ПІСТРЯВА СТРІЧКА – ДЕТЕКТИВНИЙ ГЕНІЙ
Переглядаючи свої записи про більш як сімдесят пригод Шерлока Холмса, які я вів протягом останніх восьми років, і вивчаючи методи свого друга, я бачу між них багато трагічних, кілька кумедних, чимало дивних, але не можу назвати бодай однієї банальної, бо Холмс, працюючи з любові до мистецтва, а не заради грошей, ніколи не брався за розслідування, якщо справа не обіцяла чогось надзвичайного, навіть фантастичного.
З усього цього різноманіття я, проте, не можу пригадати нічого винятковішого за випадок, пов’язаний з добре відомою у графстві
Одного квітневого ранку 1883 р. до будинку, у якому мешкали Шерлок Холмс і його товариш доктор Вотсон, завітала молода леді. Обличчя її приховувала густа вуаль.
– Доброго ранку, пані, – привітно мовив Холмс. – Мене звуть Шерлок Холмс. А це мій близький друг і помічник лікар Вотсон, у присутності якого ви можете говорити так само відверто, як і зі мною. Дуже добре, що місіс Хадсон здогадалася затопити
– Я тремчу не від холоду, – стиха відказала жінка, пересідаючи до каміна.
– А чому?
– Зі страху, містере Холмс. Навіть більше, з жаху. – На цім слові вона підняла вуаль, і ми побачили, у якому вона жалюгідному стані: змарніла, аж сіра, неспокійні очі злякано бігають, немов у зацькованої тваринки. Риси обличчя, фігура – усе засвідчувало, що їй не більше тридцяти років, але у волоссі вже з’явилася передчасна сивина, і виглядала вона стомленою й виснаженою.
Шерлок Холмс ковзнув по ній своїм швидким, проникливим поглядом.
– Вам не треба боятися, – заспокійливо мовив він, нахилившись уперед і поплескавши її по руці. – Я певен, що ближчим часом ми все владнаємо. Я бачу, ви приїхали поїздом сьогодні вранці.
– Хіба ви мене знаєте?
– Ні. Але за вашою лівою рукавичкою я помітив квиток на зворотну дорогу. Ви вирушили в путь рано-вранці і, перш ніж дістатися до станції, довго їхали розгаслим путівцем на бідарці.
Дама рвучко сіпнулася і спантеличено глянула на мого друга.
– У цьому, люба пані, ніякої таємниці немає, – мовив він, усміхаючись. – Лівий рукав вашої жакетки заляпано грязюкою не менш як у семи місцях. Плями зовсім свіжі. А бідарка1, як ніякий інший екіпаж, обляпує їздця болотом, надто коли сидіти від кучера по ліву руку.
– Хай би як ви дійшли своїх висновків, але все було саме так, – сказала вона. Сер, я не можу більше терпіти такого нервового напруження, я збожеволію, якщо так триватиме й далі. У мене немає нікого, хто міг би мені допомогти… Я чула про вас, містере Холмс, від місіс Фарінтош, якій ви стали в пригоді в гірку для неї годину. Зараз я не маю можливості належно винагородити вас за вашу послугу, але через місяць-два я вийду заміж із правом розпоряджатися своїми прибутками, і тоді ви переконаєтесь, що я вмію бути вдячною.
Холмс повернувся до письмового столу, відімкнув шухляду, дістав записника й зазирнув у нього.
– Фарінтош… – сказав він. – Так, так, пригадую той випадок із опаловою тіарою… Це було ще до нашого знайомства, Вотсоне. Можу вас запевнити, пані, що буду щасливий приділити вашій справі стільки ж уваги, скільки приділив справі вашої подруги. Що ж до винагороди, то моя робота і є для мене винагородою, але ви вільні відшкодувати у зручний для вас час ті витрати, на які я, можливо, буду змушений піти. А зараз прошу ознайомити нас з усім, що може допомогти нам скласти думку про вашу справу.
– Мене звуть Хелін Стоунер, я живу в домі свого вітчима – останнього представника одного з найстаровинніших в Англії саксонських родів Ройлоттів зі Стоук – Морана, що на західному кордоні графства Суррей.
Холмс ствердно кивнув головою.
– Мені знайоме це ім’я, – мовив він.
