Плюшкин – персонаж поеми Н. В. Гоголя “Мертві душі”
Літературні джерела образа Плюшкинf образи скупарів у Плавта, Ж. – Б. Мольера, Шейлок У. Шекспіра, Гобсек О. Бальзака, Барон А. С. Пушкіна, також, мабуть, князь Рамирский з роману Д. Н. Бегичева “Сімейство Холмских”, Мельмот-старший з роману Ч. Р. Метьюрина “Мельмот-скиталец”, барон Балдуин Фюрен-гоф з роману И. И. Лажечникова “Останній новик”. Життєвим прототипом образа Плюшкинf імовірно, з’явився історик М. М. Погодин. Гоголь почав писати главу про П. у підмосковному будинку Погодина, що славився своєю скнарістю; будинок Погодина
Прізвище Плюшкин парадоксальна метафора, у якій закладене самозаперечення: булочка – символ достатку, радісного бенкету, веселого надлишку – протипоставлені похмурому, старезному, байдужому, безрадісному існуванню П. Образ
Образ-фікція (діра, дірка) стає загальним позначенням загальнолюдського типу скупаря: Плюшкин “діра на людстві”. Предметний мир навколо Плюшкинf свідчить про гнилість, тління, умирання, занепаді. Хазяйновитість Коробочки й практична ощадливість Собакевича в П. перетворюється на противагу – “у гнилизну й діру” (“клади й стоги зверталися в чистий гній, борошно в камінь; сукна й полотна – у пил).
У господарстві Плюшкинf як і раніше зберігається грандіозний розмах: величезні комори, комори, сушили з полотнами, сукнами, овчинами, сушеною рибою, овочами. Однак хліб гниє в коморах, зелена цвіль покриває огорожі й ворота, бревенчатая бруківка ходить, “як фортепіанні клавіші”, навкруги старі селянські хати, де “багато дахів протягають, як решето”, дві сільські церкви спорожніли. Будинок П.- аналог середньовічного замка скупаря з готичного роману (“Якимось старезним інвалідом дивився цей дивний замок…”); у ньому суцільно щілини, всі вікна, крім двох “підсліпуватих”, за яких живе Плюшкин забиті. Символ “богатирської” скнарості П., корисливості, доведеного до крайньої межі,- замбк-исполин у залізній петлі на головних воротах будинку П. Образ саду П., по якому пройшовся різець природи, зробивши його прекрасним садом, контрастує з образом “старезного замка” (пеклом) і є прообразом звертання П.- думки Гоголя воскресити П. з мертвих в 3-м томі поеми, натякаючи на “райський сад”. З іншого боку, в описі саду П. є метафори з елементами реального портрета П. (“густа щетина” “сивого чапиж-ника”), а “запущена ділянка саду виступає як своєрідна емблема людини, що оставили без відходу своє “щиросердечне господарство”, по вираженню Гоголя” (Е. Смирнова). Поглиблення саду, ” щозяяло, як темна паща”, також нагадує про пекло для тих, у кого душа заживо вмирає, що відбувається СП.
Із дбайливого, зразкового хазяїна, у якого розміряним ходом “рухалися млини, валяльні, працювали сукняні фабрики, столярні верстати, прядильні”, П. трансформується в павука. Спочатку Плюшкин “працьовитий павук”, що клопітливо бігає “по всіх кінцях своєї господарської павутини”, він славиться хлібосольством і мудрістю, миловидними дочками й сином, разбитним хлопчиськом, що цілується з усіма підряд. (Порівн. з Новосибірським; символічно Ноздрев – син П., що пускає його багатства по вітрі.) Після смерті дружини старша дочка тікає зі штаб-ротмістром – П. посилає їй проклін; синові, що став військовим і порушив волею батька, П. відмовляє в засобах і теж проклинає; покупщики, не в силах торгуватися з П., перестають купувати в нього товар. “Павукова” сутність П. еволюціонує. Речі П. старіють, час зупиняється, у кімнатах П. застигає вічний хаос: “Здавалося, начебто в будинку відбувалося миття підлог і сюди на час нагромадили всі меблі. На одному столі стояв навіть зламаний стілець, і поруч із ним годинники із зупиненим маятником, до якого павук уже приладив павутину”.
Опредмеченная метонімія образа П., що відділилася від нього, як душу від мертвого тіла,- поношений ковпак на столі. Предмети стискуються, усихают, жовтіють: лимон “ростом не більше лісового горіха”, два пера, “висохлі, як у сухоті”, “зубочистка, що зовсім пожовкла, которою хазяїн, може бути, колупав у зубах своїх ще до навали на Москву французів”. Курна купа в куті, куди Плюшкин тягне всяку дрянь: знайдену тріску, стару підошву, залізний цвях, глиняний черепок, крадене в зазевавшейся баби цебро – символізує повну деградацію всього людського в П. На противагу пушкінському Баронові П. зображений не в оточенні купи червінців, а на тлі тління, що знищило його багатства. “Скнарість П.- це як би зворотна сторона його відпадання від людей…” (Е. Смирнова). Розумові здатності П. теж занепадають, зводяться до підозрілості, незначній дріб’язковості: двірських він уважає злодіями й шахраями; становлячи список “мертвих душ” на четвертке листка, журиться, що не можна відокремити ще восьмушку, “ліплячи скупо рядок на рядок”. У захваті від дурості Чичикова, П. згадує про гостинність і пропонує Чичикову графинчик ликерчика “у пилу, як у фуфайці” і сухар з паски, з якого колись наказує зскребти цвіль і знести крохи вкурятник.
Бюро П., куди він ховає гроші Чичикова, символізує труну, де в глибині відсталої матерії похована його душа, духовний скарб, що вмер від корисливості (порівн. євангельську притчу про талант, заритому в землю).
(1 votes, average: 5.00 out of 5)