ПІСНЯ ПРО СЕБЕ – ВОЛТ ВІТМЕН

Поема

1

Себе я оспівую, себе я славлю,

І що прийнятне для мене, приймете й ви,

Бо кожний атом, що належить мені, і вам належить.

Я блукаю й кличу душу свою,

Нахиляюсь, блукаючи навмання, розглядаю

Літню травинку.

Мій язик, кожний атом крові моєї створені з цієї землі,

З цього повітря;

Народжений тут від батьків, народжених тут від батьків,

Теж тут народжених,-

Я, тридцятисемирічний, цілком при здоров’ї,

Нині розпочинаю цю пісню.

І сподіваюся не скінчити до смерті. Вірування та школи без господаря,

Відступивши

на хвильку, вдовольняються тим, що є,

Але не забуті,-

Їх прихищаю, правильні й хибні, хай. говорять,

Як заманеться:

Природа без стриму сповнена сил первісних.

4

Стрічні й цікаві круг мене,

Перехожі, вплив на мене дитинства, району, міста,

Держави, де я живу,

Останні події, відкриття, винаходи, товариства, автори

Давні й нові,

Їжа, одяг, приятелі, зовнішній вигляд, компліменті,

Податки,

Справжня чи уявна байдужість чоловіка чи жінки,

Що я люблю,

Хвороба когось із рідних чи моя власна, погані вчинки,

Втрати,

Брак грошей, зневіра чи захват,

Битви,

жахи війни братовбивчої, лихоманка сумнівних

Новин,

Неждані події,-

Усе це приходить до мене і вночі й знову іде від мене,

Але все це не Я.

Осторонь метушні стоїть моє Я,

Стоїть раде, привітне, співчутливе, дозвільне, єдине,

Дивиться вниз, випростується чи руку згинає

На незримій опорі,

Голову набік схиляє – цікаво, що ж буде,

Водночас, і в грі, і поза грою, спостерігає,

Дивується нею.

Озираючись, бачу, як я пробиваюсь крізь імлу

З мовознавцями та сперечальниками,

Не кепкую, не сперечаюсь,- я спостерігаю та жду.

5

Душе моя, в тебе вірю, моє друге Я не повинне

Змалюватися до тебе,

І ти не повинна змалюватися до нього.

Побайдикуй на траві зі мною, вивільни свій голос,

Не слова, не музика, не рими потрібні мені, не звичаї,

Не казання, хай навіть найкращі,-

Лише люляння голосу твого рокітливого.

Пригадую, ми якось лежали такого ж прозорого

Літнього ранку,

Ти притулилась головою мені до стегон

І легко повернулася на мені,

Розкрила мені на грудях сорочку і язиком

Припадала до голого серця,

І вгору дотяглася до бороди, і вниз –

До самісіньких стіп.

Десь узялись і вгорнули мене мир і знання,

Що все на землі минуще,

І вже я знаю, що Божа рука – це моя обітниця власна,

І вже знаю, що дух Божий – це брат мій рідний,

І що всі чоловіки рожденні – теж мої браття,

І всі жінки – сестри мої та кохані,

І що основа творіння – це любов,

І що незліченні стебла, прямі чи похилі, в полях,

І брунатні мурахи в переходах своїх під травою,

І лишайники моховиті сточених плотів, і купи каміння,

І бузина, й дивина, і лаконос.

11

Двадцять вісім молодиків купається біля берега,

Двадцять вісім молодиків і всі такі дружні, Двадцять вісім років жіночого життя і всі –

Самотні такі

В неї гарний домок на високому березі,

Вродлива і пишно вбрана, вона ховається за віконницями

А хто ж із молодиків їй найлюбіший?

Ох, і найнепоказніший із них – вродливець для неї.

Куди ж ви, папі? Адже я вас бачу:

Ви хлюпочетесь там, де й вони, у воді, хоч не вийшли

З кімнати.

Пританцьовуючи й сміючись, пройшла берегом

Двадцять дев’ята,

Ті не бачать її, а вона їх бачить і любить.

Блищать у молодиків мокрі бороди, і вода стікає

З довгих чубів,

Дзюрки біжать по тілах.

І так само біжить у них по тілах рука незрима,

Тремтячи, пробігає все нижче від скронь до ребер.

Молодики на спині пливуть, білими животами до сонця,

І не питаються, хто тулиться до них так міцно,

І жоден із них не знає, хто це, задихаючись,

Дугою схилився над ним,

І не думає жоден, на кого хлюпає бризками.

12

Хлопець-різник скидає одеж, у якій різав худобу,

Чи гострить ножа за прилавком на базарі,

Я сповільнюю ходу, тішачись його дотепною мовою,

Я люблю, як він танцює.

Ковалі – вугілля в’їлось у зарослі волоссям груди –

Обступили ковадло,

У кожного ковальський молот, усі працюють надворі,

Бурхає полум’я в печі.

З притрушеного попелом порога я стежу

За їхніми рухами,-

У них стан гнучкий пасує до рук могутніх,

Опускається молот, він б’є так неквапно,

Він б’є так певно,

Не поспішають вони, ударяють по черзі.

