ПІНДАР

(між 522 – 518 pp. до н. е. – між 442 – 432 pp. до н. є.)

ПІНДАР (між 522 – 518 pp. до н. е., Беотія – між 442- 432 pp. до н. є.) – давньогрецький поет.

Піндар народився в аристократичній родині поблизу міста Фіви. Він навчався у визначних поетів, зокрема у своєї старшої співвітчизниці Корінни, котра допомагала йому своїми порадами. Беотійська поетеса була захоплена талантом Піндара, хоча це не перешкоджало їй вступати з ним у змагання і кілька разів перемагати. Познайомившись з першими творами поета, вона зауважила йому, що у його віршах майже відсутні

міфологічні сюжети й образи. Погодившись із нею, Піндар переповнив ними свої наступні твори, чим викликав нову критику поетеси: “Міфи слід сіяти рукою, а не мішком”. Проте цього разу Піндар не прислухався до порад своєї доброзичливої наставниці, тому майже всі його пізніші поетичні твори перевантажені міфологічними подіями, героями та зіставленнями, що значно ускладнювало їх сприйняття і вимагало спеціальної підготовки.

Деякий час Піндар вчився й у відомих тогочасних музикантів Ласа та Аполлодора, потім довго подорожував, відвідав сицилійських тиранів, Македонію, багато грецьких міст і навіть

Єгипет. Помер він, за легендою, під час театральної вистави в Афінах (за іншою версією – в Аргосі).

Піндар завжди залишався патріотом своєї вітчизни – Беотії, хоча його болісно вразило те, що вона підтримала у 480 р. до н. є. агресію перського царя Ксеркса проти Афін. Піндар високо оцінив подвиг афінського народу, який спромігся завдати вирішального удару ворогам і змусив їх залишити межі Еллади. Проте, за окремими незначними винятками, він ніколи не втручався у політичні справи, тому вони не відобразилися у його епінікіях.

Глибоко релігійна людина, Піндар у своїх творах чільне місце відводив героям і богам, яких зображував ідеальними. Його погляди якоюсь мірою традиційні, хоч і мають певне філософське забарвлення. “Зевс – володар усього” – головна формула поета. Боги не тільки всемогутні, а й добрі, справедливі та ласкаві, завжди готові прийти на допомогу, адже “бог здоганяє крилатого орла й обганяє морського дельфіна, він приборкує гордість пихатого, а скромного обдаровує невмирущою славою”. Поет вірить у посмертні страждання душі та загробний світ. В одній зі своїх од він розповідає про муки грішників у царстві Аїда і щасливе, звільнене від страждань, існування праведників, котрі навіть можуть потрапити на Острови блаженства. Людина в його віршах постає як слабке і недосконале створіння, “примаратіні”, цілком залежна від богів. Тому в поета виникає навіть песимістичний висновок про необхідність цілковитої покори богам, тільки від них “походять усі здібності людей – і тоді вони стають поетами, майстерними борцями чи ораторами”. Щоправда, він не відбирає у людини права замолоду жити радісно, насолоджуватися дарами юності, бути енергійною, працьовитою і веселою – і все ж вимагає пам’ятати про короткочасність життя, визначену богами. Можливо, що подібні настрої виникли у зв’язку з кризою аристократії, яка, відчуваючи нетривкість свого становища в нових історичних умовах, шукала розради в релігії.

Творча спадщина Піндара була величезною. В античному “Життєписі Піндара” про це сказано так: “Написав він сімнадцять книг; гімни, пеани, дифірамбів дві книги, просодіїв дві книги, парфеніїв дві книги, та ще третю з так званими окремими парфеніями, гіпорхем дві книги, енкомій, френів та епінікіїв чотири книги”. З усіх цих творів до нас дійшли чотири книги епінікіїв (усього 45) і близько 300 уривків усіх інших видів лірики.

Книги епінікіїв присвячені переможцям Олімпійських, Піфійських, Йєменських та Істмійських ігор, відповідно вони і названі. Характерна особливість цих пісень полягає в тому, що поет ніколи не зображав самих спортивних змагань, до яких ставився з цілковитою байдужістю. Головним для нього є постать самого переможця. А його Піндар розглядає як оборонця, улюбленця богів. Бо спортивна перемога – то лише один із проявів божественної милості, саме тому олімпіонік (чи переможець) якихось інших змагань стає таким нечувано популярним. Справді, на той час навіть військо, що вирушало в бій, намагалося мати у своїх рядах подібних переможців. І не тому, що вони могли вбити більше ворогів, а завдяки прихильності до них богів, що поширювалася і на саме військо. Тому Піндар так багато говорить про переможця, оспівуючи його походження, шляхетність роду, доблесть, життєву енергію, славу, якої він зажив у себе на батьківщині чи в усій Елладі, багатства тощо. Часом поет вихваляє і коня, на якому той здобув перемогу. Так, у першій Олімпійській оді оспівуються перемоги сіракузького тирана Гієрона та його коня Ференіка (Переможця). Спочатку Піндар прославив Олімпійські ігри, а потім перейшов до “любителя кінних перегонів”, слава якого сяє в “країні Пелопа”. І далі поет пригадує міф, за яким Пелоп колись переміг місцевого царя і став володарем усієї землі, названої його ім’ям (Пелопоннес – “острів Пелопа”). Ода закінчувалася побажанням Гієронові здобувати нові блискучі перемоги з допомогою божества, яке “піклуватиметься про задумані звершення”. Друга і третя Олімпійські оди присвячені союзникові Гієрона, правителю Акраганта (Сицилія) Ферону, четверта-п’ята оди – громадянину міста Камарина Псавмію, сьома – Діагору Родоському тощо.