– Були часи, коли ця родина належала до найбагатших в Англії, її володіння сягали Беркширу на півночі й Хемпширу на заході. Проте в минулому столітті четверо спадкоємців виявилися непутящими марнотратцями, а після них усе, що лишилося, перейшло до рук картяра, і він довів родину до зубожіння. Після нього зостався невеликий клаптик землі та будинок, споруджений двісті років тому, а нині заставлений і перезаставлений. Останній поміщик із цього роду ледве там животів…
1Бідарка – двоколісний однокінний візок на одну або дві особи.
Його єдиний син, теперішній мій вітчим, бачачи, що треба пристосовуватися до нових умов, позичив у якогось родича гроші, закінчив університет, одержав диплом лікаря й поїхав у Калькутту, де завдяки своїй професійній майстерності й сильному характеру здобув широку практику. Якось у його домі було вчинено крадіжку, і він, розлютившись, убив свого дворецького-тубільця. Ледве уникнувши смертної кари й відсидівши чимало років у в’язниці, лікар Ройлотт повернувся до Англії похмурою й розчарованою людиною.
В Індії він одружився з моєю матір’ю, місіс Стоунер, молодою вдовою генерал-майора артилерії, який служив у Бенгалії. Ми із сестрою Джу – лією були близнятами, і коли мати знову вийшла заміж, нам виповнилося по два роки. Маючи значні статки, що давали не менш як тисячу фунтів1прибутку на рік, мати на час, поки ми будемо жити разом, передала всі права на цей прибуток лікареві Ройлотту з умовою, що він виділить кожній з нас певну щорічну суму, якщо ми повиходимо заміж. Невдовзі після нашого повернення до Англії моєї матері не стало: вісім років тому вона загинула в залізничній катастрофі під Кру. Після її смерті лікар Ройлотт облишив спроби одержати практику в Лондоні й разом з нами оселився в родинному будинку в Стоук-Морані. Грошей, що їх залишила моя мати, цілком вистачало на всі наші потреби, і здавалося, ніщо не потьмарить нашого життя.
Та з вітчимом сталися дивні зміни. Замість того, щоб заприятелювати із сусідами, які спочатку були дуже зраділи з того, що Ройлотт зі Стоук-Морана повернувся у своє родинне гніздо, і обмінюватися з ними візитами, він замкнувся у своєму будинку і, якщо виходив з нього – до речі, це траплялося досить рідко, – то лише для того, щоб люто полаятися з усіма, хто трапиться йому на очі. Він зчиняв сварку за сваркою, дві з них закінчилися в поліції, і нарешті зробився пострахом для всієї округи.
1 Фунт – тут: грошова одиниця Англії та деяких інших країн.
2 Акр – одиниця виміру земельної площі в Англії та Північній Америці, що дорівнює 4047 м2.
У вітчима немає ніяких друзів, крім мандрівних циган, він дозволяє цим волоцюгам ставати табором на тих кількох акрах2 порослої ожиною землі, що залишилася від родового маєтку, а іноді, користуючись гостинністю цих циган, тижнями мандрує разом з ними. Ще він має пристрасть до індійських тварин, їх надсилає йому з Індії його постачальник, і зараз у нього по садибі вільно розгулюють гепард і бабуїн, яких селяни бояться так само, як і їхнього хазяїна.
Далі міс Стоунер розповіла, що її сестра раптово померла за два тижні до власного весілля.
– Як я вже сказала, наш будинок дуже старий, і нині ми мешкаємо тільки в одному його крилі. На першому поверсі цього крила знаходяться спальні, у центральній частині будинку – вітальні. Перша від середини спальня доктора Ройлотта, друга – моєї сестри, а третя – моя. Спальні між собою не сполучаються, але всі виходять у спільний коридор. Я розповідаю зрозуміло?
– Цілком.
– Вікна всіх трьох кімнат виходять на газон. Тієї фатальної ночі лікар Ройлотт пішов до своєї спальні рано, але ми знали, що спати він не ліг, бо моїй сестрі завадив запах міцних індійських сигар, які він має звичку курити, і вона прийшла до мене. Якийсь час ми балакали з нею про її весілля, а об одинадцятій годині вона встала й намірилася іти до себе.
Збираючись до своєї кімнати, сестра сказала міс Стоунер, що останнім часом ночами чує дивний свист, але Хелін не надала цьому факту жодного значення.
