Особливості характеру Печорина, що проявляються в його взаєминах з героями роману М. Ю. Лермонтова “Герой нашого часу” (Печорин і Максим Максимич, Печорин і Грушницкий, Печорин і Вернер)
1. Печорин і його оточення. Розкриття характеру героя. 2. Печорин і Максим Максимич. 3. Печорин і Грушницкий. 4. Роль Вернера в оповіданні. ГриГорей Олександрович Печорин, головна діюча особа роману “Герой нашого часу” М. Ю. Лермонтова, протягом оповідання обертається в різних колах, серед різних шарів суспільства.
Він показаний в оточенні світського суспільства – свого середовища по положенню (у главі “Князівна Мері”), серед горців (“Бела”), попадає в коло контрабандистів (“Тамань”), і не знаходить підходящого собі оточення.
Перед читачем поступово складається портрет героя часу. Хто ж розповідає нам про нього? Це безіменний офіцер, Максим Максимич і сам ГриГорей Олександрович Печорин, що говорить із читачем за допомогою свого щоденника. Безсумнівно, самими точними відомостями про героя розташовує він сам, і щоденник – спосіб
Як же характеризує сам себе Печорин? Він зізнається, що не вміє плавати й має упередження проти увечних людей – його лякає “дивне відношення між зовнішністю людини і його душою: начебто, з потерею члена, душу втрачає яке-небудь почуття”. Подія з контрабандистами допомагає нам оцінити героя як людини допитливого, ризикового, рішучого. Але, покинувши мирних контрабандистів, він не цікавиться ними більше, йому немає справи “до радостей і нещасть людських”. В “Князівні Мері” Печорин з’являється перед нами експериментатором над навколишніми Він спочатку викликає в князівни ненависть, розпалюючи потім її любов.
Печорин відзначає свою пристрасть суперечити, це їм і рухає – помітивши, що Мері виділила Грушницкого, він заздрить і хоче його розлютити. “З тих пор, як я живу й дію, доля якось завжди приводила мене до розв’язки чужих драм, начебто без мене ніхто не міг би не вмерти, не прийти в розпач!” – говорить про себе Печорин, думаючи, що його призначення полягає в тому, щоб руйнувати чужі надії. Також ми довідаємося, що герой здатний на сильне почуття.
На водах він зустрічає жінку, що колись любив Печорин. Він називає її “єдиною жінкою у світі, що він не має сил був би обдурити”, це єдина жінка, що прийняла й зрозуміла в Печорина “з усіма дрібними слабостями, дурними страстями”. Подивимося тепер, яке враження герой робить на навколишнім.
Як сприймає його Максим Максимич? Печорин для нього незрозумілий: “Славний був малий, смію вас запевнити; тільки трошки дивний… є, право, отакі люди, у яких судилося, що з ними повинні траплятися різні незвичайні речі”. Штабс-капітан Максим Максимич – доконана протилежність Печорину, це людина іншої епохи, іншого виховання й складу характеру, положення.
Він може харчувати теплі щирі почуття до героя, як до старого знайомого, але марне силкується зрозуміти його. Печорин і Максим Максимич сприймають те, що їх оточує, зовсім із протилежних точок зору. Максим Максимич ніколи не буде заперечувати накази начальства й замислюватися над ними, а одне із властивостей Печорина – усе зважувати. Максим Максимич озивається про нього, як про людину, “з яким неодмінно повинне погоджуватися”. Штабс-капітан погоджується зі звичаями горців, Печорин же не обмежує себе ніякими рамками, як тільки він вийшов з-під опіки рідних, захотів випробувати всі задоволення: “У мені душа зіпсована світлом, уява неспокійне, серце ненаситне; мені все мало; до суму я так само легко звикаю, як до насолоди, і життя моя стає пустее день від дня; мені залишився один засіб: подорожувати”.
Випадкова зустріч із Печориним радує Максима Максимича, він готовий кинутися йому на шию, але холодність і байдужість Печорина дивує штабс-капітана, хоча ГриГорей Олександрович говорить йому, що він залишився колишнім. Яким бачить Печорина офіцер, свідок його зустрічі з Максимом Максимичем? Він зауважує недбалу ледачу ходу – ознака деякої скритності характеру, ока ГриГорея Олександровича не сміялися, коли він сміявся. Це, як говорить оповідач, “ознака або зла вдача, або глибокого постійного смутку”. Погляд його байдужо-спокійний.