13

Негр цупко тримає віжки четверика,

Хитається камінь на ланцюгу під хурою,

Негр виїздить з каменярні на довгій хурі,

Несхитний, ставний,

Ногою зіперся на передок,

Блакитна сорочка відкриває могутню шию та груди,

Вона висмикалася з-під пояса

Й вільно спадає на стегна,

Погляду нього спокійний і владний, він заломлює

Капелюха набакир,

Сонце падає на кучеряве волосся і вуса, падає на чорноту

Довершеного і прекрасного тіла.

Я дивлюсь на цього мальовничого велета, я люблю його,

І я не встою на місці,

Йду поруч із його четвериком.

У мені недремний той, хто леліє життя,-

Чи вперед я йду, чи вертаюся рвучко назад,

Ні старих, ні молодших за себе я не минаю,

Ні людини, ні речі,-

Все приймаю до себе й до пісні цієї.

Ви, бики, що гримкочете ярмом та ланцюгом

Чи спочиваєте в затінку під деревами,-

Що ви хочете сказати очима?

Мабуть, більше за те, що я досі встиг прочитати.

Хода моя в далекій моїй цілоденній дорозі

Наполохала каролінського качура й качку,

Вони вгору здіймаються разом і кружляють поволі.

Я вірю в ці мети крилаті,

І визнаю червоне, жовте, біле, що грають в мені,

І розглядаю уважно зелене й фіалкове й густе верховіття,

І не назву черепаху нікчемною за те, що вона – черепаха,

І сойка в гаях не вивчала гам, а гарно, як на мене, співає,

І погляд кобили гнідої виганяє з мене глупоту ганебну.

14

Дикий гусак веде табун свій крізь прохолодну ніч,

Я – гонк! – він кричить, і це лунає для мене як заклик,

Дурень назве це безглуздям, але я, наслухаючи пильно,

Розумію, куди й навіщо він кличе,- туди, в це зимове небо.

Прудконогий північний лось, кіт на порозі, синиця,

Степовий собака,

Льоха, що рохкає, коли поросята сіпають за соски,

Індичка, що виводок свій крильми затуляє,-

Я бачу в них і в собі один і той самий вічний закон.

Тільки торкнуся землі ступнею, звідти так і зринуть

Сто любовей,

Перед ними нікчемніє все, що я можу про них розповісти.

Я закоханий в тих, хто росте на привіллі,

В людей, що живуть серед стад, серед морів чи лісів,

В суднобудівників, стерничих, дроворубів,

Теслів із сокирами та молотками, погоничів,

І тиждень за тижнем я їв би і спав би разом із ними.

Що найзвичайніше, найпростіше, найближче

І найприступніше,- це моє Я,

Я, що робить свої ставки, витрачаючись, щоб виграш

Великий здобути;

Чепурюся, щоб подарувати себе першому,

Хто схоче мене взяти,

Я не прошу небеса спуститися на догоду моїй волі,

Добру волю свою роздаю всім щедро, назавжди.

15

Чисте контральто співає на хорах,

Тесля теше дошку, співає залізко фуганка,

І дикий звук його стає дедалі вищий,

Одружені й неодружені діти ідуть до своїх батьків

На обід в день Подяки,

Лоцман стежить за віссю повороту, впевненою рукою правує, Матрос стоїть, прив’язаний на вельботі,

Спис і гарпун його напоготові,

Мисливець, що вирядився на качок, минає тихі

Й насторожені затопи,

Диякони біля вівтаря руки схрестили, їх висвячують,

Юна пряля ходить вперед-назад під дзижчання

Великого колеса,

Фермер зупиняється біля паркану, йдучи

На недільну прогулянку,

І дивиться на овес і жито,

Сновиду відвозять нарешті до психіатричної лікарні

(Ніколи він більше не спатиме, як звик, у маминій спальні

В котеджі),

Сивий вилицюватий складальник схилився над касою,

Він сліпає над рукописом, жуючи тютюн;

Скалічені кінцівки прив’язані до операційного столу,

Відтяте падає жахно в відро;

Дівчину-квартеронку продано з молотка,

П’яниця куняє біля грубки в шинку,

Машиніст засукує рукава, полісмен обходить свою дільницю,

Прибрамник озирає перехожих,

Юнак-візник на поштовій кареті

(я закоханий в нього, хоч бачу вперше);

Метис зашнуровує легкі черевики перед змаганням з бігу,

Стрілецькі змагання на заході ваблять старих і молодих;

Хто сперся на рушницю, хто присів на колоду,

З натовпу виходить стрілець, стає в позицію, прицілюється;

Юрби новоприбулих імігрантів заповнюють верф чи пристань,

Негри просапують цукрову тростину, а наглядач стежить,

Сидячи в сідлі, хто присів на колоду,

З натовпу виходить стрілець, стає в позицію, прицілюється;

