ОСТАННІЙ ЛИСТОК – О. ГЕНРІ (1862-1910)
КРАСА ЧИСТИХ ЛЮДСЬКИХ ВЗАЄМИН
О. ГЕНРІ (1862-1910)
ОСТАННІЙ ЛИСТОК
У невеличкому районі на захід від площі Вашингтона вулиці показилися й розбились на вузькі смужки, що називаються проїздами. Ці проїзди утворюють химерні кути й повороти. Там одна вулиця перетинає навіть сама себе разів зо два. Якомусь художникові пощастило відкрити надзвичайно цінні властивості цієї вулиці. Уявімо собі: збирач боргів із рахунком за фарби, папір та полотно, йдучи цим маршрутом, раптом стрічає самого себе, коли він уже повертається назад, не діставши в
Отож люди мистецтва незабаром налетіли в старий чудернацький Грініч-Вілідж у пошуках вікон, що виходять на північ, гостроверхих дахів XVIII століття, голландських мансард і низької квартирної платні. Потім вони притягли туди з Шостої авеню кілька олов’яних кухлів та одну-дві жаровні й утворили “колонію”.
Студія Сью і Джонсі містилася на горищі присадкуватого триповерхового цегляного будинку. Джонсі – пестливе від Джоанна. Одна дівчина приїхала із штату Мен, друга – із штату Каліфорнія.
Вони познайомилися за табльдотом1 у місцевому “Дельмоніко”2, ресторанчику
Це було в травні. А в листопаді холодний, невидимий прибулець, якого лікарі називають Пневмонією, почав бродити по колонії, торкаючись то одного, то другого своїми крижаними пальцями. По Іст-Сайду цей зарізяка розклював сміливо, ішов швидко, вражаючи десятки жертв, але тут, у лабіринті вузьких, порослих мохом проїздів, насилу переставляв ноги.
Містера Пневмонію не можна було назвати благородним старим джентльменом. Для цього підтоптаного задишкуватого бовдура з червоними кулацюрами мініатюрна дівчина, недокрівна від каліфорнійських зефірів, навряд чи була тією дичиною, на яку дозволялося полювати. Проте він напосівся на неї, і тепер Джонсі, нездатна й поворухнутися, лежала на фарбованому залізному ліжку, дивлячись крізь невеличкі шибки ірландського вікна на глуху стіну сусіднього мурованого будинку.
Одного ранку заклопотаний лікар порухом кошлатої сивої брови запросив Сью в коридор.
– У неї один шанс… ну, скажімо з десяти, – повідомив він, збиваючи ртуть у термометрі. – І цей шанс полягає в тому, щоб вона хотіла жити. Та коли: люди починають діяти в інтересах гробаря, то вся фармакопея – марнота. Ваша маленька подруга вже вирішила, що ніколи не одужає. Які в неї були наміри на майбутнє?
– Як автор описує місце, де відбувається дія? Хто там жив? Що це були за люди?
– Що об’єднувало дівчат?
– Як автор описує причину і початок хвороби Джонсі? Як називається цей художній засіб?
1Табльдот (фр. – загальний стіл) – порядок харчування за спільним столом у їдальнях чи ресторанах, коли їжу подають у певний час і за єдиним для всіх меню.
2Дорогий ресторан у центрі Нью-Йорка.
– Лікар говорить образною мовою. Як називається цей художній засіб?
– Вона… вона хотіла намалювати коли-небудь Неаполітанську затоку, – сказала Сью.
– Намалювати? Дурниці! Чи нема у неї чогось такого, про що справді варто було б думати – наприклад, якогось хлопця?
– Хлопця? – перепитала Сью голосом, схожим на звук натягнутої струни. – Хіба хлопець вартий… ні, докторе, нічого такого немає.
