Павло Тичина найбільший модерніст того періоду

Павло Тичина – один із найвидатніших українських пое­тів, рівних якому знайти дуже складно. Народжений у бід­ній родині, він бачив життя села, міста, церкви, літератур­ної громади, інтелігенції особисто та зсередини. Тичина бачив національне відродження, радянське будівництво, бачив мир і війни – і все те викарбувалося на сторінках його книг. Поет, який бачив Україну в найрізноманітніших її проявах, який став Україною, переплавив її в собі, а потім виплеснув зі свого серця, подарувавши іншим. Вивчення та дослідження творчого спадку Павла

Тичини є дуже актуальним, необхідним для правильного розуміння українського національного духу – поет відчув його найглибшу сутність, яка полягала в піснях, у народнопісенній поезії.

Перша друкована збірка Павла Тичини – “Сонячні кларнети” вийшла на початку 1919 року, коли поетові було вже двадцять вісім, але відомо, що писати він почав набагато раніше. Пер­ший відомий вірш датовано 1906 роком – роком смерті батька. цей вірш, який називався “Під моїм вікном” і був присвячений батькові, почуттям, які охопили дітей після його загибелі. Неба­гату родину небіжчика Григорія Тичини – бідного

дяка з села Піски – тепер і поготів обсіли злидні:

А як батько вмер – Мов прийшла зима: Жити стало гірше, тяжче – Хліба…й то нема.

Незважаючи на тяжкі обставини, юнак продовжив тоді займа­тися в монастирському хорі, в Чернігівській семінарії, а душев­ний смуток виливав у поезії. Тичина познайомився з літератур­ними колами Чернігова, з 1911 року часто по суботах відвідував

Літературні вечори в Михайла Коцюбинського, де читав свої вірші, спілкувався з талановитою молоддю.

Підтримка маститого письменника окрилила юнака, допо­могла йому рухатися на шляху до себе, творчо розвиватися. Піз­ніше Тичина згадував: “Коцюбинський, від’їжджаючи з Черні­гова до Італії, повіз із собою й мої юнацькі вірші, щоб прочитати їх Горькому”. Дружба з такими людьми, як Коцюбинський, дуже допомагала Тичині. В його творах того періоду часто з’являються мотиви смутку, проте поетичне відчуття пересилило печаль, і рання поезія митця все більше наповнюється радісними, опти­містичними нотами, як наприклад, у вірші “Блакить мою душу обвіяла”, де Тичина пише:

Блакить мою душу обвіяла, Душа моя сонця намріяла. Душа причастилася кротості трав Добридень я світу сказав!

Наступна строфа цього віршу розкриває патріотичні настрої юного поета, любов до рідної землі, до її природи й сільського життя:

Струмком серед гаю як стрічка

На квітці метелик мов свічечка

Хвилюють, малюють, квітують поля –
Добридень тобі, Україно моя!

Ентузіазм молоді можна черпати з його віршів повними доло­нями – Тичина ладен кинути виклик усьому світові, один з його віршів 1911 року починається й закінчується словами:

Молодий я, молодий, Повний сили та одваги, Гей, життя, виходить на бій, пожартуємо для розваги!

В інших віршах цього періоду також відчувається глибоке переживання селянської долі, і це не просто співчуття селянам, а переживання сільського хлопчика, який залишився свого часу без батька, з п’ятьма сестрами та чотирма братами, маючи занадто швидко подорослішати, щоб вижити. Що стосується описів при­роди в ранній ліриці Тичини, то вони ніколи не стають просто пейзажами, їхнє місце поруч із головним ліричним героєм.

Навчаючись найкращих, наймелодичніших поетичних прийо­мів, Тичина не став нічиїм послідовником, не намагався когось переписати. Юний поет неухильно проступав шляхом мистецького становлення, формував і вдосконалював свій власний стиль.

У багатьох віршах раннього періоду (1906-1915) помітно, як молодий Тичина невтомно поширював тематичні й стилістичні обрії своєї літературної творчості. цікаво в цьому сенсі проана­лізувати перший друкований вірш Тичини “Ви знаєте, як липа шелестить…” (1911). Складається він з двох шестирядкових строф, у яких перші рядки – запитання, а останні – ствердна відповідь. Така композиція поезії-мініатюри робить її стрункою і елегант­ною. Від української народної пісні взятий прийом паралелізму: шелестіння липи місячної весняної ночі й сон коханої, сон ста­рих гаїв-дідуганів і солов’їне тьохкання.

Картина-елегія намальована лаконічними засобами: короткі речення передають схвильований стан душі ліричного героя. Не міг палкий юнак із ліричним хистом оминути в ранній твор­чості своїй і кохання до жінки. Щирістю почуттів і мистецькою довершеністю позначений, наприклад, вірш “Коли в твої очі див­люся…” (1911). Ліричний герой в очах коханої, “чудових, ясних” побачив і “небо прозоре”, і справжнє диво – “брильянтових зір ціле море”. Але досить їй заговорити, як одразу ж розкривається душевна вбогість обраниці, і на думку спадає затуманене осіннє поле, де тільки “суха бадилина хитається…Спить груддя важке”.