Юрби новоприбулих імігрантів заповнюють верф чи пристань,

Негри просапують цукрову тростину, а наглядач стежить,

Сидячи в сідлі,

Ріжок усіх скликає до бальної зали, кавалери кидаються

До своїх дам, танцюристи вклоняються одне одному,

Юнак лежить на горищі під кедровим дахом

І слухає музику дощу,

Мічіганець ставить пастки на потічку, що впадає в Гурон,

Скво у своєму вбранні з жовтими торочками

Продає мокасини та обшиті бісером торбинки,

Знавець, схиливши голову набік, примруженими

Очима оглядає виставку,

Матроси пришвартовують пароплав і викидають

Трап для пасажирів,

Менша сестра тримає пряжу, а старша мотає клубок,

Спиняється час від часу і робить вузлик,

Жінка, що рік уже в шлюбі, одужує і радіє,

Що тиждень тому первісток народився,

Ясноволоса дівчина-янкі працює на швацькій машині

Па фабриці чи заводі,

Мостильник спирається на дворучну трамбівку,

Олівець репортера швидко бігає по потатнику,

Маляр вивіски пише блакиттю і золотом,

Юнак-бечівник помалу йде вздовж каналу,

Бухгалтер рахує за столиком, чоботар навощує дратву,

Диригент відбиває такт для оркестру, музиканти

Стежать за ним,

Дитину охрещено, неофіт обітниці перші дає,

Регата вийшла на старту бухті, почалися змагання

(як мигочуть білі вітрила!),

Пастух стежить за стадом і гучно скликає тварин,

Що відбились,

Упрів рознощик із коробом за плечима

(покупець торгується за кожнісінький цент),

Наречена розправляє бганки на своєму білому вбранні,

Хвилинна стрілка ледь рухається,

Курець опіуму сидить нерухомо, відкинувши голову

Й розтуливши губи,

П’яна повія волочить свою шаль, її капелюшок

Теліпається ззаду, на прищуватій шиї,

Юрба сміється з її брутальної лайки, чоловіки кепкують

І переморгуються

(Нещасна! я не сміюся з твоєї лайки і не кепкую з тебе);

Президент на засіданні кабінету оточений

Поважними міністрами,

Три матрони, взявшись попід руки, прогулюються

По кружганку,

Рибалки на однощогловому судні розкладають шарами

Вилов палтуса в трюмі,

Міссурієць перетинає прерії із своєю худобою, з крамом.

Кондуктор іде по вагонах, побрязкуючи дрібняками

В кишені – так попереджує про своє наближення,

Теслі настилають підлогу, бляхарі укривають дах,

Мулярі кричать:

“Подавайте вапно!”,

Один за одним, несучи на плечах свої ночовки з вапном,

Посуваються піднощики;

Змінюються пори року, і ось величезний натовп зібрався,-

Це Четверте липня (які салюти з гармат і рушниць!)

Змінюються пори року, орач оре, косач косить,

Озиме зерно падає в землю;

На озерах рибалки пильнують щук біля ополонок,

Пні густо обступили галявину, скватер глибоко

Заганяє сокиру,

У присмерку човнярі прив’язують свої плоскодонки

До тополі чи до горіха-пекана,

Ловці єнотів прочісують долину Червоної річки, Теннессі

Чи Арканзасу,

Смолоскипи палають у темряві, що сповила річку Чаттагучі

Чи Алтамахо,

Патріархи вечеряють із синами, синами синів і з синовніх

Синів синами,

У ліплянках-адобе, в наметах спочивають мисливці

Та звіролови після полювання денного,

Місто спить і спить село,

Поснули живі й поснули мертві,

Старий чоловік спить із своєю дружиною і спить молодий

Із своєю;

І всі вони вливаються в мене, і я вливаюся в них,

І сутність моя десь така, як у всіх них,

І з них усіх та з кожного з них я тчу цю пісню про себе.

16

Я – зі старих і молодих, настільки з дурних, як і з мудрих

Складений,

Байдужий до інших, завжди уважний до інших,

Материнство в мені та батьківство, дитина я і дорослий,

Я з грубого матеріалу і з матеріалу топкого,

Один із народу, що складається з багатьох народів, у мені –

З них найменший, так само, як і найбільший,

І південець я, і північанин, я безтурботний і гостинний

Поселенець біля Окопі,

Я готуюся торгувати, як янкі, мої суглоби найгнучкіші і

Найміцніші в світі,

Кентуккієць, луїзіанець, чи мешканець Джорджії

Йде долиною Елкгорн

У крагах моїх з оленячої шкури,

Я човняр на озерах, у бухтах чи біля узбережжя морського,

Я з Індіани, з Вісконсіну, з Огайо;

Я вдома і на канадських снігоступах, і в хащах,

І з рибалками Ньюфаундленда,

Вдома серед швидких буєрів, ідучи по галсу разом з іншими,

Вдома на вермонтських пагорбах, у менських лісах

І на техаському ранчо,

Я друг каліфорнійців, друг вільних жителів північного заходу

(мені до вподоби, що високі вони й кремезні),

Я друг плотарів і вуглярів, друг усіх, хто тисне

Руку і запрошує до столу,

Я вчуся з неуками і вчу многодумних,

Я новобранець, але маю досвід мільярдів літ,

Я до всіх рас і каст належу, до всіх рангів і релігій,

Я фермер, механік, митець, джентльмен, моряк, квакер,

В’язень, закоханий, скандаліст, адвокат, лікар, священик.

