Парадоксальна риса у творчості Пушкіна
У вірша є одна парадоксальна риса. Написане словами, відібраними в “школі гармонійної точності”, вознесенное над життєвими реаліями, опрозраченное щиросердечним поривом, воно не невагомо й безтілесне, але, навпроти, пластично відчутно, так що пригадується Бєлінський, що написав про вірш Батюшкова, що хочеться “обмацати звої й складки його мармурового драпірування”. Ця рельєфність самого вірша породжується, на наш погляд, стійкими риторичними фігурами – повторами синтаксичних форм, всією побудовою з мовних “цеглинок”,
У зв’язку із цим треба хоча б торкнутися интертекстуальности, що формує, так сказати, “тілесність” поезії, її естетично-почуттєву реальність. Так, ощадливість, відчутність і партитурность рифмической картини “ДО***” зв’язує вірш зі старофранцузской традицією, і немає ніякої необхідності затверджувати, що від розгляду формальної сторони речі “пропадає живе, життєве враження”.
Настільки ж важливо встежити, як интертекстуальные
* I (1) Я пам’ятаю час золоте,
* (2) Я пам’ятаю серцю милий край.
* (3) День вечорів; ми були двоє;
* (4) Унизу, у тіні, шумів Дунай.
* II (5) И на пагорбу, там, де, біліючи,
* Руїна замка в діл дивиться,
O
+
#
* (7) Стояла ти, младая фея,
* На моховитий обпершись граніт,
* III (9) Ногою дитячої стосуючись
O
+
# (10) Уламків купи віковий;
# (11) И сонце барилося, прощаючись
* З пагорбом, і замком, і тобою.
* IV (13) И вітер тихий мимолетом
* Твоєї одеждою грав
O
+
#
* (15) И с диких яблунь колір за кольором
* На плечі юні свевал.
* V (17) Ти безтурботно вдалину дивилася…
* Край неба димно гаснув у променях;
O
+
#
* (19) День догоряв; звучніше співала
* Ріка в померклих берегах.
* VI (21) И ти з веселістю безтурботної
* Щасливий проводжала день;
O
+
#
* (23) И солодко життя швидкоплинної
* (24) Над нами пролітала тінь.
Вірш написаний у підкреслено іншому, чим у Пушкіна, хронотопе: людське (культурне) час отпластовано від природно-космічного, але перебуває з ним у складному й неоднозначному зв’язку. Час “усередині нас” тяжіє до статуарного остановленности, спациальности, выключенности. Час “поза нами”, як йому й покладається, рухливо, діяльно, процесуально: “День вечорів” (3), “шумів Дунай” (4), “сонце барилося, прощаючись” (11), “вітер… мимолетом… грав” і т. д. (строфа IV), “край неба димно гаснув…” (12), “День догоряв” (19), “співала Ріка” ( 19-20). Вся панорама вечірнього ландшафту завантажена предметністю, чого зовсім немає в Пушкіна; різко виражене вертикальний вимір, як завжди буває в Тютчева. У Пушкіна час і вічність неотличимо злиті, лише іноді виступає те або інше; у Тютчева “час золоте”, внутрішнє, виступає як вічне (золото – колір вічності), а простий час пролітає над нерухливими героями як “тінь життя”. Властиво, у розподібненні двох часів – суть тютчевского вірша.
З боку композиції вірш Тютчева нагадує кільцева побудова 1 + 4 + 1, замкнуте мотивами дня й тіні, але воно не занадто промальовано. Ближче до пушкінських формул 1 + 3 + 2 або хоча б 1 + 3 + 1 + 1. Однак проступає й самий оригінальний варіант: 1 – 5, 2 – 3, 4 – 6, що свідчить про интертекстуальной зв’язку. 1 – 5 перегукуються мотивами дня й ріки (обидва мотиви в строфі V патетично підняті). 2 – 3 тісно зімкнуті мотивом статуарности, що переступає границі строф. Нарешті, 4 – 6 притягнуті динамічним мотивом польоту (“мимолетом”, “пролітала”) і анафоричним “і” на непарних віршах. Композиційний резонанс очевидний.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)