Павло Тичина співець народу України
Для того щоб зрозуміти поета, Й. В. Гете радив поїхати на його Батьківщину, адже тільки рідна земля дає сили і наснаги справжньому таланту. Перші дитячі роки Тичини пройшли в селі Піски на мальовничій Чернігівщині. У родині було дев’ятеро дітей, та невеликі статки не засмучували сім’ю.
Дитинство залишається з людиною на все життя. У пам’яті Тичини назавжди залишилися шелест липи, хор лісових дзвіночків, шум гаїв і дібров, хвилювання наповнених життям колосків пшениці і жита. Малий Павло любив лежати у полі горілиць, вслухуючись у багатоголосу
Батько змалку привчав дітей до праці. Він часто згадував свою нелегку молодість і терпіти не міг, коли діти сиділи без діла. Літом привчав працювати на городі, взимку – принести в хату води, дров, розчистити сніг. Посильна робота не втомлювала дітей, тим більше, що ввечері збиралася вся сім’я, батько або хтось із старших дітей читав книжку вголос чи під гармонію співали
Мати – проста селянка – знала безліч казок, переказів і часто розповідала їх дітям тихими вечорами. Усе своє життя Тичина зберігав світлий спогад про дитинство. Україна, її мальовнича природа і прості трударі стали героями його віршів. 1918 року вийшла перша збірка “Сонячні кларнети”. У кращому творі збірки-в “Думі про трьох вітрів” – поет висловив палку віру народу в зміни. Три вітри віють над Україною: злий Сніговій-Морозище, безжурний Буровій і ласкавий Легіт-Теплокрил. Сніговій-Морозище хотів би скувати землю і людей морозом. Буровій, байдужий до того, “чи по-зимньому, чи по-весняному” сходить сонце, і задоволений тим, що сам може “пити-гуляти, свою душеньку потішати”. Він насміхається з людей і їхніх сподівань на весну та волю, “налітає, людям хати перекидає”. І тільки Легіт-Теплокрил прихильно ставиться до трудівників. Він летить, співає, до всіх “по-рідному промовляє”, не минає жодної селянської хати, “у драну шибку ще й пучками поторхкає-пограє”, несе радісну звістку про весну і волю. Тільки йому вірять люди, виходять з хат, стають до роботи.
“Дума про трьох вітрів” пройнята любов’ю до простих людей, вірою у світле майбутнє.
Вірш “На могилі Шевченка” Тичина написав 1918 року, коли Україна була окупована німецько-кайзерівськими військами. Окупанти нещадно придушували будь-який протест, жорстоко розправлялися з непокірними українцями. Та Тичина висловлював упевненість у перемогу народу над ворогами, в радість, яка прийде разом із нею:
Ой, буде ще потопу, і сміху, і вина.
Молодий Тичина радо прийняв революційні події, які змінили світ. Він вірив, що революція звільнить народ, виведе його із безпросвітної темряви у світле майбутнє. Поет захоплено писав про перетворення, оспівував вітер змін і тільки з роками зрозумів, що революція – це сльози, крон, смерть. Це розуміння вилилося у трагедію всього життя Павла Григоровича. Співочий птах опинився у золотій клітці, з якої міг бути тільки один вихід – безславна смерть у сталінських таборах. І Тичина зламався, почав оспівувати партію, її досягнення у побудові комунізму. Та попри всі заборони у багатьох своїх віршах поет освідчувався у любові до народу України, до рідної землі.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)