Я можу опиратися будь-чому, та лише не своїй розмаїтості,

Я вдихаю повітря, але після мене його залишається вдосталь

Я не чванько, і я на своєму місці.

(Нетля і риб’яча ікра – на своєму місці,

Сліпучі сонця, котрі я бачу, і темпі сонця, котрих не бачу,-

На своєму місці,

Відчутне – на своєму місці й невідчутне теж

На своєму місці).

21

Я поет Тіла, і я – поет Душі,

Зі мною всі насолоди раю і всі муки пекла зі мною,

Перше я прищеплюю та плекаю в собі, друге – перекладаю

На мову нову.

Я поет жінки так само, як і чоловіка,

І кажу, що так само чудово жінкою бути, як і чоловіком,

Кажу, що нема більшої величі, ніж бути матір’ю людей.

Я пісню співаю розпросторення чи то гордості;

Доволі ухилянь і вимолювання,

Я покажу, що розмір – це тільки розвиток.

Ти залишив позаду інших? Ти – президент?

То марниця, вони не лише наздоженуть тебе, а й підуть далі.

Я той, хто виходить, коли набирає сили лагідна піч,

Я гукаю до землі й до моря, напівзанурених в ніч.

Притулися ближче, гологруда ноче, міцніш пригорнись,

Магнетична, живлюща ноче!

Ноче південних вітрів, ноче небагатьох великих зірок!

Ноче – дрімотна, шалена, оголена літня ноче!

Усміхнися і ти, млосна, із диханням свіжим, о земле!

Земле сонних і вологих дерев!

Земле погаслого заходу, земле гір, на вершинах

Яких спочиває мла!

Земле склистих потоків місяця вповні, позначених

Злегка блакиттю!

Земле світла і тіні, що скалками грають на річці!

Земле перлистих хмар, що задля мене стали ясніші й чистіші

Земле, з вигинами стрімкими, земле, вся в яблуневому цвіті!

Усміхнися, бо йде твій коханець!

Ти, щедротна, мені любов віддала – і тобі відповім

Я любов’ю!

0 невимовна, шалена любове!

22

Ти, море! Я й тобі віддаюсь – я здогадуюсь, що ти маєш

На думці,

З берега бачу, як пальцями кривими ти маниш мене

І відринуть не хочеш, хоч трохи мене не відчувши,-

Тож разом ходімо, я роздягаюсь, віднеси мене швидше,

Щоб зникла з очей земля,

Гойдай мене, колисай в хитких обіймах дрімоти,

Вільготою любові хлюпни, я ж тим самим тобі віддячу.

Море в пасмах бурунів прибою, Море, судомно й широко дихаєш ти,

Море, ти – безмір життя і невирита, адже готова могила,

Ревом своїм із безодень ти шторми здіймаєш, о море,

Химерне і граціозне,

Я частинка твоя невіддільна, я – одна твоя хвиля

І всі твої хвилі одразу.

В мені твій приплив та відплив, я співець ненависті

Й примирення,

За друзів скажу і за тих, хто в обіймах заснули.

Я той, хто утверджує приязнь

(Роблячи опис речей у домі, чи пропущу я сам дім?).

Я не лише поет добра, я можу бути й поетом зла.

Що базікають там про доброчесність і про порок?

Вперед мене рухає зло і виправлення зла рухає мене –

А я стою байдужий.

Хода моя не схожа на ходу очорнителя чи критикана,

Я зволожую коріння всього, що зросло.

Чи злякалися ви скрофульозу від нескінченної вагітності?

Чи спало вам на думку, що небесні закони ще треба доробляти

І виправляти?

З одного боку рівновагу я бачу, і рівновагу я бачу

З протилежного боку,

Сумнів так само корисний, як і тверда доктрина,

Наші нинішні вчинки й думки – це пробудження

Й перший крок.

Ось наближається до мене мить по стількох децильйонах митей,

І кращого за неї, за тепер – нічого немає.

Доброчинство колись і сьогодні – не таке вже й диво,

Раз у раз дивує, як підлою чи зрадливою може бути людина.

23

Нескінченне розкриття слів, що належать епохам!

А ось моє слово, сучасності – En-Masse*.

Слово віри, якій нема упину,

Тепер, чи падалі – мені байдуже, я приймаю

Час беззастережно.

Тільки він бездоганний, тільки він заокруглює і довершує все,

Тільки це таємниче приголомшливе диво довершує все.

Я Дійсність сприймаю і не смію сумнівам її піддавати,

Матеріалізм виповнює мене вщерть.

Ура позитивним наукам! Хай живе точний досвід!

Принесіть очитку разом із кедром і гілками бузку,

Це – лексикограф, це – хімік, а цей склав граматику

Єгипетських давніх письмен,

Ці – моряки, що провели корабель через небезпечні

Й незнані моря,

Цей – геолог, той – працює скальпелем, а той – математик.

Вам, благородні, завжди шана найперша!

Ваші факти корисні, та оселя моя не в них,

Вони – тільки сходинки, що ведуть мене до оселі моєї.

