Пісня над піснями (1909-1911) – ШОЛОМ-АЛЕЙХЕМ 1859-1916

Щоб стати народним письменником, треба бути патріотом і другом людей.

Шолом-Алейхем

Сторінки життя і творчості

Справжнє ім’я письменника – Шолом Нохумович Рабинович. Він народився 2 березня 1859 р. в українському м. Переяславі (нині м. Переяслав-Хмельницький) у сім’ї небагатого крамаря Нохума Рабиновича. Роки дитинства майбутнього митця пройшли в с. Воронках на Полтавщині. Маленький Шолом дуже любив слухати казки, які розповідав йому дідусь Мойше-Иосе. Під їх впливом він і сам почав вигадувати різні історії. Шолом-Алейхем навчався

спочатку в хедері – єврейській релігійній школі, а потім у Переяславському повітовому училищі. Та несподівано прийшла біда. Коли хлопчикові виповнилося 13 років, померла його мати Хає-Естер. її смерть була страшним ударом для сім’ї. Невдовзі в домі з’явилася мачуха, і дітям довелося терпіти щоденну наругу.

Закінчивши в 1878 р. повітове училище з відзнакою, Шолом-Алейхем мав намір вступити до Житомирського учительського інституту, але мріям юнака не судилося здійснитися. Представники влади відмовили йому у вступі: мовляв, він не встигне завершити навчання, бо через три роки має бути мобілізований до

війська. Так із 17 років почалися поневіряння майбутнього письменника.

Своє самостійне життя Шолом-Алейхем розпочав домашнім учителем у маєтку багатія Голде Лоєва у с. Софіївці на Київщині. Тут він закохався у свою ученицю Ольгу Лоєву, але її батько, дізнавшись про це, вигнав молодого вчителя з маєтку. Проте почуття Ольги й Шолома були дуже міцними. Незважаючи на спротив батька, через шість років Ольга Лоєва все ж таки вийшла заміж за Шолом-Алейхема й народила йому шістьох дітей.

Упродовж 1880 – 1882 рр. майбутній письменник працював равином у м. Лубнах на Полтавщині. Пізніше про цей період свого життя він згадав в автобіографічній повісті “З ярмарку”.

Починаючи з 1883 р. Шолом-Алейхем професійно займається літературною діяльністю й тільки мовою ідиш. У його перших повістях “Два камені” та “Вибори” достовірно змальовано життя євреїв, які, попри злидні та постійні приниження з боку влади, не втрачали почуття гумору й шукалидорогу до щастя.

У 1887 р. Шолом-Алейхем переїхав до м. Києва, потім жив у м. Боярці (на дачі Томашевичів), а з 1891 р. – у м. Одесі. У ті роки він написав повість ”

Письменник дуже любив подорожувати. Його виступи перед публікою збирали багато людей. Під час однієї з подорожей Шолом – Алейхем захворів на туберкульоз легенів і виїхав на лікування до Італії. Перша світова війна застала митця в Німеччині, звідки його вислали як російського підданого. Він був змушений переїхати до Америки. Йому вже ніколи не судилося повернутися на батьківщину. Шолом-Алейхем помер 13 травня 1916р. в м. Нью-Йорку. Останнім бажанням письменника було, щоб його поховали в рідній землі. Та через історичні обставини воно не виповнилося. Утім, його душа була вічно зі своїм народом і батьківщиною.

Пісня над піснями (1909-1911)

Історія створення

Юнацькій темі письменник присвятив кілька творів (“Аман і його дочки”, “Мошкеле-злодій” та ін.), серед яких помітно вирізняється повість “Пісня над піснями”, над створенням якої Шолом-Алейхем працював упродовж трьох років. Перші дві частини “Бузя” і “Ідемо по зелень” були надруковані в 1909 р. в м. Варшаві в газеті “Дер Фрайнд”, третя частина “Тієї ночі” – у нью-йоркському щотижневику “Дер американер” 1911 р.,четверта частина “У суботу після Зелених свят” – у нью-йоркській газеті “Юдишес тагеблат” 1911 р. У творі, за словами Шолом-Алейхема, знайшли відображення його особисті переживання, проте повість має широкий філософський зміст, що виходить далеко за межі біографії автора.

Коментарі. Сюжет про романтичне кохання головних героїв повісті Шимека й Бузі суголосний поетичним рядкам із біблійної книги “Пісня над піснями”. Це твір повчально-поетичного характеру, який увійшов до третьої частини Старого Заповіту. Назва “Пісня над піснями” означає “найкраща з пісень”. Авторство її приписується царю Соломону1, хоча до сьогодні серед спеціалістів не існує єдиної точки зору щодо походження твору. Одні науковці вважають “Пісню над піснями” зібранням давньоєврейських любовних ліричних творів. Інші розглядають книжку як певну алегорію, що втілює любов Бога до обраного народу або любов Христа до церкви. У пасхальні свята “Пісню над піснями” читають у синагозі. Напередодні Великодня цей твір єврейські діти вивчають у релігійних школах. Шолом-Алейхем прекрасно знав Біблію, а в “Пісні над піснями” його найбільше захоплювала висока поезія в розкритті почуття кохання. Герої давньої “Пісні над піснями” цар Соломон і проста дівчина Суламіф покохали одне одного. У їхніх словах утверджується право людини вільно кохати і своїм коханням творити добро й красу. Хто б не був автором біблійної “Пісні над піснями”, він утілив високе розуміння любовного почуття, яке окриляє й возвеличує людину.

