Переказ другої пісні поеми Байрона “Паломництво Чайльда Гарольда”
Із середини XIV століття війська Османської імперії почали захоплення території Греції. Після узяття турками Константинополя й падіння Візантійської імперії Греція чотири століття була позбавлена національної незалежності. Байрон уболіває про колишню велич Греції, про те, що все це, як ” сон, щопромайнув,” – тільки діти ще вчать “історію збіглих у тьму часів”. Він намагається відродити героїчний дух Греції, нагадуючи про “чоловіків високої слави”, про героїв Фермопіл, коли греки (480 р. до н. е.) чисельністю всього біля п’яти
Поет зі збурюванням говорить про тім, що Англія, “напівмиру владар”, безсоромно грабує давньогрецькі святині, “відвозить силою… богів і мерзлякуватих німф під зимовий небокрай”. Тут мається на увазі конкретний факт, коли лорд Элджин, під час перебування свою в Греції дипломатом, домігся дозволу вивезти з Афін “кілька шматків мармуру” і в результаті майже спустошив Парфенон. По-варварськи розбиваючи на частині найцінніші скульптури, він на декількох кораблях вивіз їх в Англію. Чайльд Гарольд продовжує свій “безцільний
“Зате в юрбі, у веселощах мнимому У тривогах, смутах, шумі суєти, Іти крізь життя втомленим пілігримом, Серед багатств і жалюгідної вбогості, Де не любимо й де не любиш ти, Де багато хто клянуться в дружбі нині И лестять тобі, хоч, право, їхньої риси Не захмаряться при твоїй кончині – От самітність, от життя в глухій пустелі!”
И от перед байроновским прочанином Албанія. Ця країна перебуває під ярмом Османської імперії, і тільки населення важкодоступних гірських районів зберегло деяку незалежність. Чайльд Гарольду в цій країні все в дивину – вдачі й звичаї албанців йому незнайомі. Він присутній на бенкеті в переддень мусульманського Рамазану (поста) і дивується тому, що на ньому немає жінок (“Бенкети – чоловіча справа… для клітки створила мусульманку Бог”); із замилуванням відзначає, у яких “суворих чеснотах” виховані албанці, як вони невибагливі й витривалі:
“Албанець твердо свій закон дотримує, Він гордий і хоробрий, від кулі не біжить він Без скарг важкий витримає похід Він – як граніт його рідних висот”.
Чайльд Гарольд “серед албанців прожив… чимало”, трапилося навіть йому виявитися й у сулиотов – відважного албанського племені, що багато років чинило опір натиску військ Алі – ори. Люди цього племені виявили до нього незвичайна гостинність: радо почастували й дали провідника, сказавши, що на гірських тропах розбійничає бандитська зграя. В Албанії, що завзято відстоює своя незалежність, майже все чоловіче населення перетворене в безстрашних, нещадних “гяурів”, які мстять туркам, що захопили їхню країну. І знову Байрон звертається думками до Греції. Руїни її храмів і палаців начебто говорять про тлінність людських прагнень, про суєтність слави… Але із глибини минулого лунають раптом голоси докору й схвалення, адже “не мерзнув Марафон, хоч звалилися Афіни”.
Автор вірить, що гне не вічний, і звертається до “прекрасної Еллади” з таким закликом:
“Про Греція! Повстань же на боротьбу! Раб повинен сам добути собі волю! Ти ланцюга обновиш, але не долю Иль кров’ю змити ганьба, иль бути рабом рабові!”
Останні строфи другої пісні Байрон присвячує пам’яті своєї улюбленої жінки (“Хто все прощати вміла мені люблячи, і наклепу мене не поступилася”) і всім, кого відняла в нього життя:
“Що в старості швидше всяких лих Нам мережа зморшок врізає в чоло гордовитий? Свідомість, що близьких більше ні, Що ти, як я, один у всьому всесвіті Відмінююся перед Караючої смиренний,- Двори Надії спалені вщент. Котитеся дні, порожньою, марною зміною! Усе життя без сожаленья відняла, И молодість моя, як старість, важка”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)