У своїх одах (епінікіях) Піндар використовує багато міфів, намагаючись за їхньою допомогою пояснити дії переможця, втішити його зіставленнями, піднести на вищий ступінь слави або вдатися до якихось історичних паралелей. Часто він переробляє міфи, пристосовуючи їх до своїх задумів, або висловлює в них свій ідеал. Внутрішня структура епінікіїв надзвичайно своєрідна і різноманітна, тому охопити їх якоюсь єдиною схемою неможливо. Складаються вони з ліричних тріад, винайдених Стесі-хором.

Характерною за будовою є найліричніша перша Піфійська пісня на честь Гієрона Етнейського, коні якого перемогли на змаганнях 470 р. до н. є.

І строфа

Ліро золотосяйна, втіхо фіалковолосих Муз

І промінного Феба, почувши твій голос,

Хор виступає, провісник свята.

Звукам твоїм співаки послушні,

Коли передзвонами струн почнеш

Заспіви ті, які хор супроводять,

Гасиш вічний вогонь блискавиць гостролезих,

І дрімає на скіпетрі Зевса орел,

Сонно звісивши крила свої,

Владар пернатих.

І антистрофа

Над його головою з дзьобом орлиним кривим

Ти густу пелену пролила темновиду,

Солодко віки йому склепила.

Мірно вві сні він здіймає спину,

Полонений гомоном струн твоїх,

Навіть Арей войовничий, відклавши

Гострі ратища, ніжить дрімотою душу.

Зачаровуєш навіть безсмертним серця

Хистом сина Латони і Муз

Широкошатних.

І епод

Тільки все те, чого серцем своїм

Усевладний Зевс не злюбив, –

На суходолах, безкраїх морях, –

Озивається шалом на спів Пієрід.

Поміж ними – той, що в глибинах

Тартару, ворог безсмертних –

Сам стоголовий Тіфон; зростав колись

Він у печері Кілікії, знаній усім, а тепер

Кумські вершини приморські й Сицилії землі…

(Тут і далі пер. А. Содомори)

У цьому уривку між строфою й антистрофою існує чітка ритмічна подібність, завершує тріаду зовсім інакше написаний епод (“приспів”). Кожна ода могла складатися з кількох таких тріад (у наведеній їх п’ять).

Ця перша тріада першої Піфійської пісні є чудовим зразком глибокого розуміння Піндаром могутньої сили поетичного слова, якому підкоряється все на світі – навіть Зевсів орел і суворий Арес. Проблема поетичного мистецтва завжди хвилювала поета, і він неодноразово повертався до неї. Свідомий свого таланту, Піндар уподібнював себе до “божественного птаха Зевса” (тобто орла), а своїх поетів-недругів називав “жадібними воронами, котрі здатні лише каркати”. Поет упевнений, що “слово живе довше справ” за умови, що воно породжене “харитами з глибин серця”. Лише справжня пісня здатна увічнити велику справу, тому що “без пісні й велика сила перебуватиме в темряві”, своєю славою Одіссей завдячує не подвигам, а Гомеру, та й взагалі події Троянської війни залишилися би без цього поета невідомими:

…Тож не забудь

Втрутитись піснею у похвалу його діянь,

Її слова – винагорода відважним бійцям,

Бо гримлять вони в різноголоссі флейт і лір

На вічні віки.

Піндар постає як видатний новатор поетичного мистецтва. Надзвичайно урочиста і велична мова його епінікіїв сповнена складними зворотами, “затемненими” і пишними епітетами, складними образами, барвистими словами та висловами. У його віршах відсутня традиційна “правильна” ритміка, його думка в похвальному гімні, “подібно до бджоли”, перелітає з однієї теми до іншої, його стиль позбавлений плавності, несподіваний і рвучкий. У рядки віршів Піндара раптом вриваються оригінальні порівняння, ідеї, відступи, не беручи вже до уваги міфологічні” паралелей, що часом розгортаються у складну образну систему. Поривчастість стилю була, мабуть, зумовлена й музикою, якої ми не знаємо, але вона відігравала дуже важливу роль. Ці особливості ліричних творів зробили Піндара знаменитим у пізніші століття. З дев’яти ліриків, найбільше шанованих александрійськими вченими, його вважали найвидатнішим. А римський поет Горацій дав йому таку образну характеристику:

Мов стрімкий потік, чиї води в повінь

Ринуть, буйні, з гір, береги розмивши,

Рветься так з глибин непомірно дужа

Піндара мова.

Піндар був одним із тих поетів Еллади, котрий найбільше вплинув на поетичне мистецтво нових часів.

Українською мовою твори Піндара перекладали І. Франко, В. Державін, А. Содомора.

В. Пащенко, Н. Пащенко