За часів СРСР велика кількість українських митців вимушена була покинути межі своєї Батьківщини і оселитися за кордоном. Наші співвітчизники жили у Канаді, у США, в багатьох країнах Європи. Відомі мистецькі організації, що дістали свою назву за місцем мешкання поетів та письменників: Нью-Йоркська група, наприклад. Окремою сторінкою розвитку української літератури стала творчість Євгена Маланюка, Олени Теліги, Юрія Клена та інших митців, відомих нам як Празька школа. У Празі гуртувалася велика частина української інтелігенції – навколо
Українського вільного університету. Змушений був покинути Україну, тодішню УРСР, і видатний письменник Іван Багряний. Чому людина надзвичайної сили духу, палкий патріот, талановитий літератор виїхав за межі своєї країни? Вичерпну відповідь на це питання письменник дав у памфлеті “Чому я не хочу вертатися в СРСР?”. “Я не тільки не є злочинцем супроти своєї Вітчизни, а, навпаки, я витерпів за неї третину свого життя по радянських тюрмах і концтаборах ще до війни, – пише на початку памфлету Іван Багряний. – Вона мені сниться щоночі і все ж я не хочу вертатись до неї. Чому? Бо там більшовизм”. Ця тема
проходить червоною ниткою крізь весь публіцистичний твір. Письменник згадує свої дитячі роки і життя на пасіці у діда, який був 92-річ-ним старцем, калікою, але розводив бджіл, любив онуків і багато з ними спілкувався. Діти обожнювали дідуся, його старість і мудрість, його теплі струджені руки… Аж ось на пасіку увірвалися якісь люди, які брудно лаялися, тримали зброю у руках… Ці люди на очах у малих дітей замордували діда і дядька Івана Багряного: “Замучили вони мого діда за те, що він був заможний український селянин… й був проти “комуни”…” Другий дядько письменника був засланий на Соловки, де загинув. “Пізніше тими самим шляхами пішов і я, і вся моя родина…”, – гірко підсумовує Іван Багряний. З болем письменник згадує роки Голодомору, коли люди були доведені до божевілля повільною страшною смертю від голоду, коли загинуло понад 5 мільйонів селян: “Український народ в цій страшній трагедії був доведений до людожерства… Наші матері і сестри є з одного найшляхетнішого слов’янського племені, з України, і вони такі ж шляхетні й предобрі, як матері й дівчата Італії або Франції, або Англії. Але… до того ступеня трагізму вони були доведені більшовизмом…” З гострим болем та відчаєм пише Іван Багряний про репресії 30-х років XX століття. Під час Голодомору постраждав весь народ, ніхто з простих селян не вберігся від лиха, під час репресій було винищено ще одну частину українського народу, але, хоча й не можна порівнювати такі речі, невідомо, яка з цих подій була страшнішою. У ході репресій було винищено сам цвіт української нації, інтелігенцію, науковців, художників слова та живописців, які були елітою, які могли і хотіли повести народ за собою до духовного національного відродження, підняти культуру та науку у нашій країні на належний світовий рівень. Іван Багряний у памфлеті підкреслює, що масштаби репресій є глобальними, втрата, ‘ якої зазнав наш народ, – неоціненна: “Крім високої інтелігенції з іменами, в ці два роки було вимордувано безліч інтелігенції безіменної”. Споконвіку народна мудрість, народна мораль була головним суддею та порадником для нашого народу. Народний світогляд, поруч із характером суто національної психіки, грунтувався на засадах християнської релігії, неважливо навіть, православ’я чи греко-католицизму, бо морально-етичний бік усіх християнських конфесій грунтується на одному й тому самому: любові до ближнього, сумлінні, служінні Богові та виконанні його заповідей. Але більшовизм вирішив “відмінити релігію”. Уявімо тільки, протягом тисячоліття український народ формувався і формував своє світобачення на основі християнства… “Я не хочу вертатися під більшовизм тому, що я сидів у тюрмах із священиками різних церковних напрямів і бачив, як їх бито і мордовано. За наказом Сталіна їх винищено в СРСР, а церкви поруйновано, і цілих 25 років вибивано з людських душ найменші ознаки християнської релігії. У брутальний, підлий спосіб”, – пише Іван Багряний. На щастя, більшовизм уже в минулому. Але ми мусимо пам’ятати про ці сторінки нашої історії, щоб не припуститися помилок минулого, ніколи вже не повернутися під чийсь злочинний вплив, а жити вільно і свідомо, із розумінням власної відповідальності за наше майбутнє і за майбутнє всієї української нації.