Частина перша

БУЗЯ

1

Бузя – пестливе ім’я, створене з Естер-Люби; Любузя – Бузя… Вона старша за мене на один рік чи, може, на два, а нам обом немає ще й двадцяти років. Тепер сідайте, будь ласка, і підрахуйте, скільки мені років і скільки їй. Та це, зрештою, не має значення. Я краще розповім вам коротенько її біографію.

Мій старший брат Беня жив на селі, орендував млин, умів стріляти з рушниці, їздити верхи на коні й плавати, як чортяка. Одного разу влітку він купався в річці й потонув. Про нього сказано в приказці: “Усі гарні плавці потопають”. По ньому залишилися млин, двоє коней, молода вдова з однією дитиною. Млина передали комусь іншому, коней спродали, молода вдова вийшла заміж і поїхала десь далеко, а дитину привезли до нас.

То була Бузя.

1 Соломон – легендарний цар Ізраїльського царства в 965-928 pp. до н. е.

2

Що батько любить Бузю, як рідну дитину, і що мати тремтить над нею, як над єдиною дочкою, – це легко зрозуміти. Вони знайшли в ній розраду від великого горя. А я? Чому, як прийду з школи і не знайду Бузі, мені їжа не лізе в горло? А як Бузя приходить, стає світло в усіх куточках? А як Бузя звертається до мене, я опускаю очі? А як Бузя глузує з мене, я плачу? А як Бузя.

3

Я довго чекав, коли нарешті прийде любе, жадане свято Пасхи. Тоді я буду вільний. Гратиму з Бузею в горіхи, бігатиму по подвір’ю, ходитиму до річки. Там я їй покажу, як пускають “каченят” на воду. Коли я їй кажу про це, вона мені не вірить, вона сміється. Узагалі Бузя не вірить мені ні на крихту. Тобто вона мені нічого не каже, тільки сміється. А я не люблю, коли сміються з мене. Бузя не вірить, що я можу видряпатися на найвище дерево (якби тільки схотів!). Бузя не вірить, що я вмію стріляти (якби тільки мав з чого!). Нехай лишень настане Пасха, люба, жадана Пасха, коли вже можна буде гратися надворі, на свіжому повітрі, не перед очима в батьків, – я їй покажу такі штуки, що вона аж зачудується.

4

Настало любе, жадане свято Пасхи.

Нас обох одягли на свято в царське вбрання. Усе, що було на нас, мінилось, блищало й шелестіло. Я дивлюсь на Бузю й згадую “Пісню над піснями”, яку вивчав перед Пасхою з учителем у школі, згадую стих за стихом: “П р е к р а с н а т и, п о д р у г о м о я, – о, яка ж ти гарна! Очі твої, як у голубки, волосся – мов стадо кіз, що зісковзують з гори Галаадської, зубки в тебе – мов отара білих ягнят, що з річки виходять, одно в одно, губки – пурпурова стрічка, мова твоя, як мед, солодка”.

Скажіть мені, будь ласка, чому, коли дивишся на Бузю, мусиш згадати “Пісню над піснями”? Чому, коли вивчаєш “Пісню над піснями”, спадає на думку Бузя?

5

Чудовий переддень Пасхи. Сонячна година. Тепле повітря.

– Підемо?

– Так, – каже мені Бузя, і я почуваю, що мені пашить обличчя. Мати не пошкодувала нам горіхів. Повні кишені горіхів. Проте вона наказала нам, щоб ми тепер, перед пасхальною вечерею, не сміли лузати горіхи. Гратися в горіхи – скільки душі завгодно. Ми виходимо з дому. Горіхиторохкотять. Надворі добре. Надворі любо. Сонце вже близько крайнеба, дивиться вниз на околиці міста. Широко, просторо й привільно навколо. Де-не-де на горі, що ген за синагогою, визирає травичка, зелена, свіжа, тремтлива. З вереском і цвіріньканням пролітає над нашими головамиструнка зграя маленьких ластівок, і знову згадується мені “Пісня над піснями”: “П а р о с т к и – травичка вже з’явилася на землі, пора соловейка настала, і голос першої літньої пташки залунав у нашій країні”. Я почуваю себе напрочуд легким. Мені здається, що я маю крила: ось знімусь і полечу.

6

З міста долинає дивний гомін. Шумить, вирує, гуде. Переддень Пасхи! Чудова, ясна година. Теплінь надворі.

У цю мить весь світ набуває в моїх очах зовсім іншого вигляду. Наш двір – замок. Наша хата – палац. Я – принц. Бузя – принцеса. Колоди, понакидані біля хати, – кедри й буки, що згадуються в “Пісні над піснями”. Кішка, яка лежить коло дверей і гріється на сонці, – одна з п о л ь о в и х л а н е й, що згадуються в “Пісні над піснями”. Горбок, що ген за синагогою, це – гора Л і в а н, теж із “Пісні над піснями”. Жінки й дівчата, які стоять на подвір’ях, миють посуд, готуються до Пасхи, – дочки Єрусалима, про яких згадується в “Пісні над піснями”. Усе-все з “Пісні над піснями”.

Я йду, руки в кишенях, потрушую горіхами. Горіхи торохтять. Бузя йде зі мною, не відстає ні на крок. Я не можу ходити поволі, мене підносить у повітря. Мені хочеться летіти, линути, ширяти, мов орел. Я пускаюсь бігом. Бузя біжить за мною. Я стрибаю на колоди, з одної колоди на іншу. Бузя стрибає зі мною разом. Я на колоду – вона на колоду. Я вниз – вона вниз. Хто перший стомиться? Я вгадав.

– Доки це будемо стрибати? – так каже мені Бузя.

А я відповідаю їй мовою “Пісні над піснями”:

– “П о к и д е н ь х о л о д о м д и ш е, і т і н і п р о с т я г а ю т ь с я”. Ха-ха-ха! Ти втомилась, а я – ні!