– Тієї ночі я не могла спати. Мене непокоїло невиразне передчуття якогось нещастя. Ми із сестрою, як ви пам’ятаєте, були близнятами, а ви знаєте, якими тонкими є узи, що зв’язують їхні душі. Ніч була жахлива: завивав вітер, у шибки періщив дощ. І раптом серед усієї цієї гуркотняви пролунав пронизливий, переляканий жіночий крик. То кричала моя сестра. Я зірвалася з ліжка, накинула на себе шаль і вибігла в коридор. Коли відчиняла двері, мені здалося, ніби я чую тихий посвист, саме такий, як розповідала сестра, але за мить він змінився якимось брязкітливим звуком, неначе на підлогу впало щось металеве. Підбігши до сестриної спальні, я побачила, що замок відімкнуто й двері повільно розчиняються. Охоплена жахом, я мовчки дивилась на них, не знаючи, хто або що з них вийде. І от при світлі лампи, яка горіла в коридорі, я побачила за порогом свою сестру з пополотнілим від жаху обличчям – вона простягала руки, неначе шукаючи допомоги, й хиталася, мов п’яна. Кинувшись до неї, я обхопила її руками, але в цю мить ноги їй підігнулися, і вона впала додолу. Її руки й ноги аж виламувало в страшних судомах, усю її корчило від нестерпного болю. Спершу я була подумала, що вона мене не впізнала, але коли я схилилась над нею, вона раптом скрикнула тихим голосом, що я довіку не забуду: “Боже мій, Хелін!.. Це – стрічка!.. Пістрява стрічка!” Вона силкувалася ще щось сказати, показуючи пальцем у бік лікаревої кімнати, але новий напад судом урвав її мову. Я вибігла в коридор, голосно гукаючи вітчима, і побачила, що він у халаті вже виходить зі своєї кімнати, поспішаючи до мене. Коли він підійшов до сестри, вона була непритомна, і хоч він улив їй у рот коньяку й послав по сільського лікаря, усі зусилля виявились марними, і вона, повільно згасаючи, померла, не прийшовши до пам’яті.
Поставивши Хелін Стоунер кілька запитань, Холмс з’ясував, що під час розслідування обставин цієї трагедії слідів злочину виявлено не було.
– Справа ця дуже темна, – мовив він. – Прошу, будь ласка, розповідайте далі.
– Відтоді минуло два роки, і до останнього часу життя моє було ще самотнішим, ніж завжди. Але місяць тому один мій друг, якого я знаю багато літ, зробив мені честь, попросивши моєї руки. Його звуть Армітідж, Персі Армітідж, він другий син містера Армітіджа з Крейн – Вотера, що біля Редінга. Мій вітчим не заперечував проти нашого шлюбу, і навесні ми маємо повінчатися. Два дні тому в західному крилі будинку почався якийсь ремонт, стіну до моєї спальні було пробито, і я мусила перебратися до кімнати, де померла моя сестра, і спати в тому самому ліжку, де спала вона. І уявіть мій жах, коли минулої ночі, лежачи без сну й думаючи про її страшну долю, я раптом почула в нічній тиші тихе посвистування, яке було вісником смерті сестри. Я схопилася з ліжка й засвітила лампу, але нічого в кімнаті не побачила. Знову лягти спати я не змогла, бо була надто стривожена, тому одяглася і, щойно розвиднілося, вислизнула з будинку, найняла візника біля готелю “Корона”, дісталася Лезерхеда, а звідти вранці приїхала сюди з єдиною метою – побачити вас і попрохати вашої поради.
– Ви вчинили мудро, – зауважив мій друг. – Але чи все ви мені розповіли?
– Так, усе.
– Міс Стоунер, ви розповіли не все. Ви вигороджуєте свого вітчима.
– Що ви хочете цим сказати?
Замість відповіді Холмс відкинув гарний мереживний рюш на руці нашої відвідувачки, яку вона поклала собі на коліно. На білому зап’ястку чітко проступало п’ять синьо-червоних плям: чотири поряд і п’ята навпроти них – від великого пальця.
– З вами поводилися жорстоко, – мовив Холмс.
Дівчина густо почервоніла й квапливо прикрила вкриту синцями руку.
– Мій вітчим надто суворий, – відповіла вона, – і, мабуть, сам не відчуває своєї сили.
Запало тривале мовчання, під час якого Холмс, підперши підборіддя долонями, не відводив погляду від вогню, що потріскував у каміні.