Менш за все слова мої промовляють про властивості,

Більше промовляють вони про життя невимовне,

Про свободу і шлях до неї,

Коротка мова моя про немічних та безплідних,

Я славлю чоловіків і жінок при повнім здоров’ї,

Вони б’ють у гонг повстання, підтримують утікачів,

Змовників та конспіраторів.

24

Уолт Уїтмен, космос, Манхеттена син,

Буйний, дорідний, чуттєвий, їсть, п’є і народжує,

Не сентиментальний, не ставить себе над чоловіками

Чи жінками, чи осторонь їх,

Однаково сором’язливий та безсоромний.

Геть замки з дверей!

Геть з одвірків і двері самі!

Хто зневажає іншого, той зневажає мене,

І все, що зроблено й мовлено, повертається врешті до мене.

Крізь мене натхнення, наростаючи, рине бурхливо, крізь

Мене – потік одкровення.

Я називаю пароль одвічний, я знак даю: Демократія,

Клянусь, я не прийму нічого, що порівну всім не припало б!

Крізь мене йде так багато голосів німотних,

Голоси нескінченних поколінь в’язнів, рабів,

Голоси хворих, і зневірених, і злодіїв, і карликів,

Голоси циклів підготовки, й зростання,

І ниток, що пов’язують зорі, і материнського лона,

І сім’я батьківського,

І прав, що належать упослідженим,

Голоси калік, нездар, недоумків, дурнів, людців жалюгідних,

Імли, що в повітрі висить, жуків, що котять кульки гною.

Крізь мене – заборонені голоси,

Голоси статі й хоті, голоси під серпанком, і я знімаю серпанок,

Голоси розпусти, очищені і перетворені мною.

Я пальцями не затуляю собі рота,

З кишечником я так само ніжний, як з головою та серцем,

Злягання не вище для мене за смерть.

Я вірую в плоть і в ЇЇ апетити, Бачити, чути і відчувати – це чудеса,

І кожна моя волосинка –

Це чудо.

Я божественний усередині й зовні, я освячую все,

Що торкаю сам і що торкає мене,

Запах цих пахов духмяніший від молитви,

Ця голова – вище церков, біблій та всіх на світі вір.

Якщо я обожнюю щось більше за інше, то хай це буде велике

Моє тіло чи будь-яка частинка його,

Оболонко прозора моя, хай це будеш ти!

Тіняві виступи й западини – ви!

Міцний різцю чоловічий – ти!

Усе, що в нив’я увійде моє – ти!

Ти, густа крове! ти, молочний поточе блідих цівок мого життя!

Груди, що до інших грудей притиснуті,- ви!

Мій мозку, хай це будуть твої таємні звивини!

Вимитий корінь лепехи! полохкий бекасе! гніздо, де пильновані

Однаковісінькі яйця! Хай це будете ви!

Поплутане, скуйовджене сіно голови, борода, м’язи,

Хай це будете ви!

Струмінь кленового соку, волокно чоловічої пшениці,

Хай це будете ви!

Сонце щедротне, хай це будеш ти!

Тумани, що світлом чи тінню лягаєте мені на обличчя,

Хай це будете ви!

Тружденні потоки й роси, хай це будете ви!

Вітри, чиє лоскотне любострастя мене торкає, хай це будете ви!

Широкі поля м’язисті, гілля віргінського дуба, закоханий

Блукачу на звивистих шляхах моїх,

Хай це будете ви!

Руки, що тиснув я, обличчя, які цілував, всякий смертний,

Кого я тільки торкнувся, хай це будете ви!

Я, люблю себе до нестями, так багато мене і все так п’янить.

Кожна мить, кожен рух виповнює мене радістю,

Я не знаю, як мої суглоби згинаються і де причина

Моїх найменших бажань,

Де причина приязні, яку я випромінюю, і приязні,

Яку приймаю.

Я східцями виходжу на Ганок і замислююсь, чи існує

Він насправді,

Кручені паничі за вікном більше тішать мене,

Ніж метафізика книжна.

Побачити світанок!

Кволе світло розсіює величезні й прозорі тіні,

Повітря смакує піднебінню моєму.

Все, що здатне рухатись, прокидається раптово й цнотливо,

Мовчки зводиться і вдихає свіжість,

Біжить стрімголов верхами й низами.

Щось незриме висуває свої любострасніріжки.

Моря сліпучого соку заливають небо.

Земля вся щільно при небі, ця їхня щоденна близькість,

Здиблений виклик зі сходу над головою моєю в цю мить,

Глузливе: “Ану ж бо, чи тобі до снаги?”

26

Тепер я буду лише слухати,

Щоб увібрати в цю пісню усе, що чую, нехай звуки

Її збагатять.

Я чую бравурні співи пташок, шерех пшениці ростучої,

Балачку пломінців, тріскотіння дров, що варять мені

Страву,

Я чую улюблений мій звук, звук людського голосу,

Чую звуки, то ринуть разом, поєднані, злиті чи один

За одним,

Звуки міста і звуки, що за містом, звуки дня і ночі,

Балакучість юнаків з тими, кому вони до вподоби,

Гучний регіт робочого люду за столом,

Лють розірваної дружби, хворого тихий лепет,

Суддя руки до столу притис, бліді губи виголошують

Смертний вирок,

“Ра-азом!” – кричать вантажники, розвантажуючи кораблі

Біля пристані, приспів матросів, що піднімають якір,

Бамкання пожежного дзвону, крик “Горить!”, в одній веремії

Зливаються гуркіт помп і пожежних візків

Із попереджувальними дзвінками та сигнальними

Вогнями,

Паровий гудок і – важко під’їздить ешелон,

Повільний марш звучить поперед колони,

Що вишикувалась по двоє

(Це почесна варта якомусь небіжчику, вершки прапорів

Перев’язані чорним крепом).

