Осуд тоталітаризму у романі “Нескінченний тупик”
На відміну від авторів, що писали про экстравертних жахи тоталітарного соціалізму – зовнішніх стосовно людини (війна, в’язниця, табір і т. д.), Галковский оповідає про жахи интроверт-них, що мають морально-психологічні причини, пережитих у душі й так що сильно травмували особистість, що обернулися психоневрозом. Як страшне щиросердечне потрясіння, після якого не хочеться жити, сприймає нормально розвита юна людина відкриття, що з ним можуть надійти як завгодно: безкарно принизити, образити, зробити об’єктом знущання, ототожнити з річчю
Засобом самозахисту героя стає “еміграція в себе”, перетворення свого “я” у самодостатню замкнуту систему, на людях же – юродствування. Закриваючись від безжалісного зовнішнього миру, ховаючи своє сьогодення “я”, Одиноков одночасно прагне “збити зі сліду”, створює свій помилковий імідж, грає роль блазня горохового, що кривляється паяца – нехай над таким потішаються, це ж не він, а “він, що грає роль” (варіант “російської
Філософствування також нерідко здобуває в Одинокова характер фіглярства, юродствування – це спосіб вислизнути від незаперечності, настирливого вчителювання, взяти під сумнів власні судження. Найбільше в даному відношенні герой нагадує “підпільної людини” Достоєвського, кривляние й самознищення якого невіддільні від знущання над абстрактно-раціоналістичними й радикалистскими соціальними проектами “осчастливливания” людства. Тільки Одиноков уже підводить підсумки реалізації одного з таких проектів у Росії – (комуністичного), як і пророкував Достоєвський, проваленого
Щоб показати, чим соціалізм залучив російський народ, яку роль зіграв у його долі й чому не здійснив своїх цілей, Гал-ковский звертається до культурфилософии як до интегративной форми знання, що наділяє масштабним, деідеологізованим поглядом на речі, і до постфрейдизму, що дозволяє виявити лібідо історичного процесу
“Продумати Юнга – це значить зрозуміти історію XX століття”, – говориться в “Нескінченному тупику” (с. 648). “Читаючи книги Юнга, поступово починаєш усвідомлювати, що мир продовжує жити в епосі середньовіччя, що люди надягли піджаки й джинси, але відьми продовжують справляти шабаші, а інквізитори – палити багаття. При знайомстві ж з долею Карла Юнга розумієш, що взагалі ніякого середньовіччя й не було, що середні століття – це звичайний стан людства…”, – констатує Одиноков (с. 648). Дійсно, XX століття продемонструвало, з одного боку, більші успіхи розуму (в основному в області науково-технічної), а з іншого боку – влада деструктивних сил колективного несвідомого над свідомістю цілих націй. “Свідомість може преспокійно залишатися свідомістю, але при цьому бути одержимим “змістами несвідомого”, усвідомлюючи чому завгодно, тільки не в цій своїй одержимості”.
Поверх авторської маски Одиноков надягає язикові маски тих, кого вважає своїми “двійниками”, що об’єктивують та або інша іпостась одиноковского “я”. Це В. Соловйов, Розанов, Чернишевський, Ленін, Достоєвський, Набоков і ін. Ціль подібної гри з масками – спроба контакту із власним архетипом, а тому що Одиноков уважає себе типово російською людиною, – з колективним несвідомим російських націй. Найрізноманітніші міфологеми – від ліберальних до чорносотенних – інтерпретуються в “Нескінченному тупику” як “конкретні форми прориву в реальність архетипиче-ского досвіду” (с. 681). Тому що те принципово нове, що відрізняє Гал-ковского від інших російських мислителів (включаючи письменників-мислителів), – потреба розкрити роль не тільки ідей і навчань, але й колективного несвідомого в російської історії. Деконструируя сверхтекст росіянці культури, він моделює метамифологию росіянці нації
Міфологічне мислення – найбільш древня, примітивна форма колективної свідомості. Про міфи “природно припустити, що вони відповідають рудиментам фантастичних бажань цілих націй, віковим снам юного людства”. Соціальна функція міфу – пояснити незрозуміле, пристосувати індивіда до суспільного цілого.
Галковский прагне дати культурфилософское й психоаналітичне тлумачення цілого букета складового російського міфу, протягом століть що визначав і багато в чому що продовжує визначати життя й психологію російського народу, своєрідність створеної їм культури. Автор “Нескінченного тупика” сприймає думка Освальда Шпенглера про те, що кожна культура виникає “як органічний порив якоїсь душі, що дозріває в несвідомих надрах Urseelentum (пра-души) і спрямованої до самовираження в лише їй властивому ритмі й такті, до самооформлення в лише їй образах, що маряться. Відповідно, релігія, мистецтво, наука, вся духовна культура – це мрія “колективної душі”, эпифеномен життєвого пориву”.
Нараховуючи за історію людства вісім самостійних культур (єгипетська, індійська, вавилонська, китайська, культура майя, “аполлоновская”, або греко-римська, “магічна”, або візантійсько-арабська, “фаустовская”, або західноєвропейська), Шпенглер указував, що очікується народження російсько-сибірської культури. Попередній же етап її розвитку, починаючи з петровской епохи, він відносив кпсевдоморфозе.
Галковский слідом за Шпенглером (і не тільки Шпенглером) показує запозичений характер форм, у яких виявляла себе російська культура. Импортация Росією культурних форм як “магічної (візантійської), так і “фаустовской” (західноєвропейської) культур визначила її подвійну менталь-ность, привела до того, що в Росії Схід і Захід “перехлестнулись” (якщо використати вираження Галковского).
У російських релігійних філософів, і насамперед у Розанова, Галковский почерпнув подання про російську душу як душі по природі своєю споглядальною, жіночною, містичною, що володіє підвищеною релігійною обдарованістю, спрямованої в трансцендентне, у мрії, мрії, одкровення, тобто душі “художест-
Нічого виняткового в цьому немає; більше того, зовсім ізольовані культури ніколи не досягають світового рівня венною”, як би самою природою призначеної для творчості. Але одночасно письменник фіксує її інфантилізм, інтелектуальну незрілість. Галковский пише про “вічну дитячість” російського суспільства. “Геніальні діти, – роняє він, – це і є краща назва для росіян, – і безкомпромісно продовжують: – Геніальні діти й тупі, злі й оглушающе бездарні дорослі”. Письменник пояснює: “Росіянин талановитий, оскільки зберігає зв’язок зі своїм дитинством, зі своїм несвідомим і безсловесним “я”…”.
Стосуючись концепції псевдоморфози Шпенглера, Галковский почасти вторить йому, почасти коректує його, затверджуючи: “Росіянин дух бере готові форми (у Візантії, у Заходу) і просвітлює їх” – і доводячи, що в XІX в. народження самостійної російської культури вже відбулося: “Якщо російська Освіта – лише зовнішня аналогія Освіті західному, ремінісценція, стилізація, те Достоєвський – це не стилізація, а щось глибоке, що доходить до кореневої системи індивідуальної й соціальної психіки” (с. 31).
Галковский виявляє три світові ідеї, сприйняті Росією: християнство, масонство, соціалізм – і показує, що всі вони “русифікувалися”, піддавшись впливу колективного несвідомого російських націй, – адже нації, згідно Юнгу, мають своїми власними архетипическими особливості. Їх переломлюють національні міфи
(1 votes, average: 5.00 out of 5)