– Справа надзвичайно складна, – нарешті мовив він. – Мені хотілося б з’ясувати ще тисячу подробиць, перш ніж дійти висновку, як діяти.
Дізнавшись, що вітчим міс Стоунер поїхав у справах до міста, Холмс і Вотсон вирішили оглянути будинок у Стоук-Морані. Хелен поквапилася додому… Щойно вона вийшла, до кімнати увірвався незнайомець.
Його одяг являв собою дивну мішанину: чорний циліндр і довгий сюртук свідчили про лікарську професію їхнього власника, а високі гетри й мисливський нагай, яким він вимахував, виказували в ньому сільського жителя. Чоловік був такий високий на зріст, що діставав циліндром до верхнього одвірка, і такий широкий, що зовсім затуляв двері. Його м’ясисте і вижовкле на сонці обличчя зі слідами огидних пристрастей густо мережили зморшки. Чоловік повертався то до мене, то до мого друга. Глибоко посаджені жовчні очі і тонкий хрящуватий ніс робили його схожим на якогось старого хижого птаха.
– Хто з вас Холмс? – спитав привид.
– Це моє ім’я, сер, але я не знаю вашого, – спокійно мовив мій компаньйон.
– Я лікар Грімсбі Ройлотт зі Стоук-Морана.
– Дуже радий, лікарю, – люб’язно відповів Холмс. – Прошу вас, сідайте.
– І не подумаю. Тут була моя падчерка. Я її вистежив. Що вона тут вам казала?
– А сьогодні трохи холоднувато, як на цю пору року, – зауважив Холмс.
– Що вона вам тут казала? – люто загорлав старий.
– Але я чув, що крокуси обіцяють цвісти добре, – незворушно вів далі мій друг.
– Ха, то ви хочете мене здихатися? – спитав наш новий відвідувач, зробивши крок уперед і розмахуючи нагаєм. – Я вас знаю, негідника! Чув про вас раніше. Ви – той Холмс, що скрізь суне свого носа.
– Було дуже приємно поговорити з вами, – проказав він. – Коли будете виходити, добре зачиніть двері, бо тут дуже тягне.
– Я піду звідси, коли скажу все, що думаю. Не смійте сунути носа в мої справи. Я знаю, що міс Стоунер була тут, – я її вистежив! Сваритися зі мною небезпечно! Глядіть!
Він швидко пройшов уперед, схопив кочергу і скрутив її своїми засмаглими ручиськами.
– Тримайтесь від мене подалі! – гаркнув він і, жбурнувши зігнуту кочергу в камін, вийшов з кімнати.
– Надзвичайно приємний добродій! – мовив, сміючись, Холмс. – Я не такий велетень, але якби він не зачинив за собою двері, я показав би йому, що в руках у мене не менше сили, ніж у нього.
Говорячи це, він підняв кочергу й одним зусиллям вирівняв її.
Перш ніж їхати до Стоук-Морана Холмс навідався до юриста, у якого зберігався заповіт покійної дружини лікаря Ройлотта. Із цього документа випливало, що заміжжя кожної з доньок небіжчиці значно скоротить статки їхнього вітчима. Тепер мотив можливого злочину був зрозумілий.
Про всяк випадок прихопивши револьвер, Холмс і Вотсон вирушили до маєтку Ройлотта, де на них уже чекала міс Стоунер. Холмс оглянув будинок і дійшов висновку, що до кімнати покійної сестри міс Стоунер неможливо було проникнути ані з вулиці, ані з коридору, якщо двері було зачинено ізсередини. Відтак сищик заходився вивчати саму кімнату.
Це була проста кімнатка з низькою стелею й широким каміном, одним з тих, які можна побачити лише в старовинних сільських маєтках.
Холмс узяв стілець і мовчки сів у кутку. Його погляд, не минаючи жодної дрібниці, безупинно й уважно оглянув кімнату.
– Куди проведено цей дзвінок? – спитав він нарешті, показуючи на товстий шнур, що звисав над ліжком, торкаючись китицею подушки.
– До кімнати прислуги.
– Шнур на вигляд новіший від інших речей.
– Так, дзвінок зробили два-три роки тому.
– Мабуть, про це попросила ваша сестра?
– Ні, я ніколи не чула, щоб вона ним користувалася. Ми звикли обслуговувати себе самі.