Я чую віолончель (це скарга юнакового серця),

Я чую корнет-а-пістон!, його звуки легко влітають

У мої вуха

І збуджують солодкий до нестями біль у грудях.

Я чую хор, це велика опера,

Це ж бо справжня музика! вона мене тішить.

Мене виповнює тенор, розлогий і свіжий, мов світобудова,

Округлі губи формують звук – він рине і по вінця

Мене наповнює.

Я чую добре поставлене сопрано (що ж це вона співає?),

Оркестр закружляв мене по орбіті, більшій, ніж орбіта Урана,

Він добуває з мене такі поривання, що я й гадки про них

Не мав,

Він – вітрила мої, я торкаю воду ногами, їх лижуть ліниві хвилі,

Мене перестрівають окрики прикрі та злі, мені спирає віддих,

Медвяним наситившись морфієм, здавилося горло в бухтах

Смерті,-

Ось відпустило нарешті, щоб відчув я загадку із загадок,

Яку називають – Буття.

31

Я вірю, що травинка не менш важлива за поденне зір,

І мурашка, і піщинка, і яйце волового очка досконалі так само,

І зелена жабка-райка – шедевр, над який немає нічого,

І ожина достойна бути окрасою небесних віталень,

І щонайдрібніший суглоб моїх пальців насміхається

З машинерії усієї,

І корова, що ремигає, схиливши голову, перевершує

Будь-яку статую,

І миша – це чудо, що може одне потрясти

Секстильйони невірних.

Я обіймаю гнейс, вугілля, бородатий мох, плоди, зерно,

Поживне коріння,

Весь обліплений чотириногими та птаством,

І недарма я віддалив від себе те, що позаду,

Але – коли заманеться – я будь-що прикликаю до себе.

Дарма – поквап і соромливість,

Дарма глибинні породи пашать на мене правічним жаром,

Дарма ховається мастодонт під своїми спорохнілими кістками,

Дарма речі тримаються якнайдалі від мене і набирають

Розмаїтих форм,

Дарма океан залягає в западинах і велети-монстри

Ховаються в хланях,

Дарма каня гніздиться високо в небі,

Дарма ковзає змія під повзучими рослинами й колодами,

Дарма лось ходить лише потаємними стежками у хащах,

Дарма гагарка запливає далеко на північ, до Лабрадору,-

Я назирці йду, добираюся до гнізда в розколенні бескида.

40

Зухвале сонячне світло, мені не потрібна твоя засмага,-

Світи деінде,

Ти освітлюєш тільки поверхні, а я виявляю і поверхні,

Й глибини.

Земле! ти ніби просиш чогось із моїх рук,

Скажи-по, старенька, чого ти хочеш?

Чоловіче, жінко,- я сказав би, як люблю вас, та не зумію,

І сказав би, що є в мені й що є у вас, та не зумію,

І ще, до всього цього, про журбу свою розповів би,

Про пульс моїх днів і ночей.

Дивіться: я не казань кажу і не роздаю милостині,

Коли я даю, то віддаю себе.

Гей ви, безсилі з тремтячими колінами,

Розкутайте свої обличчя – я вдихну в вас мужність.

Підставте жмені, відтуліть клапани своїх кишень,

Мені неможливо відмовити, я примушую, я маю всього

Удосталь, маю чим поділитись,

Усе, що маю,- дарую.

Я не питаю, хто ви, мені це байдуже,

Ви нічого не вдієте, ви будете тільки тим, що я у вас вкладу.

Я липу до трударів на бавовниковім полі

Й до прибиральника туалетів,

Я по-родинному цілую його в праву щоку

І в душі присягаюся, що ніколи не відвернуся від нього.

Жінкам, здатним завагітніти, я зачну більших і жвавіших дітей

(Сьогодні я вливаю в них основу набагато величніших республік).

Я поспішаю туди, де хтось помирає, і повертаю ручку дверей.

Відгортаю ковдру до ніг, Відсилаю додому лікаря й сповідника.

Я хапаю чоловіка, що вже відходить, підводжу його невідпорним

Зусиллям волі,-

О зневірений, ось моя шия,

Небом клянусь, не помреш ти! зіприся на мене як слід!

Потужним подихом я тебе надимаю, і ти зринаєш на поверхню.

Кожну кімнату в домі я виповнюю військом.

Закоханими в мене, переможцями могил.

Спи – я з ними пильнуватиму цілу ніч,

Ані сумнів, ані хвороба не зважаться й пальцем тебе діткнути,

Я обійняв тебе, і віднині ти мій увесь,

А коли встанеш уранці, то побачиш, що справдились мої слова.

