ПЕТЕРБУРЗЬКІ ПОВІСТІ ГОГОЛЯ НОВИЙ ПОГЛЯД НА МІСТО Сьогоднішнє письменницьке мистецтво визнає Н. В. Гоголя своїм наставником. Він був один з видатних діячів російської прози. Сміх у його Творчості з’єднаний із трагічними потрясіннями. Хоча його добутки відрізняються барвистістю мови й простотою сюжету, сам Гоголь був людиною, що постійно дивує й небагато таємничим. Його “Петербурзькі повісті” вплинули на розвиток культури в Росії. Російській літературі північна столиця бачилася “фантастичним” містом: у його єдиному образі
сполучалися й переходили друг у друга дуже протилежні облики велич і незначність, краса й блиск імператорського оточення й темне життя бідняків. Ми бачимо, читаючи повести Гоголя, як це протиріччя розростається, одержуючи всі нові відтінки в гарних епітетах і образних гіперболах. “Записки божевільного” це єдине у творчості Гоголя добуток, написана як сповідь, як оповідання героя про себе. Він веде свій внутрішній монолог, “говорить сам у собі”, у зовнішнім же житті він іншої. Перед генералом і його дочкою, він хотів би багато сказати й запитати, але ніяк не міг. Це розходження його внутрішнього й зовнішнього
миру зводить його з розуму. Героя мучить питання про власну самооцінку. Тому що ніхто за ним такий не визнає, він повинен з’ясувати це для себе сам. Розглядаючи свої достоїнства й недоліки, Поприщин розмовляє сам із собою. От, наприклад, його грайливе зауваження: “Що це за бестія наш брат чиновник! Їй-богу, не поступиться ніякому офіцерові, пройди яка-небудь у капелюшку, неодмінно зачепить”. Цей тон легкої вульгарності, думає наш персонаж, повинен показувати, що “усе в мене в порядку, і я великий аматор до жартів”. Але це не теперішній Поприщин. Він тільки хотів би бути таким. Насправді ж зауваження його занадто різання, у них відчувається непевність, що його видає. Багато думок автора записок здаються грубими, але адже таким і звучить для нього тон незалежної людини, яким намагається себе вважати. На відміну від інших творів Гоголя, в “Записках божевільного” прямо чується в кожному слові вульгарність і трагізм дві фарби петербурзького миру. У спробі оцінити себе Попрыщин керується тільки коштовними для себе поняттями: чин і звання. Тому він прагне ближче “розглянути життя цих панів” і в солодкій мрії фантазує, що “станемо й ми полковником і заведемо собі репутацію”. Але його “бідне багатство” дістається камер-юнкерові, і Попрыщин намагається вдуматися глибше: “Отчого відбуваються всі ці різниці? Отчого я титулярний радник і з якої статі я титулярний радник?”. Умить перепрыгнуты всі мрії про те, щоб бути полковником. Для Попрыщина тепер вони дрібні й непомітні. Герой ставить себе над тими, хто в житті вище його. Його міркування про “велетенські справи” і є божевілля. Але саме тому на іспанському королі записки й закінчуються. Заключний монолог уже не мовлення колишнього Поприщина, а лірика Гоголя. Свідомість людиною свого нещастя народжує в Гоголя улюблений образ дороги, трійки й дзвіночка. “Дорога мчить через все світло в якихось космічних далечінях; куди несе вона людини?… Здійміться коні й несіть мене із цього світла!”. Так дозволяються пошуки бідною людиною свого місця у світі: не титулярний радник, і не полковник, і не іспанський король, ,а “йому немає місця на світі!”. Всі повести петербурзького циклу становлять щиру художню енциклопедію чиновничей життю й психології. У них виростає монументальний образ гоголівського Петербурга, де особистість нерасторжимо пов’язана з миром речей, зовнішнього порядку, системи штучного, удаваного поводження. Тут панує сила чина, нивилкрующая особистість. Чин для Поприщина є якоюсь великою цінністю, критерієм справедливості й щастя. Звільнившись від цієї ілюзії, бедный Поприщин відкриває нову істину: “Усе, що є кращого на світі, усе дістається або камер-юнкерам, або генералам”. Обурюючись на таку несправедливість, хвора душа героя народжує уявлювану помсту за допомогою уявлюваного досягнення влади (він стає королем Іспанії). Помста винуватцям всіх нещасть і несправедливостей у світі -“чиновным батькам” “патріотам”, які “мати-, батька, бога продадуть за гроші, честолюбці, христопродавцы!…”. Загальна знеособленість чином для Гоголя якийсь глобальний соціальний закон. Він згубний для всіх, для людей, що коштують на будь-якому щаблі соціальних сходів. Про це хоче попередити людство Гоголь. Всі страшні наслідки цього явища показує нам великий класик-р еаліст, зображуючи із критичною нещадністю героїв петербурзьких повістей. Він “перший представив
нас нам Алл С о ч. Р У в сьогоденні виді, перший навчив нас знати наші недоліки й гребувати ними,” цим, уважав Чернишевський, Гоголь здійснював велику художню функцію літератури: рухати “уперед свої нації”.
