Оскар Уайльд Щасливий Принц

Оскар Уайльд
Щасливий Принц
Перекладач: I. Корунець
Джерело: З книги: Уайльд О. Казки: – К.: Школа, 2000.
Вперше цей твір було опубліковано на http://www. ukrcenter. com
На високій колоні стриміла над містом статуя Щасливого Принца. Він був зверху донизу покритий тонесенькими листочками щирого золота. Замість очей у Принца сяяли два сапфіри, а на руків’ї шпаги пломенів великий рубін. Усі були в захваті від Принца.
– Він у нас прекрасний, мов флюгер-півень,-зауважив Міський Радник, що хотів уславитись як цінитель мистецтва.- От тільки

користі від нього менше,- додав він, боячись, щоб його не запідозрили в непрактичності, хоч насправді він був ще й який практичний.
– Чому ти не можеш поводитись, як Щасливий Принц? – дорікала розсудлива матуся своєму хлоп’яті, яке заливалося слізьми, вимагаючи місяця з неба.- Он дивись, Щасливий Принц ніколи й не подумає чогось там вередувати.
– Я радий, що на білому світі є хоч один щасливець! – пробубонів, надивившись на ту дивовижну статую, один зневірений бідолаха.
– Чисто тобі ангел! – дивувалися Діти з Притулку, виходячи з собору в яскраво-червоних пелеринках і чистеньких білих фартушках.
– Що це ви кажете? Хіба ви коли-небудь бачили ангела? – здивувався Вчитель Математики.
– Авжеж, бачили – уві сні,- відповіли Діти з Притулку, і Вчитель Математики насупився, бо йому не подобалося, що діти бачать сни.
Якось уночі над містом пролітала Ластівка. Її подруги ось уже шість тижнів як подалися до Єгипту, а вона відстала, бо закохалася в чудовий Очерет. Уперше вона зустрілася з Очеретом ще навесні, коли ганялася за великим жовтим метеликом. Ластівку так зачарував гнучкий стан Очерету, що вона зараз же й защебетала до нього.
– Можна, я покохаю тебе? – запитала Ластівка, яка любила зразу переходити до діла, і зелений Очерет низько вклонився їй. Тоді Ластівка закружляла навколо нього, черкаючи крильцями воду, аж побігли срібні брижі. Отак Ластівка цілісіньке літо залицялася до Очерету.
– Що за безглузда любов? – щебетали інші ластівки.- Адже в того Очерету немає грошей, а родичів – більш ніж треба.
I справді, на річці росло повно очерету.
Потім, коли настала осінь, усі ластівки полетіли у вирій. Як їх не стало, наша Ластівка відчула себе вкрай самотньою, і Очерет помалу став їй набридати.
– Там він не вміє розмовляти,- сказала Ластівка.- До того ж, мабуть, він ще й не сталий, бо все заграє з вітерцем.
I справді, тільки-но повіє вітерець, Очерет йому й вклониться, та так зграбно!
“Та й сидень він,- міркувала далі Ластівка,- а я люблю мандри, отже, й чоловік мій повинен любити мандри”.
– Ну то як, полетиш зі мною? – запитала його нарешті Ластівка. Та Очерет тільки похитав головою: він так любив свою домівку!
– Ах, то ти тільки жартував зі мною! – крикнула Ластівка.- Тоді я лечу в Єгипет, до пірамід. Прощавай!
I вона знялась та й полетіла. Цілий день літала, а надвечір побачила велике місто.
– Де ж переночувати? – промовила сама до себе Ластівка.- Сподіваюсь, місто приготувалося мене зустрічати.
I раптом вона побачила статую на високій колоні.
– Отут я й зупинюся! – вигукнула вона.- Місце чудове, і свіжого повітря багато.
I Ластівка сіла просто між ступнями Щасливого Принца.
– Та у мене золота спальня! – вдоволено промовила вона, поглянувши довкола. I заходилась лаштуватися спати. Але не встигла вона сховати голівку під крило, як на неї раптом упала велика крапля води.
– Що за дивина! – вигукнула Ластівка.- На небі ні хмаринки, світять зорі, і дощ іде. Клімат на півночі Європи просто жахливий! Мій Очерет любив дощ, але ж він був такий егоїст!
А потім упала ще одна краплина.
– Яка користь від статуї, коли вона не може захистити від дощу? Треба пошукати якогось затишного димаря,- промовила Ластівка і вже хотіла летіти.
Та не встигла вона розпростати крила, як упала третя краплина. Ластівка глянула вгору, і що ж вона побачила!
Очі Щасливого Принца були повні сліз. Сльози котилися вниз по золотих щоках. Обличчя Принца було таке гарне в місячному сяйві, що Ластівку взяла жалість,
– Хто ти такий? – запитала вона.
– Я Щасливий Принц.
– То чому ж ти плачеш? Я вже вся мокра від твоїх сліз.