41

Я той, хто подає допомогу хворим, що задихаються, лежачи на спині,

І дужим чоловікам, що міцно стоять на ногах, я подаю ще

Потрібнішу допомогу.

Я чув, що говорилося про всесвіт,

Я начувся про якихось кілька тисячоліть;

Це непогано, звичайно, але хіба ж то все?

Звеличуючи й віддаючи, я приходжу,

Відразу ж даю більшу ціпу, ніж старі гендлярі обачні,

Я набуваю точних розмірів Ягве,

Літограф Кроноса, його сина Зевса і його онука – Геракла,

Купую ескізи Озіріса, Ізіди, Бела, Будди,

У портфель я вільно кладу Маніто, Аллаха на аркуші,

Гравюру розп’яття

Разом з Одіном і з потворним Мексітлі та всякими ідолами

Й кумирами,

Беру їх за справжню ціпу – й ні гроша більше,

Припускаючи, що вони жили й звершили труди свої

У дні свої

(Вони дещо зробили для пташок іще безперих, яким треба

Нині звестися, і полетіти,

Й заспівати для самих себе).

Я беру ескізи божеств, щоб краще заповнити ними себе,

І дарую їх кожному стрічному чоловікові,

Кожній жінці;

Стільки ж божеського, а може, н більше я відкриваю

В теслі, що зводить будинок,

Я віддаю йому вищу, ніж Богові, шану, коли вій, закачавши

Рукава, бере молоток і долото,

Не сперечаючись про одкровення, я вважаю кільце диму

Чи волосинку на руці так само незбагненними,

Як одкровення всяке,

Пожежники біля насосів чи на мотузяних драбинах не менші

Для мене за богів у війнах античних,

Я чую. голоси їхні серед гуркоту руїни,

Дужі ноги безпечно долають обвуглену дранку, з полум’я,

Цілі й неушкоджені, виринають їхні білі чола;

Я молюсь ремісниковій дружині, котра немовлятко годує

Груддю, за всіх людей, що народились,

Три коси на жнивах свистять у руках трьох кремезних

Ангелів, чиї сорочки висмикуються з-під поясів.

Рудий стайничий з рідкими нерівними зубами спокутує

Гріхи минулі та майбутні,

Все продає, що має, пішки йде, щоб адвокатам заплатити

За брата, і поруч сидить, коли того судять

За фальшивомонетництво;

Я сіяв щедротно і прагнув засіяти невеличку латку па

Тридцять квадратних ярдів,- та не засіяв,

Бо не бикові, пі скарабею і вполовину не молився так,

Як треба;

Хто б подумав, що такі чудові гній і грязь,

Надприродне – то все пусте, я сам на свій час чекаю,

Щоб стати одним із богів,

Визріває день, коли я зможу стільки ж добра творити і

Таким самим чудотворцем стану;

Всім життям присягаюсь! Я вже стаю творцем,

Я кладу без вагання себе у причаєне лоно тіней.

43

Я не зневажаю вас, священики всіх часів і народів,

Моя віра – з усіх найбільша й найменша з усіх,

Вона давні і сучасні ввібрала релігії і все, що було між

Ними;

Я вірю, що знову прийду на землю через п’ять тисяч років,

Я чекаю, що скажуть оракули, шаную богів і вітаю сонце,

Я роблю фетиш із першого-ліпшого каменя чи пенька,

Я чаклун із палицею в зачарованім колі обісу,

Я допомагаю ламі чи браминові поправляти світильники

Перед ідолами,

Я танцюю вздовж вулиць під час фалічного ходу,

Я заглиблений у споглядання суворий

Аскет-індус у пущі,

Я п’ю з черепа мед, я шаную шастри й веди,

Я вірю в Коран,

Я в теокаллі вступаю, заплямлений кров’ю від каменя

Й ножа, я б’ю в барабан зі зміїної шкіри,

Я приймаю Євангеліє, приймаю розп’ятого, я знаю напевно,

Що він божество,

Я месу вистоюю на колінах, підводжуся до пуританської

Молитви чи терпляче сиджу на церковній лаві,

Я пророчисто мовлю, чи в екстазі вигукую з піною па

Вустах, чи закляклий чекаю, доки мій дух мене

Надихне,

Я дивлюся на брук і землю чи вбік од бруку й землі,

Я з тих, що накручують сферу сфер.

Я – одна з тієї відцентрових та доцентрових сил, я кручуся

І сиплю словами, як людина, що лишає доручення

Перед мандрівкою.

Занепаді духом, скептики, нудні й відсторонені,

Безжурні, похмурі, байдужі, злі, манірні, невпевнені,

Безбожні,-

Я всіх вас знаю, я знаю море мук, сумнівів, розпуки, безвір’я.

Як б’ють хвостові плавці кита по воді!

Як блискавично вони звиваються, розхлюпуючи

Судомно кров!

Мир вам, закривавлені плавці скептиків, нудних і байдужих,

Я разом з вами, так само, як і з усіма іншими,

Минуле однаково відштовхується від вас, від мене,

Й від усіх,

І те, що досі невипробуване, і майбутнє – однаковісінько

Належить вам, мені та всім.