– Ну, тоді це просто занепад сил, – підсумував лікар. – Я зроблю все, що тільки може наука, знаряддям якої я є. Але коли мій пацієнт починає рахувати карети в своїй похоронній процесії, я скидаю з цілющої сили ліків п’ятдесят процентів. Якщо вам удасться, щоб вона хоч раз спитала, який буде цієї зими новий фасон рукавів у пальтах, я зможу поручитися, що в неї буде один шанс не з десяти, а з п’яти.
Коли лікар пішов, Сью вибігла в майстерню й плакала в японську паперову серветку, аж доки та геть не промокла. Потім узяла креслярську дошку і, насвистуючи веселий мотивчик, незалежно ввійшла до кімнати.
Джонсі, майже непомітна під ковдрою, лежала, повернувшись обличчям до вікна. Сью перестала насвистувати, подумавши, що Джонсі заснула.
Малюючи героя оповідання, ковбоя із штату Айдахо в елегантних штанях, з моноклем, Сью почула тихий шепіт, що повторився кілька разів. Вона швидко підійшла до ліжка.
Очі у Джонсі були широко розплющені. Дівчина дивилась у вікно й лічила – лічила в зворотному порядку:
– “Дванадцять”, – мовила вона і трохи згодом: – “одинадцять”, – потім: – “десять” і “дев’ять”, – а тоді, майже одночасно: – “вісім” і “сім”.
Сью стривожено подивилась у вікно. Що там лічити? Адже перед очима лише порожніє безмежно похмуре подвір’я та глуха стіна цегляного будинку на відстані двадцяти футів. До половини тієї стіни видряпався старезний плющ, вузлуватий і підгнилий біля коріння. Холодний подих осені струсив з нього листя, й було добре видно, як майже голі галузки рослини чіпляються за потріскані цеглини.
– Що там таке, серденько? – спитала Сью.
– Шість, – ледь чутно мовила Джонсі. – Тепер вони падають швидше. Три дні тому їх було майже сто. Аж голова боліла рахувати. А сьогодні вже легко.
Он іще один упав. Тепер лишилося тільки п’ять.
– П’ять чого, серденько? Скажи своїй Сью.
– Яким постає характер Сью в цьому описі? Як до неї ставиться автор?
– Це погляд Сью на вулицю. Що вона бачить? Чи є її бачення поетичним?
– Що порадив лікар Сью? В чому полягає мудрість його міркувань?
– Що бачить Джонсі?
– Листків. На плющі. Коли впаде останній, я помру. Я знаю це вже три дні. Хіба лікар нічого тобі не сказав?
– Таких дурниць я ще ніколи не чула, – пирхнула Сью, чудово вдаючи зневагу. – Яке відношення має листя старого плюща до твого одужання? А ти ж, капосне дівчисько, так любила цей плющ! Не будь дурненькою. Бо ж іще сьогодні вранці лікар мені казав, що твої шанси одужати, та й то скоро… стривай, як же він
Сказав?.. Він сказав, що в тебе десять шансів проти одного! А це майже стільки, як у кожного з нас у Нью-Йорку, коли їдеш у трамваї або проходиш повз новий будинок. Спробуй-но тепер з’їсти бульйону і дай твоїй Сью докінчити малюнок, щоб можна було продати його редакції і купити своїй хворій дівчинці портвейну, а собі, ненажері, свинячих котлет.
– Не треба більше купувати вина, – мовила Джонсі, не відриваючи погляду від вікна. – Он іще один полетів. А бульйону я не хочу. Залишилось усього чотири листочки. Я хочу, поки не стемніло, побачити, як одірветься останній. Тоді помру і я.
– Джонсі, люба, – сказала Сью, схиляючись над ліжком, – ти можеш пообіцяти мені, що заплющиш очі й не дивитимешся у вікно, поки я закінчу роботу? Я повинна здати ці малюнки завтра. Мені потрібне світло, інакше я опустила б штору…
– Тоді скажи мені, коли закінчиш, – заплющуючи очі, попросила Джонсі, бліда й непорушна, мов повалена статуя, – бо я хочу побачити, як упаде останній листок. Я стомилася чекати. Стомилася думати. Мені хочеться розслабитись, ні за що не триматися й полетіти – дедалі нижче й нижче, – як один з отих нещасних, виснажених листків.