7

Почуваю себе щасливим, бо Бузя не вміє робити того, що я вмію. І разом з тим мені її жаль. Серце щемить. Мені здається, що вона зажурилася. Бузя має таку звичку: весела, весела. А потім раптом сяде в куточок і тихо заплаче. Скільки мати не втішає її тоді, скільки батько не цілує її тоді – дарма. Бузя мусить виплакатися. За ким? За батьком,

Який так передчасно помер? Чи за матір’ю, яка вийшла заміж, поїхала й забула навіть попрощатися? Ах, її мати, її мати! Коли їй нагадують про матір, вона міниться на обличчі. Вона не любить свою матір. Вона й слова поганого не каже про матір, але не любить її. Я це знаю напевне. Терпіти не можу, коли Бузя засмучена. Сідаю коло неї на колодах і намагаюся розвіяти її сумні думки.

8

Я держу руки в кишенях, торохчу горіхами й кажу їй:

– Угадай, що я можу зробити, коли схочу?

– А що ти можеш зробити?

– Коли схочу, усі твої горіхи перейдуть до мене.

– Ти їх у мене виграєш?

– Ні, ми навіть не розпочнемо гри.

– Що ж тоді? Ти їх у мене забереш силоміць?

– Ні. Вони самі перейдуть до мене.

Вона зводить на мене свої красиві очі. Свої гарні, сині очі з “Пісні над піснями”.

Я кажу їй:

– Ти думаєш, певно, що я жартую? Я знаю, дурненька, таке чарівне слово. Тільки скажу це слово.

Вона розплющує очі ще більше. Я почуваю себе всесильним. Я пояснюю їй, як дорослий, як герой:

– Ми, хлопці, можемо геть усе. У нашій школі є один товариш, – його звуть сліпий Шайка (він сліпий на одне око), – він усе чисто знає. Немає такого на світі, чого б Шайка не знав. Навіть кабалу1. Знаєш, що таке кабала?

Ні. Звідки їй знати? Я почуваю себе на сьомому небі, що можу прочитати їй лекцію з кабали.

– Кабала, дурненька, це така річ, що може стати в пригоді! За допомогою кабали можна зробити так, щоб я тебе бачив, а ти мене ні. За допомогою кабали можна дістати вино з каменя й золото із стіни. За допомогою кабали можна зробити так, щоб ми вдвох, як сидимо оце, знялися аж до хмар і ще вище хмар!..

9

Знятися з Бузею за допомогою кабали у височінь, до хмар і ще вище хмар, і полетіти з нею ген-ген далеко за океан – це була одна з моїх улюблених мрій. Там, за океаном, починається країна карликів, що походять від богатирів часів царя Давида. Адже карлики з натури дуже добрі людці. Живляться вони тільки цукерками й мигдалевим молоком. Грають цілі дні на маленьких сопілках, співають і ведуть усі разом танок. Вони нічого не бояться й дуже гостинні. Коли хтось із нас приїздить до них, вони дають йому їсти й пити, обдаровують найкоштовнішим убранням і безліччю срібних і золотих речей, а перед від’їздом напихають йому повні кишені діамантів, що валяються в них, як, приміром, у нас сміття на вулиці.

1 Кабала – тут: чарівне слово.

– Як сміття на вулиці? Невже?

Так одного разу спитала мене Бузя, коли я їй розповів про карликів.

– Не віриш?

– А ти віриш?

– А чому ні?

– Де це ти чув?

– Як то де? У хедері.

– Ах, у хедері.

Нижче-нижче спускається сонце, забарвлюючи небо червоною смугою багряного золота. Золото віддзеркалюється в Бузиних очах. Вони купаються в золоті.

11

Іти з татом у синагогу напередодні Пасхи – хіба є більша насолода? Чого варте саме те, що вдягаєшся з голови до п’ят у все нове і є чим похвалитися перед товаришами? А відправа в синагозі? Перша пасхальна молитва! Ах! Скільки насолоди Господь Бог наготував для єврейських дітей на свято!

– Шимек! Шимек!

Мати моя не має часу. “Іду, зараз піду, от уже йду! Я тільки скажу Бузі кілька слів. Не більш як два слова.”

І я кажу їй два слова. Я признаюсь їй: усе, що допіру сказав їй, неправда. Зробити за допомогою кабали так, щоб хтось інший летів, – цього не можна. Самому летіти – це інша справа; сам полетіти – я можу. І це я їй покажу, нехай лишень закінчиться свято, я зроблю першу спробу. Яполечу перед очима в неї отут на цьому ж місці, де лежать колоди, і за одну мить буду вже за хмарами. Звідти я візьму праворуч, он туди – бачиш? – там кінчається все й починається Крижане море.

12

Бузя уважно слухає. Сонце посилає своє останнє проміння, цілується із землею.

– А що таке Крижане море? – питає в мене Бузя.

– Крижаного моря не знаєш? Крижане море – це Льодовитий океан, вода там густа, як драглі, і солона, як ропа. Пароплавів немає на ньому. І люди, потрапивши туди, не можуть ніколи звідти повернутися.

Бузя дивиться на мене широко розкритими очима.

– Чого ж тобі йти туди?

– Я хіба туди йду, дурненька? Я ж лечу. Лечу понад морем, як орел. Адже за кілька хвилин я знову на суходолі! Там починаються дванадцять високих гір, що пашать вогнем, а на дванадцятій горі, біля самої верховини, зупиняюсь і йду пішки сім миль, аж поки прибуваю до дрімучого лісу, далі йду лісом і долом, аж поки прибуваю до маленького струмочка. Струмочок я перепливаю й відраховую сім разів по сім, – аж ось з’являється переді мною старезний дідок із довгою бородою й питає: “Яке твоє бажання?” А я кажу йому: “Веди мене до царівни”.

