П’єр Безухов на Бородінському полі в романі “Війна і мир”
П’єр і сам не міг би пояснити, навіщо він поїхав на Бородінський полі. Він знав тільки, що неможливо залишатися в Москві, що потрібно їхати. Він хотів бачити своїми очима щось незрозуміле йому і величне, що повинно було вирішити його долю і долю Росії. Але в його рішенні була ще одна причина: він повинен був побачити князя Андрія, який міг пояснити йому, що відбувається. Тільки йому міг повірити П’єр, тільки від нього чекав у цей переломний момент свого життя якихось важливих, вирішальних слів. І ось вони зустрічаються. Князь Андрій холодний,
Через
Народ, таємниче спасаємось гобою,
Сміявся над твоєю священною сивиною.
так побачить Барклая Пушкін
після перемоги над Наполеоном.
Толстой показує, що думали і відчували люди в розпал війни, коли війська Наполеона невідворотно наближалися до Москви. Князь Андрій розуміє, що Барклай не зрадник, він чесний військовий людина, і не його вина, якщо армія і народ вірять Кутузову, а не йому. Після Аустерліца князь Андрій вже не може вірити розпорядженням штабів, він говорить П’єру: “Повір мені… коли б що залежало від розпоряджень штабів, то я б був там і робив би розпорядження, я замість того я маю честь служити тут, в полку, ось з цими панами, і вважаю, що від нас дійсно буде залежати завтрашній день, а не від них… “
Кутузов для князя Андрія – людина, яка розуміє, що успіх войко залежить “від того почуття, яке є в мені, в ньому, – він вказав на Тимохіна, – у кожному солдата”.
Після цієї розмови “те питання, який з Можайськой гори і на весь! Цього дня тривожив П’єра, тепер представився йому абсолютно ясним і цілком дозволеним… Він зрозумів ту приховану… теплоту патріотизму, яка була в усіх тих людях, яких він бачив, і яка пояснювала йому те, навіщо всі ці люди спокійно і ніби легковажно готувалися до смерті “.
Але і для Андрія розмову з П’єром був важливий. Як це часто буває, висловлюючи свої думки одного, він сам ясніше зрозумів те, про що на самоті думав плутано – і, може бути, йому стало шкода свого життя, своєї дружби з цим величезним безглуздим П’єром, чия доля теж повинна вирішиться завтра, як долі всіх. Але князь Андрій – син свого батька, і ні в чому не виявляться ці його почуття; тільки взвизгнет кілька разів його голос, і знову “тонким, пискливим голосом”, як у старого князя, він визнається П’єру: “Ах, душа моя, останнє час мені стало тяжко жити. Я бачу, що став розуміти занадто багато. А не годиться людині їсти від дерева пізнання добра і зла… Ну, та не надовго! – Додав він “. Він майже силоміць виставив П’єра від себе, але, прощаючись, “швидко підійшов до П’єру, обійняв його і поцілував.
Ця сцена до болю нагадує його власне прощання з батьком перед від’їздом иа війну 1805 року, коли старий князь сердитим, пронизливим голосом кричав синові: “Попрощалися… іди!” І як старий князь тоді, залишившись один, згадав, може бути, свого сина дитиною, так зараз князь Андрій згадав Наташу і все світле, що було в його любові до неї, – і, “як ніби хто-небудь обпік його”, він згадав Анатоля, який до цих пір живий і веселий”.
Ось про що питав себе П’єр, проїжджаючи повз ополченців та солдатів: як вони можуть думати про що-небудь, крім смерті? А вони думають про життя, поки живі, і князь Андрій думає про життя – цим і сильні вони все.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)