– Коли я ще був живий і в мене було справжнє людське серце, я не знав, що таке сльози,- відповіла статуя.- Я жив у палаці Sans Souci1, куди смуткові не можна заходити. Цілими днями я розважався з друзями в саду, а ввечері танцював на балах у Великій Залі. Довкола саду стояв могутній мур, і мені жодного разу не спало на думку запитати, що діється там, за тим муром. Адже все коло мене було таке чудове! Всі придворні називали мене “Щасливим Принцом”, і я таки й справді був щасливий, якщо у втіхах щастя. Так я жив і отак помер. А тепер, коли я вже неживий, мене поставили ось тут, так високо, що я бачу всі болячки і все убозтво мого міста. I, хоч серце в мене із свинцю, я все ж не можу стримати сліз.
“Як? То він не весь золотий?” – подумала Ластівка, але вголос цього не сказала, бо була дуже чемна.
– Ген там,- вела далі статуя тихим мелодійним голосом,- ген там у вузькій вуличці стоїть убогий будинок. Одне вікно в ньому відчинене, і я бачу жінку, що схилилась над столом. Обличчя її худе й стражденне, руки шкарубкі й червоні від уколів голки, бо вона кравчиха. Вона гаптує квіти-пасифлори на атласній сукні найвродливішої з фрейлін Королеви – в тій сукні фрейліна з’явиться на придворний бал. А в кутку кімнати в ліжку лежить її хворий синок. У нього гарячка, і він просить апельсинів. Мати ж нічого, крім річкової води, не може йому дати, і дитя безперестанку плаче. Ластівко, люба Ластівонько, чи не віднесла б ти їй рубін з руків’я моєї шпаги? Я ж не можу рушити з місця, бо ноги мої прикуті до п’єдесталу.
– Але я мушу поспішати до Єгипту,- відповіла Ластівка.- Мої посестри кружляють по-над Нілом і розмовляють з пишними лотосами. Скоро вже вони полетять ночувати до гробниці Великого Царя. Там лежить він сам у розмальованій домовині. Він загорнений у жовте вбрання і набальзамований пахкими травами. Його шия обвита блідо-зеленим нефритовим ланцюжком, а руки в нього – мов зів’яле листя.
– Ластівко, Ластівко, люба Ластівонько! Зостанься тут на одну тільки ніч і будь моїм посланцем. Хлопчика так палить спрага, і мати його така смутна.
– Не дуже я полюбляю отих хлопців,- відказала Ластівка.- Минулого літа, коли я жила над річкою, мірошникові діти, лихі хлопчиська, завжди кидали камінцями в мене. Звичайно, вони жодного разу не влучили, бо ми, ластівки, дуже спритні, а до того, я походжу з роду, що славився особливою спритністю. Та все ж це було дуже нечемно.
Але Щасливий Принц був такий сумний, що Ластівці стало жаль його.
– Тут дуже холодно,- сказала вона,- та байдуже, я зостануся тут на цю ніч і буду твоїм посланцем.
– Дякую тобі, люба Ластівонько,- мовив Принц.
I Ластівка виклювала з руків’я його шпаги великий червоний камінець і з рубіном у дзьобику полетіла понад дахами міста.
Вона пролетіла над дзвіницею собору, де статуї ангелів з білого мармуру.
Вона пролетіла над королівським палацом і чула звуки музики. На балкон вийшла вродлива дівчина зі своїм коханим.
– Яке диво ці зірки,- сказав він до неї,- і яка дивна влада кохання!
– Сподіваюсь, моя сукня буде вчасно пошита до придворного балу,- відповіла дівчина.- Я наказала вигаптувати на ній квіти пасифлори, та ці кравчихи такі ледачі.
Ластівка пролетіла над річкою і побачила ліхтарі на щоглах кораблів. Потім вона пролетіла над гетто і побачила старих євреїв, що вкладали торгові угоди між собою і зважували монети на мідних терезах. Та ось, нарешті, вона підлетіла до вбогого будинку й заглянула у вікно. Хлоп’я кидалося в гарячці, а мати на мить заснула – так натомилася. Ластівка шмигнула у вікно й поклала рубін на стіл біля наперстка кравчихи. Потім обережно покружляла над ліжком, навіваючи прохолоду на чоло хлоп’яти.
– Як мені стало добре! – мовило дитя.- Певне, я скоро видужаю.- I заснуло солодким сном.
Ластівка вернулась до Щасливого Принца і розповіла йому все.
– Дивно,- сказала вона насамкінець,- але мені тепло, хоч надворі страшенний холод.
– Це тому, що ти зробила добре діло! – пояснив їй Принц.
I Ластівка задумалась над цим, а тоді й заснула. Від думок її завжди хилило на сон.
Коли розвиднілось, Ластівка полетіла до річки купатись.
– Що за дивне явище! – вигукнув Професор Орнітології, що саме йшов містком.- Ластівка взимку!
I він докладно описав це у місцевій газеті. Всі цитували ту статтю: в ній було повнісінько таких слів, яких ніхто не розумів.
“Сьогодні ж уночі лечу до Єгипту”,- сказала собі Ластівка і зразу повеселіла.