– Справді, такий гарний шнур здається тут зайвим. Пробачте, але я ще затримаю вас на кілька хвилин, поки як слід не огляну підлогу.
Холмс ліг і з лупою в руці заходився повзати по підлозі, прискіпливо оглядаючи всі щілини між дошками. Так само уважно він обстежив і дерев’яні панелі на стінах. Потім підійшов до ліжка і якийсь час розглядав його й стіну, біля якої воно стояло. Нарешті взявся за шнур дзвінка і з силою смикнув його.
– А дзвінок фальшивий, – промовив він.
– Хіба не дзвонить?
– Ні, шнур навіть не прикріплено до дроту. Це дуже цікаво. Дивіться, його прив’язано до гака он там, якраз над отим маленьким душником.
– Справді, чистісіньке безглуздя. А я й не помітила цього.
– Дуже дивно, – бурмотів Холмс, смикаючи за шнур. – Дещо в цій кімнаті привертає до себе увагу. Наприклад, яким дурнем мав бути будівельник, щоб вивести душник у сусідню кімнату, коли нітрохи не важче було вивести його на свіже повітря!
– Душник зроблено також не дуже давно, – сказала Хелін.
– Приблизно тоді, коли й дзвінок, – зауважив Холмс.
– Так, у той час тут дещо переробили.
– Надзвичайно цікаві переробки – фальшиві дзвінки, душники, що не провітрюють. З вашого дозволу, міс Стоунер, ми тепер перенесемо свої дослідження в інші кімнати.
Оглядаючи кімнату лікаря Ройлотта, Холмс помітив блюдце з молоком, які зазвичай ставлять для котів. Однак міс Стоунер запевнила його, що з тварин у будинку живуть лише гепард і бабуїн.
Цього разу його увагу привернув батіжок, що висів у кутку ліжка. Він був складений удвоє і зав’язаний так, що утворювалась петля.
– Що ви про це думаєте, Вотсоне?
– Досить звичайний батіжок. Не розумію тільки, навіщо треба було робити на ньому петлю.
– А це вже не зовсім звичайна річ, правда? Боже мій, скільки зла в цьому світі, і найгірше, коли злочини чинить розумна людина! Тепер я побачив достатньо, і, з вашого дозволу, міс Стоунер, ми пройдемося лужком.
Аби дізнатися, що означає загадковий свист, Холмс вирішив разом з Вотсоном переночувати в кімнаті покійної сестри міс Стоунер. Сама Хелін тим часом мала потайки перебратися до свого колишнього помешкання.
Відтак друзі зупинилися в готелі, де, очікуючи від міс Стоунер обумовленого сигналу, мали нагоду обговорити свої спостереження над місцем злочину. Холмс попередив Вотсона про небезпечність ночівлі в будинку Ройлотта.
– Ви кажете про небезпеку. Очевидно, ви бачили в тих кімнатах щось таке, чого не бачив я.
– Ні, цього не було. Але припускаю, що висновків я зробив більше. А бачили ви те саме, що й я.
– Нічого вартого уваги, крім шнура, я не помітив, і, зізнаюсь, не можу уявити, якій меті він може служити.
– А душник ви помітили?
– Так, але не думаю, щоб маленький отвір між двома кімнатами щось та важив у цьому ділі. Він такий малий, що крізь нього не пролізе й пацюк.
– Я знав, що ми знайдемо цей отвір, ще до приїзду в Стоук-Моран.
– Дорогий мій Холмсе, невже?
– Так, знав. Пам’ятаєте, міс Стоунер сказала, що її сестра чула запах сигари, яку курив лікар Ройлотт. Це вказувало на те, що кімнати сполучено отвором, причому зовсім малим, бо інакше його помітив би слідчий під час огляду кімнати. Я зробив висновок, що тут має бути душник.
– Але яка в цьому шкода?
– Та зверніть увагу принаймні хоч на цікавий збіг у часі: зроблено душник, повішено шнур, і леді, яка спить у ліжку, помирає. Це вас не вражає?
– Не бачу між цими речами жодного зв’язку.
– А ліжко не здалося вам особливим?
– Ні.
– Його прикріплено до підлоги. Чи ви колись бачили щось подібне?
– Ні, не бачив.