– Спробуй заснути, – порадила Сью. – Мені треба покликати
Сюди Бермана, щоб намалювати з нього відлюдька-золотошукача. Я вийду на хвилинку, не більше. А ти лежи й не рухайся, поки я не повернуся.
Старий Берман був художником і жив на першому поверсі під ними. Йому вже перевалило за шістдесят, і борода в нього, як у скульптури Мікеланджело “Мойсей”, кільцями спускалася з його голови сатира на тіло-карлика. У мистецтві Берман був невдахою. Сорок років тримав він у руках пензель, але й на крок не наблизився до своєї Музи, щоб хоч торкнутися краю її мантії. Він весь час збирався створити шедевр, але навіть не почав над ним роботи. Уже кілька років, як він не малював нічого, крім якоїсь мазанини – вивісок та реклам. На шматок хліба він заробляв, позуючи тим молодим художникам із колонії, які не могли платити натурникові-професіоналу…
Сью застала Бермана, від якого дуже тхнуло ялівцівкою, в його тьмяно освітленій комірчині внизу. У кутку стояв мольберт із підрамником, на якому було натягнуто чисте полотно, що вже двадцять п’ять років чекало перших штрихів шедевра. Сью розповіла старому про химери Джонсі й про свої побоювання відносно того, як би її подруга, легенька й тендітна, немов листок, не відлетіла від них, коли зв’язок зі світом у неї ще послабшає…
– Що криється за неправдою слів Сью?
– 3 чим порівнює Джонсі автор? А вона себе?
– Як автор ставиться до старого художника і його малювання? Якими художніми засобами це передано?
Джонсі спала, коли вони піднялися нагору. Сью опустила штору аж до підвіконня і знаком веліла Берманові пройти в другу кімнату. Там вони зупинилися біля вікна й з острахом подивилися на плющ. Потім мовчки перезирнулись. Надворі вперто йшов, холодний дощ із снігом. Берман у старій синій сорочці, зображаючи відлюдька-золотошукача, всівся на перекинутому догори дном чайнику, що правив за скелю…
Наступного ранку, прокинувшись після короткого сну, Сью побачила, що Джонсі не зводить сумних, широко розплющених очей із опущеної зеленої штори.
– Підніми її, я хочу подивитися, – пошепки наказала Джонсі.
Сью стомлено послухалась.
Неймовірна річ! Цілу ніч періщив дощ і шаленів рвучкий вітер, а на цегляній стіні ще виднівся листок плюща. Один-єдиний. Темно-зелений біля стебла, але з жовтизною тління й розкладу по зубчастих краях, він хоробро тримався на галузці за двадцять футів від землі.
– Це останній, – мовила Джонсі. – Я думала, він неодмінно впаде вночі. Я чула, який був вітер.
Сьогодні він упаде, тоді і я помру.
– Та Бог з тобою! – сказала Сью, схиляючись змученим обличчям над подушкоїйу – Подумай хоч би про мене, якщо не хочеш думати про себе. Що буде зі мною?
Джонсі не відповіла. Душі, яка лаштується вирушити в далеку таємничу подорож, усе на світі стає чуже. Невідчепна думка про смерть опановувала Джонсі дедалі дужче в міру того, як одна по одній слабшали ниточки, що зв’язували її з подругою і всім земним.
День повільно минув, але навіть у присмерку вони бачили на тлі цегляної стіни, що самотній листок плюща тримається на своїй ніжці. А потім, коли настала ніч, знову зірвався північний вітер, знов у вікна періщив дощ, тарабанячи по низьких голландських карнизах.
Коли розвидніло, Джонсі безжально звеліла підняти штору.
Листок гілюїца був ще на своєму місці.
Джонсі лежала й довго дивилася на нього. А потім озвалася до Сью, яка на газовій плитці розігрівала для неї курячий бульйон.
