Особливості середньовічної персько-таджицької поезії

СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Особливості середньовічної персько-таджицької поезії

Поетична спадщина народів середньовічного Сходу досі вражає європейців своїми ліричними й філософськими шедеврами. Оспівуючи жіночу красу, кохання, розмірковуючи над сенсом життя, намагаючись доторкнутися до таємниць Всесвіту, східні митці творили самобутні й оригінальні за формою зразки поетичного мистецтва.

Середньовічна література Сходу (або персько-таджицька класична література) поділялася на прозу й поезію. Проза, яка почала розвиватися з XI ст., представлена

творами документального та дидактичного характеру. У поезії виокремлювалися дві великі групи творів – ліричні й епічні. Жанрові форми лірики були переважно арабського походження, а епічна поезія своїми витоками сягала іранської культурної традиції доісламської доби.

В основу системи віршування, запозиченої в арабів, було покладено характерну рису арабської фонетики – чергування довгих і коротких складів. Основна одиниця віршування – бейт (двовірш) – поділяється на два піввірша з однаковою кількістю складів (від 10 до 14) у кожному. Бейти, які містили в собі закінчену думку, виділялися

у творах будь-якого жанру персько-таджицької поезії. За кількістю бейтів визначають обсяг певного твору. У жанрових формах лірики римуються закінчення кожного бейта, і ця рима проходить через увесь твір. Бейт може бути самостійним поетичним висловом, що називається фард. Завдяки своїй завершеності, афористичному змісту фард сприймається як крилата сентенція морального або філософсько-дидактичного (повчального) характеру.

Однією з найпоширеніших жанрових форм класичної поезії є рубаї (збірна форма – рубайат) – чотиривірш філософського або любовного змісту. Іноді рубаї міг мати певний сюжет. Як правило, в них римуються перший, другий і четвертий рядки, в кожному рядку – від 11 до 13 складів. Наприклад, рубаї Шамс-ад-Діна Мухаммада Гафіза (бл. 1325 – бл. 1390 рр.):

Довіку щастя з горем не подружить,

Ніякий хміль за сльози не відслужить.

Все щастя світу за сім тисяч років

Семи печальних днів не надолужить. (Пер. В. Мисика)

Рідше римуються усі чотири рядки (така форма вважалася не досить довершеною), як, наприклад, у рубаї Гійяс-ад-Діна Абу-ль-Фатха Омара ібн Ібрагіма аль-Хайямі ан-Нішапурі, або Омара Хайяма (1048-1131 рр.):

Назавжди вийшов я з недоброго житла,

Де порохом стають усі людські діла.

Хай той потішиться, що смерть мене взяла,

Хто вигулькне живий із-під її крила. (Пер. В. Мисика)

Іноді у віршах трапляється редиф – незмінне слово (або група слів), що повторюється наприкінці рядка після рими. За законами східної поетики редиф має логічно продовжувати зміст рядка, а не бути просто додатком. Наприклад, у рубаї Абу Абдаллаха Джафара ібн Мухаммада ібн Хакіма ібн Абдаррахмана Рудакі (бл. 860-941):

Себе в руках весь час тримати – от справжнє благородство.

Глухих, сліпих не ображати – от справжнє благородство.

Не благородство – наступить на груди бідному, що впав.

Ні, руку впалому подати – от справжнє благородство! (Пер. В. Мисика)

Своїми витоками форма рубаї сягає іранського фольклору доісламських часів. За переказами, в писемну поезію її вперше ввів Рудакі. Окрім нього, рубаї писали Ібн Сіна, Гафіз та багато інших персомовних поетів. Справжнім віртуозом рубаї був Омар Хайям. Його чотиривірші іноді мають несподівану розв’язку після третього рядка, який затримує увагу читача відсутністю рими, створює паузу, викликає цікавість.

Не менш популярним у середньовічній поезії Сходу був і жанр касиди. Цей урочистий вірш-панегірик (хвала), в якому уславлюється високий покровитель поета або якась важлива подія, виник в арабській поезії ще до появи ісламу (тобто до VI ст. н. е.). У Х-ХІ ст. касида була чи не найпоширенішою поетичною формою, тому цей період в історії персько-таджицької класичної поезії називають періодом касиди.

Касида має своєрідну композицію: 1) ліричний вступ, де описується краса природи або любовні почуття; 2) перехід до панегірика; 3) основна частина; 4) заключна частина, де поет нагадує про себе (натяк на винагороду) і благословляє свого покровителя.

Окрім хвалебних касид (своєрідних од), існували касиди релігійно-дидактичні (повчальні), сатиричні та елегійні (в пам’ять покійного). Класичним зразком касиди-оди є “Мати вина” Рудакі. Збереглася й автобіографічна елегійна касида Рудакі, де звучать філософські ноти (“Скарга на старість”) й касиди-оплакування, в яких висловлюється сум з приводу смерті близької людини (“На смерть Шахіда Балхі” та ін.)

До поетичної форми касиди зверталися у своїй творчості такі відомі митці, як Нізамі, Румі, Сааді та ін.

Царицею персько-таджицької лірики називають газель – вірш любовного змісту, в якому уславлюється краса жінки, кохання, вино, квіти, весняна природа. Часто в газелях йдеться про нещасливе кохання, про страждання й муки, які вона несе, звучать мотиви туги й суму, викликані розлукою, тощо. Газелі завжди виконувалися під музичний акомпанемент.