– Дівчина не могла пересунути своє ліжко. Воно завжди мало залишатися в одному й тому самому положенні щодо душника й вірьовки, так-так, бо цей шнур ніколи не призначався для дзвінка.
– Холмсе! – вигукнув я. – Здається, я починаю розуміти, на що ви натякаєте. Отже, ми прибули сюди саме вчасно, щоб відвернути якийсь жахливий злочин.
– Так, досить майстерний і досить жахливий. Коли на криву стежку стає лікар, він – найбільший злочинець. Він має витримку й знання.
Дочекавшись сигналу від міс Стоунер, Холмс і Вотсон потайки увійшли до будинку й причаїлися в кімнаті, де колись жила її сестра.
Присунувшись до мене і склавши долоні дудочкою, Холмс знову прошепотів мені у вухо, але так тихо, що я ледве почув його слова:
– Найменший звук зруйнує наші плани… Тримайте револьвер напоготові… Я сяду на край ліжка, а ви – на стілець.
Я вийняв револьвер і поклав його на край стола. Холмс приніс із собою довгу тонку лозину, і вона лежала біля нього на ліжку. Поряд з лозиною мій друг поклав коробку сірників і недогарок свічки. Потім він погасив лампу, і ми опинилися в темряві.
Ніколи не забуду тієї жахливої ночі! Я не чув ні звуку, навіть подиху свого друга, а проте знав, що він сидить з розплющеними очима за кілька футів від мене, у такому ж нервовому напруженні, як і я. Вибило дванадцяту годину, першу, другу, третю, а ми мовчки сиділи й чекали чогось невідомого.
Раптом біля душника на мить тьмяно зблиснуло й одразу зникло світло, але після цього дуже запахло горілим гасом і нагрітим металом. Хтось у сусідній кімнаті засвітив потайний ліхтар. Я почув тихий звук якогось руху, потім знову запала тиша, хоч запах зробився ще дужчим. З півгодини я сидів, напружуючи слух. Зненацька почувся новий звук – м’який і заспокійливий, наче десь із киплячого чайника виривався тонкий струмінь пари. Тієї ж миті Холмс схопився з ліжка, витер сірника й заходився люто шмагати лозиною по шнуру.
– Ви бачите її, Вотсоне? – пронизливо скрикнув він. – Бачите?
Але я нічого не бачив. Саме тоді, як Холмс запалював сірника, я почув тихе виразне посвистування, але раптовий спалах світла засліпив мої стомлені очі й не дав розгледіти, що саме так люто шмагав мій друг. Проте я побачив, що обличчя його зробилося білим, мов крейда, і на ньому застиг вираз жаху й огиди.
– Що це може означати? – задихаючись, спитав я.
– Це означає, що все закінчено, – відповів Холмс. – І, можливо, все обернулося на краще. Візьміть револьвер і ходімо до кімнати лікаря Ройлотта.
Нашим очам відкрилося незвичайне видовище. На столі стояв потайний ліхтар з напіввідсунутою заслінкою, кидаючи яскравий промінь світла на залізний сейф, дверцята якого було відчинено навстіж. Біля столу на дерев’яному стільці сидів лікар Грімсбі Ройлотт, одягнутий у довгий сірий халат, з-під якого виднілися його ноги, взуті в червоні турецькі капці без задників. На колінах у нього лежав той самий батіжок, що його ми бачили вдень. Ройлотт сидів, задерши підборіддя й втупивши сповнені жаху непорушні очі в куток стелі. На чолі в нього виблискувала якась незвичайна жовта стрічка з коричневими цятками. Здавалося, стрічка міцно обкрутилася довкола лікаревої голови. Коли ми ввійшли, Ройлотт не тільки не зворухнувся, він не вимовив ні звуку.
– Стрічка! Пістрява стрічка! – прошепотів Холмс.
Я ступив уперед. Тієї ж миті чудернацька прикраса на лікаревій голові заворушилася, над його чуприною з’явилася ромбовидна голівка й роздута шия бридкої змії.
– Болотяна гадюка! – вигукнув Холмс. – Найстрашніша індійська змія! Він помер через десять секунд після того, як вона його вжалила. Воістину, насильство обертається проти насильника, а той, хто копає комусь яму, сам у неї й потрапляє.
Такі справжні обставини смерті лікаря Грімсбі Ройлотта зі Стоук – Морана. А незрозумілі деталі справи, про які мені дуже кортіло дізнатись, пояснив Шерлок Холмс, коли ми наступного дня поверталися додому.