Офіцер значно ближче до Печорину за віком, чим Максим Максимич, тому для нього герой більше зрозумілий Те, що не розуміє в поводженні Печорина штабс-капітан, для офіцера – характерні риси його сучасників. Ознайомившись із журналом Печорина, безіменний офіцер говорить читачеві, що “переконався в щирості того, хто так нещадно виставляв назовні власні слабості й пороки”, тому що історія героя нашого часу написана без марнославства. Юнкер Грушницкий – франтуватих парубків, що говорить вигадливими пишними фразами, що любить декламувати. Цей юнак розраховує зробити ефект і виглядає пародією на Печорина. Чого коштують одні тільки слова Печорина, що Грушницкий сливет хоробрим, але це не російська хоробрість – він кидається вперед із шашкою, замружившись.
Причина його приїзду на Кавказ “залишиться вечною таємницею між ним і небесами”. Печорин не любить його й почуває неминучість зіткнення. Мало того що Грушницкий провокує його до зіткнення, повівши в Печорина з-під носа князівну Мері. Грушницкий зарозумілий і самовдоволений, Печорин же поводиться просто, невимушено, як глядач у театрі, де спектакль розігрується по задуманому їм сценарію й закінчується дуеллю. На дуелі Грушницкий не чесний – знаючи про те, що пістолет Печорина не заряджений, він відмовляється від примирення, щоб виставити Печорина боягузом Печорин же показує себе мужньою й шляхетною людиною.
Він пропонує Грушницкому згадати про те, що вони були друзями й відмовитися від наклепу. Це виводить юнкера із себе – він вимагає стріляти, говорить, що нехтує себе й ненавидить героя, заріже його вночі з-за рогу, якщо той його зараз не вб’є. Доктори Вернера, прототипом якого став знайомий Лермонтова – доктор Майер, можна назвати людиною, що краще всіх розуміє Печорина. Сам Печорин характеризує Вернера як “людини чудового з багатьох причин”.
Скептик, матеріаліст і поет Вернер, що вивчає струни людського серця, говорив, що скоріше зробить ласку ворогові, чим другові; був за зовнішність свою прозваний Мефистофелем. З Вернером Печорину легко, вони могли б стати друзями, але справа в тому, що ні той, ні іншої не вважають дружбу відносинами рівних. Тут же кожний сам за себе: “Сумне нам смішно, смішне смутно, а взагалі, по правді, ми до всьому досить байдужі, крім самих себе”.
Вони відгороджуються від суспільства своїм сполучником, їм удвох легко. Вони не викликають друг у друга відторгнення, у той час як навколишні відвертаються від них. Разом затіявши історію із Грушницким і князівною Мері, вони чекають розваги від нудьги. Спостерігаючи за Вернером, можна зробити висновок, що ледве моложе він був таким же, як і герой нашого часу: той же інтелект, той же іронічний склад розуму Що ж з ним зробило час? Він став розчарованим у всім скептиком.
Після дуелі Вернер і Печорин холодно розстаються. Вернер уважає, що Печорин зробив навмисне вбивство Грушницкого, сам герой не розчарований – для нього звичним стало вже, що люди “знають заздалегідь всі дурні сторони вчинку… , навіть схвалюють його… а потім умивають руки й відвертаються з обуренням від того, хто мав сміливість взяти на себе весь тягар відповідальності”. Вернера цікавлять експерименти над людьми лише як пасивного спостерігача, у той час як Печорин активно діє й завжди йде до кінця, аналізуючи все що происшли.
Печорин – герой свого часу, але чи готовий час до такого героя? На жаль, ще немає. Що стало б з Печориним – невідомо. Був би він таким же як Вернер, здавшись без боротьби? Життя героя нашого часу перервалася на його шляху з Персії, не залишивши нам відповіді на це питання
(1 votes, average: 5.00 out of 5)