“Почуття добрі” у поезії А. С. Пушкіна
Багата й різноманітна творчість великого поета. І, напевно, немає людини, який би не доторкнувся до джерела пушкінської поезії, яка б не знала цих слів: “…почуття добрі я лірою будив”. Вони спливають у свідомості мимоволі, коли про їх зовсім не думаєш. Вони зачаровують музикантом вірша. Одухотворяють одним надзвичайним з’єднанням якихось високих слів: почуття, ліра, пробудження.
Тихесенько віє вітерець. Загадково шелестять розкішні крони дерев. У мене в руках томик віршів А. С. Пушкіна. Думки пливуть вільно й легко, як білі Хмари
Всі ми пройшли через чарівні Казки Пушкіна. Це він будив у наших дитячих душах ніжне почуття до доброго безкорисливого старця, що томився зі своєї владної й злий старої. І весело сміялися, слухаючи про те, як “підстрибнув піп до стелі” від розумного, хитрого й доброго Балди. І хіба можна дивуватися тому, що в багатьох декабристів був текст вірша ” Село “, де “друг людства” яскравими фарбами описав жахливість життя народу під владою “панства дикого”. А як щиро й полум’яно звучить знамените послання “У Сибір”, де він призиває підтримати “горде терпіння”
* Подруга днів моїх суворих,
* Голубка старезна моя…
Жаль, що ці вірші про ніжно улюблену няньку поета звучать якось не дуже часто. І ми часом звикаємо до того, що бабусі наші віддано й самозабутньо нам служать, а в нас для них не завжди перебувають ніжні слова. У поезії Пушкіна особливо свіжо й чисто виражене почуття дружби. Скільки ніжності вкладені у звертання до Пашина: “Мій перший друг, мій друг неоціненний”. Дружбу з товаришами, осяяну “променем ліцейських ясних днів”, поет проніс через все життя: “Друзі мої, прекрасний наш сполучник!” Або неповторне почуття першої любові. Напевно, тому воно й зветься перше, що не єдине в житті людини. Але як згодом принижується, опошлюється минула дружба. А Пушкіна вчить нас по^-доброму ставитися до втрати першої любові, першого почуття:
* Я вас любив так щиро, так ніжно,
* Як дай вам бог улюбленої бити другим.
От такі й багато інших почуттів будить у нас поезія А С. Пушкіна. Великий російський поет воістину спорудив собі нерукотворний пам’ятник, до якого “не заросте народна стежка”. Поет мав повне право сказати:
* И довго буду тим люб’язний я народу,
* Що почуття доголить я лірою будив.