Переказ по повісті А. Конан Дойла “Собака Баскервілів”
З історією загадкової смерті старого Баскервіля Холмса та Ватсона познайомив Джеймс Мортімер, колишній лікар сера Чарлза, який прибув до Лондона, щоб зустріти там законного спадкоємця старого баронета – ще одного його племінника, сера Генрі Баскервіля, який приїхав успадкувати його маєток і майно. Джеймс Мортімер, стурбований долею молодого Баскервіля, якому, на його думку, також загрожує небезпека. Крім того, у нього з’явились певні сумніви щодо природності смерті сера Чарлза. Тому він прийшов за допомогою до знаменитого детектива
Як саме Холмс дійшов висновків, що справжньою причиною смерті сера Чарлза стало не фатальне містичне прокляття роду Баскервілів, а цілком певні і, головне, – матеріальні дії поки ще невідомого йому злочинця?
Із розмови з Мортімєром (розділ ІІ) Холмс дізнався, що прогулянка, яку в той фатальний вечір здійснював сер Чарлз,
Увагу Холмса, зокрема, привернула та обставина, що сліди собаки впритул до тіла сера Чарлза не наближались. Це підказало Холмсу, що сер Чарлз помер від переляку ще до того, як собака наздогнав його і, саме головне, це, очевидно, навело його на думку про матеріальність, а не містичну примарність собаки.-Справа в тому (про це мова в XІІ розділі), що собака не перегризав горло мертвого Баскервіля, як це він мав зробити за легендою, – а така поведінка характеризує саме звичайних, реальних – із плоті і крові – собак. Те, що собака був реальним, Холмса остаточно переконали подальші події, зокрема викрадені черевики сера Генрі.
Новий черевик, який сер Генрі ще ні разу не одягав, йому відразу повернули, тоді як старий черевик зник безслідно. Звідси, міркуючи логічно, можна було зробити висновок, що викрадачам потрібен був не будь-який черевик, а такий, який утримує запах свого господаря, а це, знову ж таки, вказувало на собаку, який за запахом черевика повинен був відшукати його господаря. Те, що за сером Генрі стежили, зайвий раз підтвердило “матеріальну” природу злочину і, разом с анонімним застереженням, що прийшло на ім’я молодого Баскервіля, дало Холмсу підстави вважати, що життя спадкоємця сера Чарлза під загрозою. А, отже, діяти треба рішуче і не гаючи часу.
Чому Холмс не поїхав у Дартмур, у родинний маєток Баскервілів, сам, а послав замість себе Ватсона? Холмс, як можна буде у цьому переконатися далі, майже відразу здогадався, хто є ймовірним злочинцем, але, водночас, доказів у нього не вистачало. Холмс сподівався, що, спостерігаючи зі своєї схованки за поведінкою підозрюваного, який готує нове вбивство, зможе схопити його “на гарячому”, що злочинець сам скомпрометує себе своїми діями. Зрозуміло, що пряма і відкрита присутність Холмса в маєтку Баскервілів змусила б злочинця бути обережнішим.
Отже, якийсь час Холмс буде перебувати в “тіні” сюжетного розвитку, спостерігаючи за подіями немовби збоку, а на передній план зображення в подальших розділах повісті висуваються дії Ватсона, який веде розслідування самостійно (як, власне, і будь-який читач детективного твору). Він хоче сам розібратись у всьому і встановити особу злочинця до того, як це зробить Холмс. Як ми вже знаємо, йому це не вдається, як і більшості читачам Дойла. Наше завдання тепер полягатиме втому, щоб з’ясувати, чи насправді Ватсон разом з читачами Дойла мав, але не реалізував таку можливість. Для цього нам потрібно проаналізувати логіку дій Ватсона і з’ясувати, що саме могло йому підказати правильний напрям думок, де саме автор пропонував його увазі потрібну для цього інформацію і що саме Ватсон “прогавив”.
