Переказ балади “Дванадцять сплячих дівши” – Балада друга. Вадим

Прекрасний юнак Вадим, що зачаровує Новгород красотою й мужністю, проводить час у полюванні, ляка_ звіром, що не ні диким, ні непогодою. Один раз він бачить сон, зміст якого йому неясний: дивовижний чоловік, одягнений у світлі ризи, із хрестом, що сіяє на груди, іде, не стосуючись землі, тримаючи в руці срібний дзвіночок. Він передвіщає Вадимові “бажане вдалині” і називається його провідником. У те ж мгновенье Вадим бачить діву, риси якої сховані покривалом, а на чолі лежить запашний вінок. Вона вабить його до себе. І Вадим, що пробудився, ще

чує дзенькіт дзвіночка. Навколо звична картина: Волхов, що котить води, широкий луг, пагорби, – а у височині щось дзенькає – і вмовкає. Три рази сряду він бачить той же сон і, не в силах противитися стремленью, прощається з родителями й сідає на коня. На розпуття він дає волю коневі, і той скакає прямо на південь, не розбираючи шляхи.

Дні біжать за днями, Вадимові скрізь привітний прийом; коли ж доводиться заночувати в поле иль у лісі, його не тривожить ні дикий звір, ні змія. Вадим досягає широкого Дніпра й, при сполохах грози, що починається, в’їжджає в дрімучий ліс. Йому доводиться пробивати собі шлях мечем, він

рухається усе далі й далі в чашу. Раптом він чує лементи – жалібні, благаючі й люті, дикі. Він кидається напролом і, досягши галявини, бачить могутнього велетня із красунею на руках. Змахнувши мечем, він відтинає руку зі страшним дрюком, піднятий на нього. Повалений ворог умирає, і Вадим поспішає до бранки. Вона виявляється дочкою київського князя, до якої воспилал пристрастю литовський князь (“Ворог церкви православної”) і послав гінця, щоб викрасти її. Той довго ховався в нетрях, вичікуючи, і нині, коли князівна з подружками збирала квіти, він схопив її й захопив у ліс. Вадим, посадивши дівицю за собою на коня, з галявини в’їжджає в нетрі, і отут вибухає небачена гроза, валять дерева, виє вітер, і збентежений Вадим не бачить ніде пристановища. Але от при світлі запаленою блискавкою їли він примічає моховиту печеру й направляється до неї. Там, розпікши багаття, склавши кольчугу, він вичавлює вологу зі златих кучерів князівни й зігріває її тріпотливі перси своїм подихом. Прекрасна князівна розпалює у Вадимі почуття, і він уже запам’ятовує на вустах її гарячий поцілунок, як раптом чує в отдаленье знайомий дзенькіт. І чудиться йому чийсь незримий політ, чийсь сумний подих. Князівна засипає на його руках і прокидається ранком, і вони направляються в Київ. Там на ганку коштує розтрощений сумом князь, що спорядив у погоню за супостатом дружину й свій трон, що обіцяє рятівникові, і дочірню руку. Але от є Вадим із княжною, і радісний князь нагороджує його.

Коли ж увечері всі веселяться на князівському бенкеті, Вадим, стурбований неутихаемим дзенькотом, іде до Дніпра, бачить челн із вітрилом, з веслом, що гребе, але порожній (“Вадим до нього До Вадима він…”). Тура несе його усе швидше, навколо мовчання, насуваються скелі, чорний ліс відбивається у хвилях, місяць мерхне, – і тура пристає до берега. Вадим виходить і, ваблений неясною силою, піднімається на круті скелі. Перед ним затихлими, зарослими мохами ліс (“И, думає, життя в тій країні / Від століття не бувало”); при місяці, що вийшов, він бачить древній храм на пагорбі, завалені забори, що впали стовпи, що зяють зводи й – могильний камінь із похилим хрестом. З його злітає ворон, що пробудився, а з могили піднімається примара, іде до храму, стукає. Але двері не відчиняються. І примара йде меж уламків далі. Вадим треба за ним, обійнятий страхом, і бачить за зубчастою огорожею безмовний замок. Якесь неясне очікування наповнює витязя. З місяця злітає туман, сріблиться бор, від сходу віє вітерець, і раптом через стіну чується знайомий дзенькіт. Вадим бачить, як по стіні, схована мрячним покривом, іде діва, назустріч – інша, вони зближаються, подають один одному руку, і одна спускається до замка, а інша продовжує свій шлях, вперив удалину погляд, повний очікування. І раптом, при світлі висхідного сонця, воно бачить витязя – і покривало злітає з її чола, і розчиняються ворота. Вони прагнуть друг до друга. “Зійшлися… про веший, вірний сон!” З терема йдуть пробуджені діви. Лунає благовіст, храм відчинений, там чується моленье. Вадим з девою в царських врат, раптом звучить вінчальний гімн, і в їхніх руках свічі, їхнього голови під вінцями. Тихий голос кличе їх ніжно, і от вони перед могилою, вона світла, в. квітах, і хрест її оповитий лілією. І по закінченні століть, коли й замок, і обитель – усе зникло, на місці тім зелені пишний ліс і солодкий вітри шепіт. Там, де схований попіл черниць, дождавшихся кончини при труні батька, у ранкову світлу годину “Бувають таємниці чудеса”: чутне хор самітниць, блищить хрест і, вінчані зірками, з’являються діви, що моляться.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Переказ балади “Дванадцять сплячих дівши” – Балада друга. Вадим

Categories: Скорочені твори

Links