Петя Ростов у романі “Війна і мир”
На війні 1805 ми бачили Миколи Ростова таким же юним хлопчиком. Але Петя не повторює свого брата, він інший. Повідомивши Денисову, що вже був у битві під Вязьмою, він розповідає, як “там відзначився один гусар”. Микола в його віці неодмінно розповів би про свої подвиги – не помітив би, як прибрехав. Петя весь час боїться пробрехатись, він дуже чесний. Передаючи козакові шаблю, щоб той її наточив, Петя сказгл було: “затупив…” – але тут же виправився – він боявся збрехати: “вона ніколи гостро не була”. Микола, як і Петя, пристрасно
Познакомівшісь, нарешті, з Петром, ми дізнаємося в ньому риси його сім’ї і милуємося їм: він такий добрий, відкритий, чистий! Готовий роздати всі свої покупки, всім вірить, навіть маркітанта вважає дуже чесним, і весь час намагається бути гідним геройського суспільства, в яке привела його доля. Потрапивши в загін Денисова, Петро, звичайно,
Як і всякий підліток, Петя весь час боїться зробити що-небудь не так, не по-дорослому. Він намагається наслідувати Денисову, кілька разів повторює за Долоховим, що “звик все робити акуратно”; по дитяче все-таки перемагає п нього: “Я звик що-небудь солодке”, – виривається в нього.
Ймовірноо, тому, що під час їх запеклої поїздки Петя, завмираючи від страху, жодного разу цього страху не видав. Ми ж пам’ятаємо його брата в перших боях – Микола але міг перемогти себе. А Петя може. Долохов дуже необачно взяв із собою в розвідку необстріляного хлопчика – хлопчик не підкачав, і це сподобалося Долохову. У ніч перед битвою Петя в напівсні чує музику н командує нею, і здається йому, що він створює звуки… “Катай, моя музика! Ну! .. “- Думав Петя, і звуки слухав його, і він був щасливий. Величезний, нікому і навіть самому Петру ще невідомий світ жив у ньому, – світ, сповнений краси і добра. Не готовий Петя до війні та її жорстокості, не розуміє він війни. Коли Денисов сказав про Тихона Щербатов: “Це наш пластун. Я його посилав мови взяти “, – Петя” рішуче не зрозумів жодного слова “, хоча і не показав цього. Він відчуває незручність при думці про те, що Тихон тільки що вбив людину, і при суперечці Долохова з Денисовим про полонених: Денисов посилає їх в місто, Долохов розстрілює – Петя інстинктивно намагається не зрозуміти цього.
Слухаючи і спостерігаючи разом з Петром, ми бачимо нещадність війни, якої він не хоче помічати, бо грає: то готується до того, “як він, як випливає великим і офіцеру, не натякаючи на колишнє знайомство, буде тримати себе з Денисовим”; то пристрасно проситься “в саму… в головну…”, благає: “Мені дайте команду зовсім, щоб я командував… ну що вам варто?”
Це “ну що вам варто?” – Дитяче уявлення про те, що дорослі все можуть, – ранить болючіше за все, коли читаєш про Петі.
Здавалося б, Толстой покаже цей бій очима Петі, як він завжди робить. Але бачимо ми на цей раз очима самого Толстого, – перед нами жорстокий побут війни: Денисов їхав мовчки, стало світати, коні ковзали, туман приховував віддалені предмети, один француз “впав у бруд під ногами Петино коні…”. Як колись під Аустерліцем Андрій відчув, ніби його вдарили палицею по голові, – так і тепер все сталося жахливо просто: козаки побачили, що Петя “важко впав на мокру землю”, і “швидко засіпалися його руки і ноги, незважаючи на те, що голова його не ворушилася “. Денисов побачив ще здалеку щось знайоме йому, безсумнівно мертве становище і все-таки не повірив, і скрикнув: “Убитий?”. Скільки вбитих бачив Денисов! Але, може бути, тільки над тілом хлопчика він остаточно зрозумів, що з кожним убитим йде цілий світ завжди.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)