Печорин і Онєгін люди нашого часу
На зміну світлому й безпосередньому, відкритому погляду на мир, на зміну захвату життям приходить епоха розчарування, аналізу, скепсису й “туги за життям”. На зміну епосі Пушкіна приходить епоха Лермонтова. Ці дві епохи розділив 1825 рік, рік розгрому повстання декабристів. Як і два великих поети – Пушкін і Лермонтов, їхні герої теж народилися кожний у свій час. І все-таки ці герої дуже схожі. Лермонтов, створюючи образ Печорина, уже був знаком з Євгенієм Онєгіним, без “Євгенія Онєгіна” навряд чи відбувся б “Герой нашого часу”.
У любові й Онєгін і Печорин бачать лише порятунок від нудьги. Вони не вміють любити. Байдужність до життя, пасивність, внутрішня спустошеність придушили в Онєгіні всяке искреннее почуття. Суспільство з його жорстокими вдачами виховало Печорина егоїстом і себелюбом, де теперішні щиросердечні пориви сховані за маскою холодної ввічливості. Вони вже не вірять у любов. Онєгін відкидає любов Тетяни, пояснюючи це тим, що він не “створений для блаженства” сімейного життя. Він занадто багато бачив у житті прикладів так званого “сімейного щастя”:
* Що може бути на світі гірше
* Сім’ї, де бідна дружина
* Сумує про невартого чоловіка,
* И вдень і ввечері одна;
* Де нудний чоловік, їй ціну знаючи
* (Долю, однак ж, проклинаючи),
* Завжди нахмурений, мовчазний,
* Сердитий і холодно-ревнивий!
Почуває пересичення й Печорин: “Так, я вже пройшов той період життя щиросердечної, коли шукають тільки счастия, коли серце почуває необхідність любити сильно й жагуче кого-небудь”. Для теперішнього Печорина любов – це насолода зірваною квіткою, надихавшись, варто кинути його на дорозі: либонь, хто-небудь підніме.
Глибоко страждає чиста й любляча Тетяна. Трагичны долі жінок Печорина: гине Бэла, убита горем відкинута Мері, їде Віра. Доля Онєгіна й Печорина – самітність. Онєгін щиро любив Ленского, але їхня дружба закінчилася трагічно: “всім серцем юнака люблячи”, Онєгін не зміг піднятися над суспільними забобонами й через дурну незлагоду вбив Ленского на дуелі. Печорин взагалі не вірить у дружбу: “…із двох друзів завжди один раб іншого”. “Хто жив і мислив, той не може в душі не нехтувати людей” – ці слова Пушкіна однаковою мірою можна віднести й до Онєгіна, і до Печорину. Лихо не в тім, що вони мислять, а в тім, що живуть у такий час, коли мисляча людина неминуче приречена на самітність. І Онєгіну, і Печорину нецікаво жити так, як живуть люди посередні, але й знайти застосування своїм силам вони не можуть. Як результат – повна самітність героїв. Вони самотні не тільки тому, що розчарувалися в житті, але й тому, що втратили можливість бачити сенс у дружбі, любові, близькості людської душі,
Відзначаючи подібність між двома героями, Бєлінський писав: “Печорин – це Онєгін нашого часу… Відмінність їх між собою набагато менше відстані між Онегою й Печорою”.