Патріотизм і духовна велич героїв повісті “Україна в огні”
Кому я принесу радість,
якщо кожного дня буду
голосно виспівувати
“Інтернаціонал” своїм
ріденьким поганющим
голосом.
/ О. Довженко /
Як увесь час неможливо бути героєм, так і від постійного перебування в зеніті слави людина втомлюється. Саме про такий стан і свідчать рядки з Довженкового “Щоденника”, які обрано за епіграф. Ні, це ніякий не антипатріотизм. Це слова, що належать герою у буденності, втомленому герою. Саме таким я побачила на початку “України в огні” Василя Кравчину. Взагалі, на мою думку, у творі
Прикладом можуть бути два образи: Олесі Запорожець і Христі Хуторної. Їхні дороги розійшлися на шляхах війни. Олеся ще з самого початку була ковалем своєї долі. Тому-то маленькі іскорки їхньої з Василем любові, зронені божевільної воєнної
Спочатку “у тихій річці латаття плавала дівчина років семи”, а ось “з другої далекої ріки виходила невольниця Христя у мокрій одежі”. Партизани осудили її за те, що вийшла заміж за ворога, італійського капітана Пальму. Зробила це тільки тому, що не хотіла їхати до Німеччини: спробувала врятувати життя, а загубила честь. Мені кортить пов’язати її образ з Настею Лісовською, всесвітньо відомою Роксоланою. Вона теж стала дружиною ворога свого народу, хоч і не через свою волю, народила йому дітей. Своїм розумом, мудрістю Роксолана змогла заслужити таку довіру і повагу, що стала не тільки султаншею, а й героїнею Турції. А ми, її нащадки, й досі вважаємо Роксолану нашою національною героїнею. То чому ж тоді на долю Христі Хуторної з “Україна в огні” випали такі жорстокі випробування, коли її було звинувачено у зраді? Поставлена у певні обставини, вона стала жертвою, мученицею, а не зрадницею. Тому я її вважаю теж патріоткою, яка неголосно, непомітно страждала й боролася.
У кіноповісті “Україна в огні” є інші жіночі образи. Усі вони об’єд-нані трагізмом часу, жорстоким розмахом смертельних крил війни. Чи спробував хто-небудь виміряти глибину їхніх почуттів, повернути загиблих батьків, синів, чоловіків, осушити сльози скалічених, зневажених доньок? Та що ж, життя продовжувалось, жінка – берегиня домашнього вогнища мовчки звалила на свої ніжні плечі важкі, чоловічі обов’язки, справи…. і пішла у шахту, на будівництво, у тайгу. Всюди, де відроджувалось і продовжувалось життя рідної держави, багатостраждальної України.