Заздрить недруг настільки чудовій долі. Але волхви вважалися провісниками вищої волі й вони напророкували Олегу страшну загадкову смерть. Не в бої, що було б не дивно, тільки “і пращ, і стріла, і лукавий кинджал Щадять переможця роки”, а “від коня свого”. Олег дуже любив свого коня, той, “чуючи панську волю, Те смирний коштує під стрілами ворогів, То мчиться по лайливому полю. І холод, і січа йому нічого…” Кінь був для Олега найближчий і відданим іншому, але все-таки князь вирішує з ним розстатися. Незабаром він довідається, що
кінь умер і засумнівавшись у провидінні волхвів, вирішує відвідати те місце, де лежать кості улюбленого коня, покаятися перед його могилою в тім, що він незаслужено зрадив друга, відіславши його від себе. Послухавши обмови волхвів. І тут, на горі, де спочивали череп і кістки коня, його наздоганяє страшна смерть від укусу змії, що таїлася в черепі коня. Ми тепер уже ніколи не довідаємося, було так насправді або не було, але цю легенду теж ніколи не забудемо. Ми вже міркували у творі по повісті Пушкіна”Заметіль” про те, що поет вірив у фатальні обставини, у невідворотну зумовленість подій у світі, іменовану фаталізмом.
“Пісня про віщого Олега” це ще одне підтвердження його впевненості в тім, що людськими долями розпоряджається хтось понад. Я звернув увагу на те, що в останніх віршах легенди немає опису яскраво вираженої вболівай дружини князя Олега, його батьків князя Ігоря й княгині Ольги. Вони, звичайно ж, глибоко розстроєні його смертю, але не вбиті. Бійці поминають минулі дні И битви, де разом рубалися вони. Так мудро поводяться люди, які, по-перше, не бояться смерті й не сприймають її як покарання за щось, а, по-друге, розуміють, що якщо князеві Олегу призначено було вмерти, ніхто з людей нічого не міг скасувати. Тому що такі питання вирішують на небесах