– До якої царівни? – питає мене Бузя, і мені здається, що вона чогось злякалася.

– Царівна – це прекрасна принцеса, яку схопили з-під шлюбу, зачарували її, повели геть і сховали в кришталевому палаці, ось уже сім років.

– А тобі що до того?

– Як то – що мені до того? Я мушу її визволити.

– Ти мусиш її визволити?

– А то хто ж?

– Не треба летіти так далеко. Послухайся мене, не треба!..

13

І Бузя бере мене за руку, і я почуваю, яка холодна її маленька ручка. Я дивлюся їй у вічі й бачу, як відбивається в них золоте сонце, що прощається з днем, з першим ясним, теплим днем напередодні Пасхи. Потроху відмирає день. Наче свічка, гасне сонце. Гомін, що стояв цілий день, ущухає. Уже майже не видно на вулиці жодної живої людини. У вікнах хатинок з’являються вогники святкових свічок. Дивна, урочиста тиша обгортає нас, мене з Бузею, і ми почуваємо себе міцно злитими з цією святковою тишею.

– Шимек! Шимек!

Уже третій раз мати кличе мене, щоб я пішов із татом до синагоги. Хіба ж я сам не знаю, що треба йти до синагоги? Я тут посиджу ще хвилину, одну хвилину, не більше. Та Бузя почула, що мене кличуть, – вона вириває свою руку, схоплюється й жене мене:

– Шимеку, це ж тебе кличуть, тебе! Іди, іди! Уже час. Іди, іди!..

Я збираюся йти. Закінчився день. Згасло сонце. Золото перетворилося на кров. Вітерець подув, легенький, прохолодний. Бузя жене мене, щоб я пішов. Кидаю на неї останній погляд. Зовсім не та Бузя, що раніше. Інше обличчя, і зовсім іншої принади набуває вона в моїх очах цього чарівного вечора. “Зачарована принцеса”, – майнула думка в мене в голові. Бузя однак не дає мені поринати в думки. Вона жене мене, жене, щоб я пішов. Я роблю кілька кроків і озираюсь назад на зачаровану принцесу, яка зовсім злилася з цим чарівним пасхальним вечором. І зупиняюсь заворожений. Але вона показує рукою: “Іди! Іди!..” І мені здається, що я чую її голос, чую, як вона мені каже мовою “Пісні над піснями”: “Б і ж и, м і й м и л и й, біжи, мій коханий! І будь подібний до оленя або до сарни на горах запашних!”

(Переклад Єфраїма Райцина)

Робота з текстом

Осмислюємо прочитане. 1. Розкажіть про історію появи Бузі в домі Шимека. 2. Як її прихід сприйняли оточуючі? 3. Які асоціації виникали в Шимека, коли він дивився на Бузю? Наведіть відповідні цитати. 4. Чому про красу дівчини Шимек говорить словами з Біблії? 5. Розкрийте душевний стан Шимека. 6. Доведіть, що закоханий герой поетично сприймає довколишній світ. 7. Яка була найзаповітніша мрія Шимека? 8. Виразно прочитайте описи природи. Як вони пов’язані з душевними настроями героїв? 9. Розкрийте символічний смисл свята, на яке з нетерпінням чекав Шимек. 10. Визначте фольклорні мотиви в прочитаному тексті.

Порівнюємо. Прочитайте біблійну “Пісню над піснями” і визначте її відлуння (образів, мотивів, символів) у повісті Шолом-Алейхема.

Частина друга

ІДЕМО ПО ЗЕЛЕНЬ

1

– Швидше, Бузю, швидше! – кажу я Бузі за день перед Зеленими святами, беру її за руку, і ми хутко сходимо на гору. – Час не жде, дурненька, день минає. Нам треба перейти через он яку гору, а за горою ще матимемо річку. Над річкою стелиться кладка з дощок, це – “місток”. Річка тече, жаби кумкають, дошки хитаються, і лише там, як перейти місток, лише там починається справжній рай, Бузю. Там тільки й починаються мої маєтки.

– Твої маєтки?

– Я хочу сказати – левада. Велике поле, що простягається, простягається без кінця без краю. Зеленою ковдрою воно вкрите. Жовтенькими цяточками воно поцятковане. Червоненькими клинчиками воно поклиноване. А запахи там – найкращі запахи у світі. І дерева там є в мене, безліч дерев, високі, крислаті дерева. І горбок там маю, на якому сиджу. Хочу – сиджу собі, хочу – кажу чарівне слово, здіймаюсь у повітря й лечу, як орел, вище хмар, понад полями й лісами, понад морями й пустелями, аж ген-ген за Чорні гори.

– А звідти, – перебиває мене Бузя, – ти йдеш сім миль пішки, поки не приходиш до маленької річечки?

– Ні, до дрімучого лісу. Спершу йду лісом і долом і лише тоді прибуваю до річечки.

– Річечку ти перепливаєш і одлічуєш сім разів по сім.

– І з’являється переді мною старезний дід із довгою бородою.

– Він питає тебе: “Яке твоє бажання?”

– А я кажу йому: “Поведи мене до царівни.”

Бузя вириває свою руку з моєї руки і пускається бігти з гори. Я біжу за нею.

– Бузю, чого ти так біжиш?

Бузя не відповідає. Вона сердиться. Вона не любить царівни. Усі казки вона любить, тільки не про царівну.