Ватсон розпочав свої пошуки із знайомства з оточенням сера Генрі, серед якого, як він правильно гадав, і слід було шукати злочинця. Своє завдання Ватсон бачив у тому, щоб “встановити коло потенційно підозрюваних осіб, поведінка яких з тих чи інших причин була підозрілою. Аналізуючи мотиви цієї поведінки, Ватсон і сподівався вийти на слід справжнього злочинця.
Насамперед увагу Ватсона привернула підозріла поведінка прислуги Баскервілів. Ватсон чув, як уночі Беррімор ходив по будинку, а його дружина плакала у своїй кімнаті. Зрештою з’ясувалось, що Беррімрри не мають ніякого відношення до вбивства сера Чарлза. Вони приховують іншу таємницю. З в’язниці, розміщеної неподалік Баске’рвіль-холу, втік небезпечний злочинець Селден, який переховувався десь посеред дарт-мурських боліт. Беррїмори допомагали йому одягом і провіантом через те, що – як вдалося встановити Ват-сону – він доводився рідним братом дружині Беррімо-ра. Скориставшись допомогою сера Генрі, Ватсон спробував було схопити Селдена, але йому це не вдалося.
Натомість Ватсон переконався, що, крім Селдена, на болотах переховується ще якась підозріла особа, яка зовні навіть видалася йому схожою на чоловіка, що стежив за сером Генрі у Лондоні. З цього часу Ватсон почав схилятися до думки, що той, кого вони із Холмсом шукають, не входить до кола знайомих Баскервілів і що це саме він переховується на дарт-мурських болотах, очікуючи слушної нагоди, щоб розправитися з сером Генрі. Це, як ми знаємо, був хибний шлях. Остання можливість вийти на справжнього злочинця з’явилася у Ватсона тоді, коли Беррімор розповів йому про листа, якого сер Чарлз отримав напере: додні своєї смерті. Ватсону вдалося навіть встановити ім’я людини, яка написала цей лист. Він зустрівся з Ло-рою Лайонс, але нічого більше йому дізнатися не вдалося. Далі він влаштовує засідку на болоті. В схованці таємничого незнайомця, яку йому вдалося вистежити, він зустрівся… з Шерлоком Холмсом, який і розповів Ватсону, хто насправді є злочинцем. Отже, спроба Ватсона самостійно провести розслідування обставин загадкової смерті сера Чарлза виявилась марною. Втім, певні шанси на успіх у нього, як і у читачів Дойла, все ж були.
Повна картина “прорахунків” Ватсона стане зрозумілою після аналізу логіки дій Холмса, але в першу чергу Ватсону потрібно було звернути увагу на досить незвичайну поведінку Степлтонів, сусідів Баскервіль-холу. Справа в тому, що Степлтони взагалі досить помітно виділяються з оточення Баскервілів. Насамперед тим, що з числа усіх інших сусідів про них відомо найменше. Вони єдині, хто оселився в Дартмурі недавно, до того ж незадовго до загадкової смерті сера Чарлза. Степлтон краще від інших знав усі стежки на болотах і, крім усього іншого, наполегливо шукав способу зблизитися з сером Генрі. Підозрілими, за логікою речей, повинні були видатись Ватсону не менш наполегливі спроби так званої “сестри” Степлтона застерегти сера Генрі про небезпеку, а також якась непевність у стосунках між Степлтонами, яка відразу впадає в око (наприклад, в сцені першого знайомства Ватсона з Степлтонами, що у розділі VІІ повісті). Пов’язати з цими фактами слід було те, що Степлтон категорично відмовився від пропозиції Ватсона і сера Генрі поселити на якийсь час у будинку конюха Перкінса – на той випадок, якщо Селден задумає вчинити напад на його оселю. Слід також було звернути увагу і на ту дуже дивну угоду, згідно з якою сер Генрі, що закохався у “сестру” Степлтона, мав три місяці чекати дозволу “брата” на цей шлюб (розділ ІX). Якби Ватсон прийняв усе це до відома, він, у свою чергу, поставив би всі ці факти і в зв’язок з тим, що в історії з листом Лори Лайонс до сера Чарлза знову з’являється ім’я Степлтона.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)