Переказ фінальної сцени драми А. Н. Островського “Гроза”
Така собитийная канва добутку, за допомогою якої автор розкриває перед нами целую галерею людських типів. Тут і купці – самодури, И почесні матері сімейств – охоронниці місцевих вдач, і мандрівниці – прочанки, що розповідають небилиці, користуючись темрявою й неосвіченістю народу, і доморослі вчені – прожектери. Однак при всій розмаїтості типів виявляється неважким помітити, що всі вони як би розпадаються на два табори, які умовно можна було б назвати: “темне царство” і “жертви темного царства”.
“Темне царство”
Остання сцена драми є кульмінацією добутку, у якій протистояння між представниками “темного царства” і його жертвами максимально загострено. Не багатства, що мають ні, ні високого соціального статусу “жертви” насмілюються кинути виклик нелюдським порядкам, що панує в місті,
Дія починається тим, що додому вертається Тихін і довідається про зраду дружини. Він, як сам зізнається Кулигину, готовий простити Катерину, але одночасно розуміє, що мати не дозволить йому цього зробити. Волі протистояти Кабановой у Тихона немає. І хоча він побив Катерину, йому неї шкода.
Далі стає відомо, що Катерина пропала з будинку. Вона з’являється на березі Волги, говорить, що не має сил так жити далі, і кидається у воду з обриву. Її намагаються врятувати, але безуспішно.
Смерть Катерини, що полюбила так, як можуть любити тільки дуже сильні натури, наприкінці драми закономірна – для неї немає іншого виходу. Життя за законами “темного царства” для неї гірше смерті, смерті душі страшнее загибелі тілесної. Їй не потрібна таке життя, і вона предпочитает з нею розстатися. Протистояння між представниками “темного царства” і його жертвами досягає найвищої крапки саме в останній сцені, над тілом мертвої Катерини. Кулигин, що раніше волів не зв’язуватися ні з Диким, ні з Кабанихой, кидає в особу останньої: “Тіло її тут, …а душу тепер не ваша: вона тепер перед судією, що милосерднее вас”! Тихін, зовсім забитий і задавлений владною матір’ю, також піднімає голос протесту: “Маменька, ви неї погубили”. Однак Кабанова швидко придушує “бунт”, обіцяючи синові “поговорити” з ним будинку
Протест Катерини не міг бути діючим, тому що голос її був самотній і ніхто з оточення героїні, з тих, кого також можна віднести до “жертв” “темного царства”, був не в силах не тільки її підтримати, але навіть зрозуміти до кінця. Протест виявився саморуйнівним, але він був і є свідчення вільного вибору особистості, що не бажає миритися із законами, що нав’язують їй суспільством, зі святенницькою мораллю й сірістю повсякденного побуту
Отже, в останній сцені драми з особою силою відбилося протистояння між представниками “темного царства” і його жертвами. Обвинувачення, які кидають Кулигин і Тихін в особу тим, хто “править бал” у місті Калинове, показують зрушення, що намітилося в суспільстві, що народжується бажання молодих людей жити у відповідності зі своєю совістю, а не зі святенницькою, лицемірною мораллю “батьків”.
Не зрячи в скупій авторській ремарці останньої дії п’єси “Гроза” написано: “Декорація першої дії. Сутінки”. Сутінковий мир пред’явлений нам талановитим драматургом, мир, у якому “гроза” не здатна розвіяти морок інакше, чим на побутовому рівні. І смерть Катерини, незважаючи на всі старання автора додати їй об’ємність символу, трагедийна, але не драматична. Катерину погубили її власні поняття про добро й зло, її мрії про політ залишилися мріями, вона не змогла вирватися із сутінкової реальності того часу. А жаль…
Катерина Кабанова романтична неприборканим прагненням до краси, до волі людських проявів, органічною ненавистю до сваволі й насильства. Це вона говорить: “Отчого люди не літають? . Мені іноді здається, що я птах. Коли коштуєш на горі, так тебе й тягне летіти. От так би розбіглася, підняла руки й полетіла. Спробувати нешто тепер?”
Їй, що рветься до незвичайного, і сни сняться чудесні: “Або храми золоті, або сади якісь незвичайні, і всі співають невидимі голоси, і кипарисом пахне, і гори, і дерева начебто не такі, як звичайно, а як на образах пишуться. А те начебто я літаю, так і літаю по повітрю”…
Різко розходити з морально-побутовими поданнями міщансько-купецького середовища, не бажаючи жити з нелюбимим і не шановним нею чоловіком, не упокорюючись перед самодурною свекрухою, вона міркує: “Куди тепер? Додому йти? Ні, мені що додому, що в могилу – однаково. Так, що додому, що в могилу!., що в могилу! У могилі краще… А про життя й думати; не хочеться. Знову жити? Ні, ні, не треба… недобре! І люди мені противні, і будинок мені противний, і стіни противні!”
Перед Катериной було тільки два шляхи – неволя й могила. Її ненависть до деспотизму й любов до волі надзвичайно сильний, її стихійний протест проти всього, що гнітить людську особистість, настільки діючий, що вона предпочитает неволі смерть. У той час у своєму середовищі Катерина могла знайти звільнення лише в смерті. Н. А. Добролюбов пише: “Смутно, гірко таке звільнення; але що ж робити, коли іншого виходу немає?”
Уражений смертю Катерини, проти Кабанихи піднімає свій голос навіть слабохарактерний, найтихіший Тихін. Переборюючи свою покірність, він несамовито кричить: “Маменька, ви неї погубили! Ви, ви, ви…”
На жаль, протест Катерини, її загибель виявилися даремними. Жалюгідний бунт Тихона буде незабаром подавлений, це ясно, не зрячи Кабаниха обіцяє розібратися з ним будинку. Борис, властиво, і сам просив у Бога швидкої смерті для Катерини – жалюгідна істота, неварта такої високої любові, раб дядька, щоденності, сутінкового миру. Кулигин, при всіх своїх учених знаннях, теж не борець, всі, на що він здатний, сарказм: “Тіло її тут, а душу тепер не ваша, вона перед судією, що милосерднее вас!”
…Декорація першої дії. Сутінки
(1 votes, average: 5.00 out of 5)