3

На чому ж ми зупинилися? Напередодні Зелених свят. Ми біжимо з гори. Попереду Бузя, за нею я. Бузя гнівається на мене за царівну. Усі казки вона любить, тільки не про царівну. Та не турбуйтеся – Бузін гнів триває недовго. Ось вона знову дивиться на мене своїми великими, ясними, замріяними очима, закидає волосся назад і каже мені:

– Шимеку! Ой Шимеку! Диви-но! Поглянь, яке небо! Ти зовсім не бачиш, що діється навколо!

– Я бачу, дурненька! Авжеж, бачу. Я бачу небо, відчуваю теплий вітерець, чую як пташки щебечуть, і цвірінькають, і літають над нашимиголовами. Це наше небо, наш вітрець, наші пташки – усе наше, наше, наше! Подай твою руку, Бузю!..

Ні, вона не дає мені руки. Вона соромиться. Чому соромиться мене Бузя? Чому вона почервоніла?

– Там, – каже мені Бузя й біжить попереду, – там, як перейдемо місток.

І мені здається, що вона звертається до мене мовою Суламіфі з “Пісні над піснями”: “Х о д і м о, м і й м и л и й, ходім, любий мій. Ходімо ген-ген у поле. Будемо ночувати в селах, прокидатися у виноградниках, дивитися, чи цвіте виноград! Чи зазеленіло виноградне гроно! Чи паростяться гранати!..”

І ось ми біля містка.

6

Там, на горбку, сидимо, я і Бузя (зелені на свято ми ще не нарвали), і розповідаємо казки. Тобто розповідаю я, а вона слухає. Я розповідаю їй про те, що буде через багато, багато років, коли я стану дорослим, вона дорослою й ми п о б е р е м о с я. Ми зараз же за допомогою чарівного слова здіймемось у повітря понад хмари й об’їдемо цілий світ. Насамперед ми відвідаємо всі країни, де бував Александр Македонський1. А далі подамося до Палестини. Там побуваємо на всіх запашних горах, у всіх виноградниках, напхаємо повні кишені інжиру, фініків, маслин і полетимо звідти ще далі й далі. І в кожному місці утнемо щось інше, бо ж ніхто нас не бачитиме.

(Переклад Єфраїма Райцина)

Робота з текстом

Осмислюємо прочитане. 1. Як проводили свій вільний час діти напередодні Зелених свят? 2. Розкажіть про традицію Зелених свят. Яку роль відіграє вона в розкритті сюжету й образів твору? 3. Яке значення в другій частині повісті мають пейзажні замальовки? 4. Які барви в них домінують? Наведіть відповідні цитати. 5. Як пейзаж допомагає розкрити внутрішній стан героїв, їхні настрій і переживання? 6. Використовуючи текст, доведіть, що політ у мріях закоханого юнака – провідний лейтмотив твору.

Біблійна “Пісня над піснями” дала імпульс багатьом митцям до створення великих шедеврів. Композитори Г. Адельман, Е. Аміран, С. Карлбах написали музику до окремих розділів біблійної “Пісні над піснями”. Англійський художник Данте Габріель Россетті в 1865-1866 рр. створивполотно “Кохана” (“Наречена”) за мотивами біблійного твору.

1 Александр Македонський – македонський цар (IV ст. до н. е.), великий полководець, який завоював багато країн і створив сильну державу.

Частина третя

ТІЄЇ НОЧІ

1

“Дорогому синові!..

Надсилаю тобі 00 карбованців і прошу тебе, сину мій, щоб ти мені зробив приємність і приїхав додому на Пасху. Мені соромно перед людьми на старості літ. Маєш єдиного сина й ніяк не удостоїшся його побачити. Мати також благає тебе, щоб ти, Бога ради, приїхав на Пасху. І знай, що Бузю треба поздоровити. Вона в щасливий час заручилася. Бог дасть, у суботу після Зелених свят справимо весілля. Від мене, батька твого.”

Це пише мені мій батько – уперше так гостро. Уперше за весь час, відколи ми розійшлися. А розійшлися ми з батьком тихо, не сварилися. Я порушив його завіти. Не хотів іти його шляхами. Пішов своєю дорогою – подався вчитися. Спочатку він гнівався, казав, що ніколи не простить мене, хіба що на смертному одрі. Згодом він простив мене.

Холодне, страшенно холодне було наше листування. Та хто мав час помічати це в царстві мрій, у якому я перебував? Але останній батьків лист мене збудив. Не так (признаюся!) батькові скарги, що йому соромно перед людьми, не так материні благання – ніщо (признаюся!) так не пройняло мене, як оці кілька слів: “І знай, що Бузю треба поздоровити.”

Бузя – ота Бузя, якій ніде немає рівної, хіба що в “Пісні над піснями”! Та Бузя, яка переплетена й невіддільно пов’язана була з моїми дитячими роками! Та Бузя, яка завжди була зачарованою царівною всіх моїх дивовижних казок, найкращою принцесою моїх золотих мрій – ота Бузя тепер чиясь наречена? Чиясь, не моя?!

3

Того ж таки дня, коли одержав від батька листа й відповів йому, я сів і помчав додому, і прибув саме напередодні свята. У теплу, ясну годину напередодні Пасхи.

І застав своє містечко таким самим, яким я його залишив колись, багато років тому. Не змінилось і на волосинку, не стало іншим ні на крихту. Те саме містечко, ті самі люди. Такий самий переддень Пасхи, з тим самим передсвятковим шарварком.

Бракувало тільки “Пісні над піснями”. Ні! Тепер уже більше не “пісне-пісенно”, як було колись, багато років тому. Наш двір уже більше не виноградник царя Соломона, як у “Пісні над піснями”. Дрова, колоди й дошки, понакидані біля нашої хати, уже більше не кедри й буки.