– Спочатку я дійшов був цілком помилкових висновків, – сказав він, – що показує, дорогий Вотсоне, як небезпечно спиратися на другорядні факти. Присутність циган, слово “стрічка”, ужите бідолашною дівчиною, без сумніву, для того, щоб змалювати побачене нею страхіття, коли вона запалила сірника, – цього вистачило, щоб я пішов зовсім неправильним шляхом. На своє виправдання можу тільки сказати, що я одразу ж переглянув свою версію, як тільки мені стало ясно, що небезпека, хай би яка вона була, прийшла до мешканця кімнати не крізь вікно й не у двері. Як я вже вам сказав, мою увагу зразу ж привернув душник та шнур від дзвінка, що спускався аж до ліжка. Коли ж з’ясувалося, що дзвінок фальшивий, що ліжко прикріплено до підлоги, то в мене з’явилася підозра, що шнур – це просто місток, по якому щось могло б перебратися від душника до ліжка. Я тут-таки подумав про змію, а коли зважив ще й на той факт, що лікареві возять з Індії різних тварин, то відчув, що, очевидно, натрапив на правильний слід. Ідея використати отруту, яку неможливо виявити хімічним способом, могла виникнути тільки в хитрої, жорстокої людини, що виховувалася на Сході. Перевагою цієї отрути, з погляду лікаря, було й те, що діє вона блискавично. Слідчий повинен був мати воістину гостре око, щоб розгледіти два маленьких темних проколи, залишені на тілі отруйними зміїними зубами. Потім я згадав про посвистування. Звичайно, лікар мав кликати змію назад, щоб жертва не побачила її, коли почне світати. Мабуть, даючи змії молоко, злочинець привчив її вертатися до нього. Він пускав змію в душник найкращої, на його думку, години, твердо знаючи, що вона поповзе вниз по шнуру і спуститься на ліжко. Змія могла вжалити або й не вжалити сплячу, дівчину міг рятувати, нехай навіть протягом цілого тижня, якийсь випадок, але раніше чи пізніше його падчерка стала б жертвою чорного задуму.
Я зробив ці висновки ще до того, як увійшов до кімнати лікаря. А коли оглянув його стілець, то зрозумів, що він має звичку ставати на нього, очевидно для того, щоб дістатися до душника. Сейф, блюдечко з молоком і батіжок з петлею остаточно розвіяли мої сумніви. Металеве клацання, яке чула міс Стоунер, було, очевидно, наслідком того, що лікар квапливо зачиняв дверцята сейфа, куди ховав змію. А що зробив я, аби довести правильність моїх висновків, вам уже відомо. Тільки-но я почув зміїне сичання, – ви, безперечно, теж його чули, – я зразу ж засвітив світло й напав на змію.
– Через що вона полізла назад у душник…
– І повернулася до свого хазяїна. Я таки стьобнув її кілька разів, і це так її розлютило, що вона напала на першого стрічного. Отже, я, безперечно, певною мірою винен у смерті лікаря Грімсбі Ройлотта, але не можу сказати, щоб це лягло на моє сумління надто важким тягарем.
Запитання і завдання до прочитаного
1. Як на початку розмови з ранковою гостею Шерлок Холмс виявив дивовижні аналітичні здібності?
2. Перекажіть історію загадкової смерті сестри міс Стоунер. Які деталі цієї історії видалися вам дивними під час читання твору?
3. Які факти спрямували розслідування Холмса хибним шляхом?
4. Як детектив розкрив злочин?
5. Доведіть прикладами або цитатами з тексту, що Шерлок Холмс цікавився лише незвичайними злочинами; звертав увагу на деталі, яких не помічали інші; умів за незначними подробицями відновити повну картину минулих подій; був наділений неабиякою фізичною силою, сміливістю, витривалістю та блискавичною реакцією; був прихильником принципу справедливості; мав непересічне логічне мислення.
6. Схарактеризуйте образ доктора Вотсона. Чи був він добрим помічником Холмса? Обгрунтуйте свою відповідь.
7. Чим, на вашу думку, Шерлок Холмс відрізняється від сищиків з інших детективних творів?
Перед читанням. Читаючи оповідання, знайдіть приклади іронічного зображення жаги до легкого збагачення.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)