Я не знаю, що невипробуване і що попереду,

Але я знаю, що й воно, в свою чергу, роковане і настане.

Воно роковане всім: тим, хто йде, й тим, хто спиняється.

Воно чекає на молодого чоловіка, який помер і похований,

На молоду жінку, що померла й лежить тепер поруч нього,

На дитину, що зазирнула у двері, а тоді відбігла і зникла

Назавжди,

На діда, що прожив життя без мети, і від того тепер

Більшу гіркоту відчуває, ніж від жовчі,

На того, кого в притулку сушать пияцтво й лихі хвороби,

На безліч замордованих і загиблих, на диких кобу,

Яких називають гноєм людства,

На найпростіших істот, що просто плавають,

Розкривши рота, і їжа сама туди потрапляє,

На все на землі чи в найдавніших земних могилах,

На все в міріадах сфер і на міріади міріад, що населяють

Ті сфери,

На все, що є, і на найдрібнішу дещицю того, що ми знаємо.

44

Час мені пояснити свою сутність – устаньмо.

Те, що відоме, я відкидаю,

Я пориваю всіх чоловіків і жінок у Невідомість.

Годинник показує хвилини, але де годинник для вічності?

Ми давно вже вичерпали трильйони зим і літ,

А ще трильйони попереду, і ще, і ще трильйони.

Ті, що досі народжувались, дали нам багатство і розмаїття,

І ті, що народяться згодом, принесуть нам багатство

І розмаїття.

Я нікого не називаю пі більшим, ні меншим,

Той, хто посідає свій час і місце,- рівний той з усіма.

Брате, сестро, люди заздрили вам і вас хотіли убити?

Шкода вас, але ніхто не заздрить мені й не хоче

Вбити мене,

Усі навколо добрі були до мене, і мені нема на що нарікати

(Що я маю спільного з наріканням?).

Я – вершина вивершених справ, і я вміщаю все те,

Що буде.

Мої ноги ступили на щонайвищу сходинку,

На кожній сходинці – оберемки епох, і ще більші оберемки

Між сходинками,

Я пройшов усі сходинки, що внизу, та йду дедалі

Вище й вище.

Вище й вище я підіймаюсь, і примари маліють

У мене за спиною,

Ген унизу я бачу первісне величезне Ніщо, я знаю,

Що був і там,

Я чекав, невидимий, вічно і спав в летаргічній імлі,

Я чекав на свій час, і мені не зашкодив чад вуглецевий.

Довго був я затиснутий там – довго-предовго.

Незмірні приготування робились для мене,

Віддані й лагідні руки спрямовували мене.

Цикли перевозили мою колиску з берега та на берег і все

Веслували, мов човнярі завзяті.

Щоб дати місце, мені, зірки поступались, ідучи

По колах своїх,

Вони посилали своє проміння, щоб у мене у вмістилищі

Наглядати моєму.

Доки я з матері не вийшов, мене скеровували покоління,

Мій зародок у віках не барився, ніщо не могло

Його приспати.

Для нього космічні туманності згустилися у запліднену

Сферу,

Повільно утворювались нашарування довгі, щоб стати

Йому опертям,

Величезні рослини давали йому поживу,

Чудовиська-ящери переносили його у пащі, обережно

Клали, де треба.

Сили усі світові працювали невтомно, щоб вивершити мене

Й звеселити, І ось я стою на цьому місці, а в мені – моя здорова душа.

50

Воно є в мені – я не знаю, що саме,- але знаю, що є.

Зболіле й спітніле, тіло моє стає спокійне й свіже,

Я сплю… я сплю довго.

Я не знаю, що це,- воно без назви – це немовлене слово,

Його немає в жодному словнику, в жодному вислові,

Символі.

Те, на чому воно гойдається, більше за землю, на якій

Гойдаюсь я,

Для нього світобудова – друг, обійми якого мене

Пробуджують.

Напевне, я міг би сказати більше. Обриси! Я благаю за

Моїх братів й сестер.

Чи бачите ви, о братове й сестри? Це не хаос, не смерть – це форма, єдність, це план… це

Вічне життя… це Щастя.

52

Промітаючи, яструб плямистий докоряє мені за лінощі

Та балакучість.

Я теж аніскілечки не приборканий, і мене тлумачити

Неможливо,

Я варварським криком кричу над дахами світу.

Останній подих дня затримався заради мене,

Він жбурляє подобу мою слідом за іншими – справжню,

Мов будь-яка тінь, що падає на дику пущу,

Він умовляє мене стати парою і смерканням.

Повітрям я відлітаю, я махаю своїм білим волоссям сонцю,

Яке тікає,

Плоть виходить із мене, і я жену її, мереживо рване.

Я заповідаю себе землі, щоб прорости травою, яку люблю,

Як я вам буду знову потрібний, шукайте мене під підошвами

Своїх черевиків.

Навряд чи втямите ви, хто я і що я хочу сказати,

Та принаймні я стану вам добрим здоров’ям,

Я очищу й зміцню вашу кров.

Не знайшовши мене одразу, не втрачайте надії,

Не заставши в однім місці, шукайте мене деінде,

Десь-то я зупинився й чекаю на вас.

Переклав Л. Герасимчук