3

Кішка, що лежить біля дверей і гріється на сонці, уже більше не польова лань з “Пісні над піснями”. Горбок, що ген-ген за синагогою, уже більше не гора Ліван. Немає запашних гір. Жінки й дівчата, які стоять на дворі, миють посуд, прибирають і готуються до Пасхи, уже більше не дочки єрусалимські, що згадуються в “Пісні над піснями”. Де подівся мій колишній молодий, свіжий, ясний, пахощами пройнятий світ із “Пісні над піснями”?

4

(.) Я застав у себе дома все таким самим, як залишив багато років тому. Ніщо не змінилося й на волосинку, не стало іншим ні на крихту. Батько такий самий, як був. Тільки в його срібній бороді трохи побільшало срібла. Його широке, біле, зморщене чоло трохи більше зморщилося. Певно, від турбот.

І мати така сама, як була. Тільки рум’яне обличчя її пожовкло. І, здається мені, вона менша стала на зріст. А може, це мені тільки здається, тому що вона трохи згорбилася, пригнулася до землі? І очі в неї червонуваті, з подушечками, начебто підпухли. Невже то від сліз?..

За чим плакала моя мати? За ким? За мною, її єдиним сином, який не схотів слухатися батька й порушив його завіти, не схотів піти його шляхами, пішов своєю власною дорогою, подався вчитися й так довго не приїздив додому? Чи моя мати плаче за Бузею, яка виходить заміж у суботу після Зелених свят?..

Ах, Бузя! Вона теж анітрохи не змінилася. Не стала іншою ані на волосинку. Виросла тільки. Виросла й краща стала. Ще краща, ніж колись. Висока і струнка, гнучка й сповнена принади. Очі – такі самі гарні сині очі з “Пісні над піснями”. Тільки більш замислені, ніж колись. Замислені, заглиблені, засмучені, гарні сині очі з “Пісні над піснями” і усмішка на устах. І дружня вона, люба, близька, привітна й тиха, мов голубка, цнотливо-тиха. (…)

Дивлюся тепер на Бузю, і знову все стає, як у “Пісні над піснями”, як колись, багато років тому. (…)

11

(…) І от я знову в моїй старій синагозі й молюся разом із нашими старими парафіянами, і чую того самого кантора, що й колись, і співає він те саме, що й колись. І всі моляться ревно й палко, так само виспівуючи, як і колись. І я молюся разом з усіма. Але мої думки далекі від молитви. Я перегортаю сторінку по сторінці в молитовнику і – не моя в тому вина – натрапляю на “Пісню над піснями”: “П р е к р а с н а т и, п о д р у г о м о я! О, яка ж ти гарна! О ч і т в о ї я к у г о л у б к и.” Я б хотів молитися разом з усіма, але не можу. Перегортаю сторінку по сторінці в моємумолитовнику і – не моя вина в тому – натрапляю знову на “Пісню над піснями”. Глава п’ята: “П р и й ш о в я в м і й с а д, с е с т р о м о я, н а р е ч е н а.”

Але що я кажу? Що я вигадую? Сад – не мій сад. Бузя – не моя наречена. Бузя – чиясь наречена. Чиясь, не моя!.. І гнів бушує в моїй душі. Не проти Бузі. Не проти когось. Ні! Гніваюсь на себе самого: як це так, як я міг у такий час бути далеко від Бузі? Як я міг допустити, щоб забрали в мене Бузю й віддали її іншому? Хіба ж вона не писала мені часто листів і не робила натяків, що “вона сподівається незабаром побачитися зі мною”?.. Хіба ж я не відволікав кожного разу нашу зустріч з одного свята на друге, так довго, аж поки вона покинула писати? (.)

13

З тим самим святковим привітанням, з яким бувало колись, багато років тому, ми входили цієї ночі після синагоги до хати, увійшли ми і тепер – я і тато.

Тим самим привітанням, яким мати й Бузя бувало зустрічали нас цієї ночі багато років тому, зустріли вони нас і тепер.

Мати – “цариця”, одягнена у своє царське шовкове вбрання, а “царівна” Бузя – у свою білосніжну сукню. Точнісінько та сама картина, що й колись, багато років тому; ніщо нітрохи не змінилось, не стало іншим ані на волосинку.

Як багато років тому, так і тепер, цієї ночі, наша хата повна принади. Якась особлива краса, урочиста, велична краса оповила нашу хату. Святковий блиск розлився по нашій хаті цієї ночі. Біла скатертина виблискує, як свіжий сніг. Мамині свічки ясніють у срібних свічниках. Привітно міниться в пляшках вино до обрядових чотирьох чаш! Ах, як скромно й наївно визирає з тарілки біла маца! Як святково й урочисто стоїть “цареве” крісло. На обличчі “цариці” спочиває благодать, як завжди цієї ночі. А “царівна” (Бузя) уся, з ніг до голови, мов з “Пісні над піснями”. Ні, що я кажу, вона сама – “Пісня над піснями”.

15

Тієї ночі я довідався про новину.

Я к о х а ю Б у з ю.

Я кохаю її тією святою, полум’яною, пекельною любов’ю, яка так чудово оспівана в “Пісні над піснями”. Великі вогняні літери вирізьблюються не знати звідки й линуть перед моїми очима. Літери ці з щойно читаної “Пісні над піснями”, літера по літері: “.Б о д у ж а, я к с м е р т ь, л ю б о в, л ю т і, я к п е к л о, р е в н о – щ і. С т р і л и ї ї – с т р і л и в о г н я н і. В о н а – п о л у м ‘ я Г о с п о д н є”.

