Умій творити з найменших крох. Інакше для чого ж ти чарівник? Серед людей ти божества намісник. Так помни, щоб у словах твоїх був Бог. К. Бальмонт Костянтин Дмитрович Бальмонт – поет надзвичайною, заворожливою красою й мелодією вірша, що тягне в піднебесся. Сам вигляд поета навіває спогад про лицарську епоху. Здається, що Бальмонт тільки гостює у двадцятому столітті, де вже немає місця ні романтизму, ні лицарству. Нова епоха вимагає активних дій, у всім намагається знайти раціональний початок, користь. Поет же намагається протиставити цьому
ірраціональний мир людської душі з її поетикою, думаючи, що тільки в собі людина зможе знайти відповіді на болючі питання сучасності. Поет упевнений, що опора на власні сили дозволить пройти крізь буру випробувань. Бальмонт порівнює окреме людське життя із челном у бурхливому морі
Зовнішній мир таїть негоди, постійну боротьбу зі стихіями, викликає томління духу. Порятунок від цього Бальмонт бачить у свідомому відході від реальності, у зануренні в мир таємних символів буття, які для кожного індивідуальні, неразгаданни й повні змісту. Свіча горить, і мерхне, і знову горить сильней, Але мерхне безповоротно
сиянье юних днів. Символ – це не алегорія, він самодостатній. Зміст його може відкритися, якщо просто любуватися ним, не намагаючись шукати в ньому подібності з реальністю. Будемо як сонце! Забудемо про те, Хто нас веде по шляху золотому, Будемо лише пам’ятати, що вічно до іншому, До нового, до сильного, до доброго, до злого, Яскраво прагнемо ми в сні золотом. Будемо молитися завжди неземному В нашім хотінні земному! Кожний вірш Бальмонта схоже на картину, де він Дивно красиво, музично й поетично оспівує який – або символ. Читачеві залишається тільки любуватися створеним шедевром. Білий лебідь, лебідь чистий, Сни твої завжди безмовні. Безтурботно – сріблистий, Ти сковзаєш, народжуючи хвилі. Поета заворожує Природа з її вічною мінливістю, але й глибоким внутрішнім спокоєм. Для Бальмонта все в навколишньому світі одухотворенно, дихає новизною й принадністю. Ледве чутно, безшумно, шарудять очерета. Про що вони шепотять? Про що говорять? Навіщо вогники між ними горять? Миготять, мигають – і знову їх немає. І знову зайнялося блукаюче світло. І поет разом з ліричним героєм мріє, радується або засмучується. Увійди на заході, як у свіжі хвилі, У прохолодну глухомань сільського саду,- Дерева так сутінно – дивно – безмовні, И серцю так смутно, і серце так раде. Життя наповнене страданьем, щастя – лише мить, щоб його відчути. Бальмонт призиває піднятися над суєтою навколишнього світу. Його поезія – місток, по якому зі звичайного життя ми проходимо в чарівництво образів, що чарує краси – у мир ілюзій і фантазій. Істинно російський патріот, Бальмонт не міг не відгукнутися на події, що відбуваються в країні. Він радісно привітав революцію 1905 року – судьбоносний етап в історії Росії. У цей час вірші його повні віри в Майбутнє, в очисні сили, здатні перетворити країну. Робітник, тільки на тебе Надія всієї Росії. Важкий молот упав, дроблячи Оплоти кріпаки. Однак надіям поета не призначено збутися. Незабаром революція була зломлена. Бальмонт випробовує щиросердечну кризу. А після більшовицької революції поет відходить від гострої політичної Тема сочинениятики і їде у Францію Творчість стає для поета самоціллю, єдиною радістю. Бальмонт не може прийняти радянського життя, стає вище повсякденності з її дріб’язковими турботами, сумами й радостями. Я в цей мир прийшов, щоб бачити сонце И синій кругозір. Я в цей мир прийшов, щоб бачити сонце И височіні гір