– Я була поганим дівчиськом, – сказала Джонсі. – Щось примусило цей останній листок залишитися там, де він є, щоб показати, яка я була противна. Це гріх – хотіти вмерти. Тепер ти можеш дати мені трохи бульйону й молока з портвейном… Або ні, принеси спочатку дзеркало, потім обклади мене подушками – я сидітиму й дивитимусь, як ти готуєш їсти.
– Автор нічого не повідомляє про те, що подумали герої. Чому?
– Як говориться про самотність і відсторонення від людей хворої дівчини?
– Що в словах Джонсі засвідчило, що вона повертається до життя?
Через годину вона сказала:
– Сью, я сподіваюсь намалювати коли-небудь Неаполітанську затоку.
Удень прийшов лікар, і Сью, проводжаючи його, знайшла привід вийти в коридор.
– Шанси рівні, – сказав лікар, потискуючи худеньку тремтячу руку Сью. – Гарний догляд – і ви виграєте. А тепер я повинен навідатися ще до одного хворого, тут унизу. Його прізвище Берман; здається, він художник. Теж пневмонія. Він старий, немічний, а хвороба в тяжкій формі. Надії ніякої, але сьогодні його заберуть до лікарні, там йому буде зручніше.
Наступного дня лікар сказав Сью:
– Небезпека минула. Ви перемогли. Тепер харчування й догляд – і більше нічого не треба.
А надвечір того ж дня Сью підійшла до ліжка, де лежала Джонсі, умиротворено плетучи дуже синій і зовсім непотрібний вовняний шарф, і однією рукою – разом із подушками та плетивом – обняла подругу.
– Мені треба щось тобі розповісти, біле мишенятко, – сказала вона. – Сьогодні в лікарні від запалення легенів помер містер Берман. Він хворів тільки два дні. Позавчора вранці двірник знайшов старого в його кімнаті, безпорадного від страждань. Його черевики й одяг геть промокли й були холодні, як лід. Ніхто не міг збагнути, куди він ходив такої жахливої ночі. Потім знайшли ліхтар, який ще горів, драбину, перетягнуту в інше місце, кілька розкиданих пензлів і палітру, на якій було змішано зелену та жовту фарби. А тепер подивись у вікно, люба, на останній листок плюща. Тебе не дивувало, що він ні разу не затремтів і не колихнувся від вітру? Ах, сонечко, це і є шедевр Бермана. Він намалював його тієї ночі, коли впав останній листок.
– Чи відбулася в житті Джонсі кульмінаційна подія? Що вона зрозуміла?
– Що трапилося з Берманом?
– Яку тексті повідомляється, що Джонсі видужує?
– Як пестливо називає подругу героїня?
– Які художні деталі вказують на події, що сталися вночі?
Запитання і завдання
Спостереження
Які деталі в тексті вказують на невеликі статки двох молодих художниць?
Хто з героїв оповідання порівнює хвору дівчину з листком? Після яких слів у тексті стає зрозуміло, що сталося щось неймовірне? Як це “неймовірне” змінило розвиток події?
Які слова Джонсі засвідчують, що до неї повернулося бажання жити?
У чому полягає людяність основної ідеї твору?
Перекажи зміст твору і проаналізуй його, звертаючи увагу на його головну ідею.
Аналіз
Знайди в тексті сцени, які розповідають про готовність до непоказної самопожертви та любов до ближнього. Як їх виявляє Сью? А Берман?
Які художні деталі створюють психологічну напругу тексту? Чому останній малюнок старого художника можна вважати шедевром?
Оповідь поєднує в собі низку подій, що йдуть одна за одною. Знайди в тексті деталі, що пов’язані з початком новели (зав’язкою), з подією, яка все змінює, з кульмінацією і розв’язкою. Запиши їх у вигляді таблиці.
Розвиток мовлення
Що допомагає людині вистояти в найскладніших життєвих випробуваннях? Чи завжди вона може подолати труднощі сама? Яке значення в нашому житті має людяне, турботливе ставлення до іншого? Вислови своє судження, спираючись на текст.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)