І я сиджу тієї ночі біля відчиненого вікна й прошу ту ніч, сповнену таємниць і загадок, щоб вона мені розкрила таємницю: “Невже ж то? Невже ж?..”

Але ніч, сповнена таємниць і загадок, мовчить. Таємниця залишається таємницею для мене – до завтра.

“Завтра, – сказала мені Бузя, – ми поговоримо”. Ах! Завтра ми про все поговоримо. Нехай вже скоріше закінчиться ця ніч. Ця ніч! Ця ніч!..

(Переклад Єфраїма Райцина)

Робота з текстом

Осмислюємо прочитане. 1. Які події сталися в житті Шимека? 2. Чому він вирішив негайно повернутися додому? 3. Яким Шимек повернувся у своє рідне містечко, рідний дім? Наведіть цитати. 4. Яке враження на нього справила зустріч із Бузею? 5. Виразно прочитайте портрет героїні. Поясніть слова Шимека: “Бузя вся, з ніг до голови, мов з “Пісні над піснями”. Ні, що я кажу, вона сама – “Пісня над піснями””. 6. Яких нових відтінків у душі Шимека набуло почуття кохання? 7. Як ви розумієте назву третьої частини “Тієї ночі”?

Для обговорення. Як оцінює свої вчинки Шимек?

Краса слова

Шолом-Алейхем – майстер розкриття внутрішнього стану героїв. Він використовує різні художні засоби для створення психологізму: внутрішній монолог, асоціації, враження, виразні деталі, символи, лейтмотиви, пейзажі тощо.

– Наведіть приклади засобів розкриття психологічного стану персонажів.

Частина четверта

У СУБОТУ ПІСЛЯ ЗЕЛЕНИХ СВЯТ

10

За весь час мого перебування дома я не висловив Бузі й десятої, сотої частини того, що вилив перед нею того ранку. Я розкрив перед неюсвоє серце, показав їй свою душу. Розповів усю правду, що мене сюди привело.

Якби не батьків лист із звісткою про весілля, якби не ті кілька слів: “У суботу після Зелених свят”, – мене б тепер не бачила ця річка, що біжить з горбка вниз, і лісок, що зеленіє тут недалеко.

І я присягаюсь їй цією таки річкою, яка біжить під горбком, і цим таки ліском, який зеленіє отут недалеко, і цим блакитним небесним килимом, що над нашими головами, і золотим сонцем, яке відбивається в її очах, і всім гарним, чистим і святим на світі, що я приїхав сюди лише для неї, лише для неї, бо. я люблю її. Нарешті це слово вирвалося.

– Бо я люблю тебе, Бузю, чуєш, я люблю тебе тією святою, полум’яною, пекельною любов’ю, яка оспівана в “Пісні над піснями”: “Б о, я к с м е р т ь, д у ж а л ю б о в, л ю т і, я к п е к л о, р е в н о щ і, с т р і л и ї ї – с т р і л и в о г н я н і, в о н а – п о л у м’я Г о с п о д н є.” Що з тобою, Бузю? Ти плачеш? Господь з тобою!..

11

Бузя плакала. Бузя плакала, і цілий світ обгорнувся смутком. Сонце перестало світити, річка – текти, лісок – зеленіти, комашня – літати. Пташки – співати.

Бузя плакала. Вона сховала обличчя в руки. її плечі здригалися. І вона плакала чимраз дужче й дужче.

Так плаче мала дитина, почувши, що втратила батька й матір.

Так плаче віддана матір за своєю дитиною, яку в неї забрали.

Так плаче молода жінка, тужачи за своїм коханим, який відвернувся від неї.

Так плаче людина, тужачи за своїм життям, що вислизнуло з-під її ніг.

Даремні були мої слова розваги. Зайві всі порівняння з “Пісні над піснями”. Бузя не хоче втішатися. Бузя не хоче слухати мої епітети. Надто пізно, каже вона, надто пізно я згадав про неї. Надто пізно я схаменувся, згадав, що є Бузя на світі. Бузя, яка має серце, що сумує, і душу, що геть поривається звідси в інший світ.

– Може, я б пригадав, – каже вона, – ті листи, які вона мені колись писала? Та, – перебиває вона сама себе, – куди мені пам’ятати такі дурниці?

Хіба вона не розуміє сама, – їй, власне, давно вже треба було це наперед знати, – що наші шляхи різні? Що вона не може зі мною рівнятися? Куди їй до мене? Вона – звичайна містечкова дівчина, – куди їй до мене?.. Тепер вона розуміє, яка дурість, яка велика дурість була з її боку, що вона морочила мені голову своїми дитячими листами, своїми дурними натяками, ніби батько й мати сумують за мною. Ні, їй самій треба було зрозуміти, що вона не може зі мною рівнятися.

12

Бузя перестала плакати – і все ожило. Сонце почало світити, як раніше, річка – текти, лісок – зеленіти, комашня – літати. Пташки – співати.

Бузя перестала плакати, і сухими стали її очі. її гарні сині очі з “Пісні над піснями”. І висохли її сльози, як висихають краплі роси під гарячим сонцем.

І раптом вона почала виправдовуватися за свої сльози. Тепер вона бачить, яка вона дурна. Чого було плакати? З якої причини їй плакати? Чого їй бракує? Багато дівчат на її місці почували б себе щасливими. Безмежно щасливими. І вогник загорівся в її очах. В її гарних синіх очах з “Пісні над піснями”. Я ніколи ще не бачив такого вогника в Бузиних очах. І червоні плями проступили на її щічках, на її гарних щічках-трояндах. Я ще ніколи не бачив, щоб Бузя так гнівалась, так пломеніла, як гнівалась і пломеніла цієї хвилини! І я хочу взяти її за руку, і я звертаюсь до неї мовою “Пісні над піснями”:

“Г а р н а т и, м о я п о д р у г о” – о, яка ж ти гарна, Бузю, коли твої щічки палають і очі бризкають вогнем!..