Привабливість людини – передусім її інтелектуальному роз­витку, зокрема в світловідчуванні, в мові. Заговорить така лю­дина – мов пісня з її вуст поллється. Зовсім інша героїня поезії – байдужа, нецікава. З душевним болем ліричний герой зверта­ється до неї у поезії: “Кохана, чом серце твої не таке?” Не таке, як її принадні чудові очі…

Рання поезія Павла Тичини – це свідоцтво, свідок і освід­чення. Свідоцтво того, що від першого вірша, від першої пісні пое­тична творчість Тичини була сповнена глибокого ліризму, мело­дійності та хисту. Свідок процесу творчого зростання поета, який, обдарований римами та нотами, зміг розвинути свій талант і стати справжнім майстром, від якого в захваті сучасники та нащадки. Освідчення поета в коханні – в коханні, яке охоплює й жінку, й Батьківщину, й увесь білий світ, що йому сам поет кидає виклик. Творчість Тичини – це освідчення у виклику. Його стиль повен ентузіазму, вірші насичені питаннями, прозріннями та пориван­нями. Таким підійшов Павло Тичина до видання своєї першої збірки – до гри в безсмертя на кларнеті.

Перша друкована збірка Павла Тичини – “Сонячні кларнети” вийшла на початку 1919 року, коли поет був уже відомим, і збірки від нього чекали. Тичина вже давно писав, і вже майже сім років

Друкувався в журналах – перед виходом “Сонячних кларнетів” він мав уже чималий поетичний доробок, що міг би скласти першу, “передкларнетну” збірку. Збірка “Сонячні кларнети” явила най­краще зі здобутків Павла на шляху творчої реалізації, відобра­зила його експерименти зі словом, із піснею, з розмірами та сти­лями. Тут сповна розкрилося як те, чого поет навчився в народу, так і те, що він створив сам, і з народом поділився.

У “Сонячних кларнетах” Тичина відкрив поліфонію не в поєд­нанні різних типів інтонації – наспівної, говірної, ораторської, – а в самому наспівному інтонаційному ладі. Специфічна властивість інтонаційної структури вірша в збірці “Сонячні кларнети” – рап­тові емоційні сплески в оповідному тексті (вигуки, запитання) – якесь достоту людське зітхання, спонтанний, внутрішній, незбагнений порух душі, емоційні пориви. Наприклад, у поезії “Дощ” можна добре побачити, як посеред спокійного чистого тексту, з’являється схвильований вигук:

Квітчастий луг і дощик золотий,

А вдалині, мов акварелі, –

Примружились гаї, замислились оселі…

Ах, серце, пий!

Повітря, мов прив’ялий трунок.

Це рання осінь шле цілунок

Такий чудовий і сумний.

Якщо з наведеної строфи прибрати четвертий рядок, вірш втра­тить суто тичинівську інтонацію тієї схвильованості, живої сер­дечності, яка й робить лірику поета неповторним феноменальним явищем справжнього мистецтва. Особливості синтаксису й архі­тектоніки в ранніх збірках поета дістали наукову оцінку в нарисі Ф. Майфета “Матеріали до характеристики творчості Тичини”, в якому автор спеціально дослідив словесно-композиційні повтори у вірші поета 20-х років, показав величезне розмаїття числен­них типів синтаксичного паралелізму й дав їх класифікацію:

1) повтор піввіршів (“Над мною, підо мною, Горять світи, біжать світи”); як його різновид – обернений паралелізм, так зва­ний хіазм – повтор однорідних словоформ на початку й кінці рядка (“Квітчастий луг і дощик золотий”);

2) повтор рядків (“Тікай шепнуло в береги, – лягай, – хитнуло смолки”);

3) повтори у межах періодів, строф, вірша (“О люба Інно…”) та інші. За цими ж параметрами досліджені такі звукові й син­таксичні фігури, як анафори, епіфори, стик кільця. Присутність повторів свідчить і про певний характер вірша.

Збільшення кількості повторів – це й збільшення кількості емфатичних пауз, які, своєю чергою, посилюють словесні й фра­зові акценти й, отже, сприяють загальній тонізації вірша. Поси­лення ролі емфатичних пауз – одна із основних ознак вірша Тичини 20-х років ХХ ст. певною мірою вона виявляє особливості психічної структури поета – імпульсивність, гостроту, динаміку його емоційних реакцій. Універсальна система повторів і емфа­тичних пауз у Тичини визначає сугестивність, впливовість його вірша. Оскільки впливова сила ритму є силою повторів, то поєд­нання різних типів повторів (метричних, звукових, словесних, фразових тощо) багатократно збільшує їх дієвість. Впливовість ритму підвищується тим, що повторюється форма кола; коло – рядкове, строфічне, композиційне – найбільш сугестивна рит­мічна форма, властива танку, музиці, поезії (хоровод, хороколо). Коло є найчастіше вживаним засобом композиційного розподілу матеріалу у поезії Павла Тичини 20-х років.