Своєрідною розпізнавальною рисою газелі є згадування імені автора в першому двовірші. Ці рядки знайомили читача з особистістю майстра, немов нагадуючи, що виражений у творі настрій та переживання – це душевний біль поета, а не просто майстерно заримовані слова.

Жанрове формування газелі, яке розпочалося ще у творчості Рудакі, завершилося класичними газелями Гафіза. На відміну від свого попередника Сааді, теж уславленого майстра цієї форми, Гафіз розвивав у своїх творах не одну, а декілька тем. До традиційних любовно-анакреонтичних мотивів газелі він додає філософські та політичні. Високим рівнем художньої майстерності позначені газелі Ібн Сіни, Нізамі, Румі, Джамі та ін.

Ще однією ліричною жанровою формою є кита – невеликий вірш філософського або повчального змісту. За походженням це арабська форма. Кита була найбільш вільною формою, і поет міг висловити свої найпотаємніші думки саме в ній. Поети складали кита під час поетичних турнірів, демонструючи свою майстерність у мистецтві імпровізації.

Ліричні вірші одного поета об’єднувалися в збірник – диван, у якому кожна жанрова форма мала своє місце: спочатку вміщувалися оди-касиди, далі – газелі, потім – рубаї, кита, окремі бейти тощо.

Якщо більшість жанрових форм середньовічної східної лірики має арабське походження, то епічна поезія сягає своїми витоками іранської художньої традиції домусульманського періоду. Основною жанровою формою епічної поезії є месневі – велика поема, що має такі тематичні різновиди:

– філософсько-дидактична безсюжетна поема;

– героїчна поема;

– любовно-романтична поема.

Одна або декілька поем-месневі утворювали книгу – наме (наприклад, “Шах-наме” (“Книга царів”) Фірдоусі).

Однією з центральних тем персько-таджицької класичної поезії є тема кохання. З нею тісно переплітається ще одна – тема вина. Але не слід вважати поетів, які в своїй творчості зверталися до теми вина, захисниками пияцтва. Це був своєрідний бунт проти догм Корану (який забороняє вживання вина), проти святенників, проти придушення природи й розуму релігійним законом. Пиття вина для поета – це символ звільнення від релігійних пут. Чи не найяскравіше тема вина втілилася у творчості Омара Хайяма, автора численних рубаї, зміст яких відверто суперечив догмам ісламу.

У творах класичної східної поезії часто звучить і тема знань, заклик примножувати їх. У ранньому ісламі не розділялися поняття “знання” та “віра” – вважалося, що це по суті одне й те ж саме. Основною рисою мусульманина було прагнення до віри, або знання, а точніше, до пізнання Бога. Уявлення про знання як спосіб осягнення Бога міцно закріпилося в ісламській традиції, завдяки чому престиж богослова, який присвятив себе вивченню Корану, став надзвичайно високим. З часом це шанобливе ставлення було перенесено на будь-яку освіченість.

Характерною стильовою ознакою персько-таджицької класичної поезії є орнаменталізм, тобто надмірна прикрашеність стилю, вживання складних виразних засобів, найпоширенішими серед яких були порівняння й метафора.

Слід зазначити, що поетичні канони суворо визначали рамки творчої діяльності митця. Він не міг сподіватися на визнання, якщо його твори не були написані за чинними правилами. Для кожної теми існувала своя система художніх засобів, за межі якої поет не повинен був виходити. Тому створити новий оригінальний образ, використовуючи традиційні засоби та прийоми, віднайти несподівані паралелі та асоціації міг лише справжній талант, майстер слова, людина витончених смаків, дотепна й освічена. Поет на Сході мав бути не лише чудово обізнаним з теорією поезії, класичною арабською та перською літературами, мати музичну освіту, а й знати основи багатьох наук – філософії, математики, астрономії, медицини, географії тощо, тобто бути справжнім вченим-енциклопедистом.

Зокрема, відомий митець і мислитель середньовічного Сходу Омар Хайям залишив по собі величезну кількість наукових трактатів і досліджень, та все ж у світі його знають більш як поета, ніж як ученого. Його дивовижні чотиривірші (рубаї) й досі захоплюють читачів філософською глибиною, щирістю почуттів, лаконічністю, підкресленою простотою зображувальних засобів і водночас гнучкістю форми, яскравою ритмомелодикою.

Поезії Омара Хайяма змушують читачів замислюватися, розмірковувати, спостерігати, сперечатися, вони викривають вади, захищають від забобонів, зривають маски благочестя зі святенників, лицемірів, пройдисвітів. Недарма один з його біографів писав, що вірші Хайяма “жалять, як змії”.

І все ж для Хайяма-поета людина – це найвища й найдосконаліша істота на землі. Поет високо цінує її розум, натхнення, допомагає позбутися невпевненості, звільнитися від духовного рабства. Поет вважав, що тільки вільна людина може відкривати закони природи, розгадувати таємниці Всесвіту (як це зробив Хайям-учений).

Дослідники творчості Хайяма, захоплюючись його логікою думки, майже діалектичним мисленням, водночас помітили у світогляді поета багато протиріч. Учений, який у галузі математики, астрономії, фізики випередив своїх сучасників, не міг зрозуміти закономірностей розвитку суспільства. Через це в житті його спіткало чимало труднощів, які розбивали вщент його шляхетні мрії. Поет, що пережив багато трагічних моментів, у деяких віршах висловлює занепокоєння щодо можливостей людини, скаржиться на невідворотність долі, іноді впадає у песимізм і фаталізм.

Наукова та літературна спадщина цього східного мислителя є непересічною й досі залишається незрівнянною сторінкою світової цивілізації.