Дарма! Бузя не слухає моєї “Пісні над піснями”. Бузя має свою власну “Пісню над піснями”. Вона не перестає хвалити “когось”, хвалити безмежно. Вона каже мені:

“Л ю б и й м і й б і л и й і р у м ‘я н и й” – мій наречений гарний і порядний, “к р а щ и й з а т и с я ч і і н ш и х” – порядніший за ба – гатьох-багатьох інших. Може, він не такий учений, як інші, зате він добрий. Зате він мені відданий. Зате він любить мене. Побачив би ти листи, які він пише мені, побачив би ті листи!

– “П о л о н и л а, – кажу я їй далі, немов не чуючи її слів, – п о л о н ил а т и с е р ц е м о є, с е с т р о м о я, н а р е ч е н а!..”

А вона мені:

– Бачив би ти його листи, що він пише мені, коли б ти бачив ті листи.

Її слова бринять якось дивно. Дивний голос. Цей голос – здається мені – хоче перекричати інший голос. Внутрішній голос.

Для мене це ясно, як двічі по два. (.)

14

Минають дні. Проходять тижні. Настали любі Зелені свята. Настала субота, що після Зелених свят. Минула субота, що після свят, і ще субота, і ще субота, а я все ще гостюю у своєму містечку.

Що я тут роблю? Нічого. Анічогісінько!

Мої батьки вважають, що я покаявся, шкодую, що порушив їхній завіт і не схотів іти їхніми шляхами. І вони раді. Дуже раді.

А я? Що я роблю тут? Чого мені треба тут? Нічого. Анічогісінько! Щодня я йду на прохідку, за місто. Туди – за млин. Туди – через місток. Туди – до того барвистого поля, що простягається без кінця-краю, облямоване срібною річкою з одного боку, і низькорослим, але густим ліском, – з іншого боку. Срібна річка здається шовковою биндою, блакиттю гаптованою. Рясний лісок здається густими патлами кучерявого волосся, якого час від часу торкається вітрець.

Там сідаю я самотній на горбку. На тім горбку, де ми недавно сиділи вдвох, я і Бузя, лілея із Сарона, троянда долин.

На тім горбку, де ми, бувало, удвох колись, багато років тому, я і Бузя, бігали, неначе молоді олені, і стрибали, наче сарни на запашних горах. Там, на тім місці, де поховані найкращі спогади моєї навіки втраченої молодості, мого навіки втраченого щастя, я можу просидіти на самоті довгі години й оплакувати незабутню Суламіф з мого “пісне-пісенного” роману.

15

А що із Суламіф з мого “пісне-пісенного” роману? Що з Бузею? Чим закінчилося? Який кінець?

Не примушуйте мене розповідати вам кінець мого роману. Кінець – бодай найкращий – це сумний акорд. Початок – найгірший початок – кращий, ніж найкращий кінець. Тому мені набагато легше й набагато приємніше розповісти все це ще раз спочатку. Ще, і ще раз, і ще сто разів. І тією самою мовою, що й усі рази.

У мене був брат Беня. Він потонув у річці. Залишив сирітку, звали її Бузя. Пестливе ім’я від Естер-Люби: Любузя – Бузя. І гарна була ця Бузя, як Суламіф, що з “Пісні над піснями”. І ми зростали, я і Бузя, як брат і сестра. (… )

І так далі.

Початок – найгірший початок – кращий, ніж найкращий кінець.

Початок – нехай буде кінцем, епілогом мого не вигаданого, а справжнього, сумного роману, якого я дозволив собі назвати:

“Пісня над піснями”.

(Переклад Єфраїма Райцина)

Робота з текстом

Осмислюємо прочитане. 1. Як сприйняла Бузя освідчення Шимека? 2. Розкрийте внутрішній стан дівчини. За допомогою яких художніх засобів він відтворений автором? 3. Поясніть слова Шимека: “Бузя не слухає моєї “Пісні над піснями”. Бузя має свою власну “Пісню над піснями””. 4. Які моральні цінності утверджуються у творі?

Для обговорення. 1. Прокоментуйте кінцівку твору Шолом-Алейхема. 2. Запропонуйте власний фінал. 3. Які враження й почуття залишила у вашій душі повість? До яких роздумів спонукала?

Краса слова

“Пісня над піснями” Шолом-Алейхема – яскравий зразок ліричної прози. Епічні елементи (події, характери) ніби розчиняються в потоці почуттів, настроїв і асоціацій розповідача. У сюжеті поєднуються дві лінії: 1) зростання й становлення героїв; 2) історія їхніх стосунків, плин почуттів. Звернімо увагу на те, що письменник визначає жанр свого твору як юнацький роман.

– У творі поєднались ознаки ліричної повісті та роману. Доведіть це прикладами з тексту.

Перевірте себе

1. Розкажіть про зв’язки Шолом-Алейхема з Україною. 2. Розкрийте проблематику повісті Шолом-Алейхема “Пісня над піснями”. 3. Охарактеризуйте образи головних героїв твору. Розкажіть, як вони змінилися з часом, використовуючи текст. 4. Визначте роль біблійних мотивів у повісті. 5. Які традиції єврейського народу знайшли відображення у творі? 6. Розкрийте особливості оповіді. 7. Що, на вашу думку, приваблює в цій книжці різні покоління?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Пісня над піснями (1909-1911) – ШОЛОМ-АЛЕЙХЕМ 1859-1916

Categories: Твори з зарубіжної літератури

Links