Я знов заплющив очі й подумав: ти мусиш, мусиш дізнатися, що в тебе за рана й чи ти справді в своїй школі. Усе тут було таке далеке мені та байдуже, неначе мене принесли до якогось музею міста мертвих, у світ, глибоко чужий для мене й нецікавий, який чомусь пізнавали мої очі, але самі тільки очі; ні, не могло бути, що лише три місяці минуло, як я сидів отуг, малював вази й писав шрифти, а на перервах, узявши свій бутерброд з повидлом, спроквола сходив униз – повз Ніцше, Гермеса, Того, повз Цезаря, Цицерона, Марка Аврелія – в коридор, де висіла “Медея”, і, минувши її, простував до сторожа Біргелера пити молоко – в ту малу тьмяну комірчину, де я міг часом ризикнути й закурити сигарету, хоч курити в гімназії було суворо заборонено. Мабуть, мого сусіду понесли вниз, туди, де клали мертвих; може, мерців відносили в маленьку тьмяну Біргелерову кімнатчину, де пахло теплим молоком, пилом і дешевим Біргелеровим тютюном…
Аж ось санітари знов увійшли до зали, тепер вони підняли мене й понесли туди, за дошку. Я вдруге поплив повз двері й, пропливаючи, нагледів ще одну прикмету: тут, над дверима, висів колись хрест, як гімназія звалася ще школою святого Хоми; хреста вони потім зняли, але на тому місці на стіні лишився свіжий темно-жовтий слід від нього, такий виразний, що його було, мабуть, ще краще видно, ніж сам той старий, маленький, благенький хрест, який вони зняли; напрочуд помітний і гарно відбитий, проступав той знак на злинялій фарбі стіни. Тоді вони зозла перефарбували всю стіну, та марно, бо маляр не зумів як слід добрати барви, і хрест знов виступив, буруватий і чіткий на рожевому тлі стіни. Вони лаялися, та нічого не зарадили: темний і виразний, хрест, як і раніше, виділявся на ясній стіні, і, я гадаю, вони вичерпали весь свій кошторис на фарби, проте не могли нічого вдіяти. Хреста було видно, і, як приглянутися пильніше, можна було розгледіти навіть нерівний слід на правому кінці поперечки, там, де роками висіла букова галузка, яку чіпляв сторож Біргелер, коли ще дозволяли чіпляти по школах хрести…
Уявлення про війну, отримане з книжок, думки про гул гармат і справжня доля німецького юнака зіштовхуються. У чому полягає трагічність ситуації для героя?
– Як солдат думає про смерть?
– Що втілює в собі дошка полеглих?
– Як змінилося ставлення до школи?
Л. Шенберг. Червоний погляд
– Чим була комірчина сторожа для учнів?
– Минуле постає як прикмета. Хома Невіруючий – біблійний персонаж. Прочитай цей уривок про знищення хреста як символічний і витлумач його.
Усе це промайнуло в мене в голові за ту коротку мить, поки мене несли за дошку, де горіло яскраве світло.
Мене поклали на операційний стіл, і я добре побачив самого себе, тільки маленького, ніби вкороченого, вгорі, в ясному склі лампочки – такий куценький, білий, вузький сувій марлі, неначе химерний, тендітний кокон; виходить, то було моє відображення.
Лікар повернувся до мене спиною і, нахилившись над столом, порпався в інструментах; старий, обважнілий пожежник стояв навпроти дошки й усміхався мені; він усміхався втомлено й скорботно, і заросле, невмиване його обличчя було таке, ніби він спав. І раптом за його плечима, на нестертому другому боці дошки я побачив щось таке, від чого вперше, відколи я опинився в цьому мертвому домі, озвалося моє серце; десь у потаємному його куточку зринув переляк, глибокий і страшний, і воно закалатало в мене в грудях – на дошці був напис моєю рукою… Он він, ще й досі там, той вислів, який нам звеліли тоді написати, втім безнадійному житті, яке скінчилося всього три місяці тому:
О, я пам’ятаю, мені не вистачило дошки, і вчитель малювання розкричався, що я не розрахував як слід, узяв завеликі літери, а тоді сам, хитаючи головою, написав тим-таки шрифтом нижче: “Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…”
Я стенувся, відчувши укол у ліве стегно, хотів був підвестися на лікті й не зміг, а проте встиг поглянути на себе й побачив – мене вже розмотали, – що в мене немає обох рук, немає правої ноги, тим-то я відразу впав на спину, бо не мав тепер на що спертися; я закричав; лікар з пожежником злякано подивилися на мене; та лікар тільки
– І знову сторож. Що і навіщо він робив у минулому?
– Завдяки чому герой бачить себе збоку? Яким він себе побачив?
– Чому обізвалося серце оповідача?
– Чому герой називає минуле безнадійним?
Знизав плечима и знов натиснув на поршень шприца, що поволі й твердо пішов донизу; я хотів ще раз подивитися на дошку, але пожежник стояв тепер зовсім близько біля мене й заступав її; він міцно тримав мене за плечі, і я чув лише дух смалятини й бруду, що йшов від його мундира, бачив тільки його втомлене, скорботне обличчя; і раптом я його пізнав: то був Біргелер.
– Молока, – тихо сказав я…
– Як пов’язане бажання юнака з його шкільним життям?
Запитання і завдання
Спостереження
– Які події є ключовими в оповіданні? Про що думає солдат, коли до нього повертається свідомість? Чи розуміє він, що з ним сталося?
– Які деталі весь час потрапляють у поле зору юнака або стають предметом його спогадів?
Аналіз
Виокрем засоби зображення психологічного стану скаліченого юнака (повтори, поступове впізнавання добре знайомого приміщення тощо). Яким постає образ головного героя? Чому, на твою думку, автор обрав для назви свого оповідання початок, а не кінець напису на пам’ятнику?
Зістав назву оповідання і фразу з тексту: “Пішов зі школи на фронт і поліг за…” За що ж віддав своє життя юнак? До яких роздумів спонукає нас автор?
Чи підкреслюють роздуми юнака про штамповану дошку полеглих трагедію людини як особистості, індивідуальність і неповторність якої розчавлені колесом історії? Чому?
З якою метою тлом події, що відбувається, автор обирає класичну німецьку гімназію, акцентуючи увагу на деталях, пов’язаних з історією і культурою Давньої Греції?
Розвиток мовлення
Обгрунтуй, що своїм твором Белль засуджує війну як протиприродне й протигуманне явище.
Творчий проект
Пригадай з курсу історії стародавнього світу, коли і як відбулася битва біля міста Фермопіли.
Збери додатково відомості про воїнів-спартанців.
Склади оповідання “Герой Спарти”, використавши зібрану інформацію. Порівняй долю свого героя і героя оповідання Белля.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)