ОЛЕКСАНДР КОПИЛЕНКО
Народився Олександр Іванович Копиленко в Констянтинограді на Полтавщині у родині залізничника, Босоноге Сашкове дитинство пройшло в Краснограді, де він закінчив школу та учительську семінарію. Полтавська земля наділила його наснагою та творчим горінням, любов’ю до природи, до людей, до життя.
Людиною життєрадісної вдачі прийшов Копиленко у літературу в 1920-і роки. Прийшов, щоб оспівати у своїх книгах багатство душі людської, тайну природи, яку він спостерігав та дуже любив, героїзм трудового народу в боротьбі за здобуття людських прав.
Перші книги Копиленка – “Кара-Круча”, “Буйний хміль”, “Іменем українського народу” – висунули письменника в перші лави молодої української літератури. Ці книги за короткий час кілька разів перевидавались.
Був Копиленко членом літературних об’єднань “Плуг”, потім “Гарт”, ВАПЛІТЕ, “Пролітфронту”, виконував обов’язки редактора журналу “Всесвіт”, співробітничав у товаристві кінорежисерів, літераторів та сценаристів, яке
Жадібний до всього нового, закоханий у киплячу сучасність, Копиленко не любив засиджуватись на місці. Він здійснює дві подорожі – до Середньої Азії та по Європі (Чехословаччина, Польща, Німеччина). їздив на відкриття Турксибу, оглядав будівництво Біломорсько-Балтійського каналу, об’їздив всю Україну, бував у Грузії. Подорожі збагачували його новими враженнями, давали невичерпний матеріал для роздумів.
Перша його книжка для юних читачів “Сенчини пригоди” вийшла в 1928 році. Відтоді письменник до кінця своїх днів багато і натхненно писав для дітей і юнацтва, виявляючи у своїх творах неабиякий хист педагога.
“Причин того, чому я почав писати для дітей, – згадував письменник, – чимало. Ще в дитинстві я багато читав про цікаві пригоди, про нашу природу. Читав я Марка Вовчка, І. Франка. Велике враження справили твори Аксакова, Тургенєва. Як вони уміли писати про природу! А я любив її ще з дитинства. Любив бігати по берегах річки Берестової, по яругах і перелісках. Ловив рибу, ганяв за вужами, бив гадюк. Якось, мабуть у 1921 чи 1922 році, мені потрапили до рук два невеличкі томики творів Дніпрової Чайки. Доти я не знав цієї письменниці. Та почитавши її оповідання і вірші, я побачив, як вона уміла говорити про цікаві речі дітям. Мені самому захотілося так написати. Та не бую ні вміння, ні сили примусити себе сісти писати. Коли ж я надрукував кілька оповідань про громадянську війну, то в мені ожила думка про дитячі оповідання. До цього мене підштовхнули заклики нашої партії про створення літератури для дітей, а також оповідання моїх колег і старших товаришів-письменників, твори яких подобались дітям.
Книжковий ринок у перші роки Радянської влади був бідний на дитячу літературу. Мені хотілося дати дітям щось таке, щоб вони читали, щоб було правдою про дітей, доля яких складалася інакше, німе Миколки з відомого оповідання Архипа Тесленка, якого я також любив і читав багато”.
У 1936 році вийшов роман “Дуже добре”, популярність якого спонукала письменника написати його продовження – роман “Десятикласники” (1938 р.).
Коли почалася Вітчизняна війна, в Олександра Івановича зброєю проти фашистів було слово. Він працював на радіостанції “Радянська Україна”, що вела передачі для партизанів і населення тимчасово окупованих районів України. Водночас він писав і оповідання, одноактні п’єси, які видавались окремими книжками, друкувались в українській та російській пресах, передруковувались і в інших країнах – у Канаді, США, країнах Латинської Америки.
Після війни Олександр Іванович багато пише для дітей, працює над перекладами творів письменників братніх літератур, виступає як публіцист.
У творах, присвячених дітям, Копиленко багато пише про природу, про тварин, і не тільки тому, що діти, як відомо, найбільше цікавляться життям тварин, а тому, що сам, люблячи до самозабуття тваринний світ, вважав, що таку любов треба прищепити кожній людині змалку: тільки та людина, котра знає і вміє любити тварину, може бути порядною, шляхетною, доброю та доброзичливою – так вважав Олександр Іванович.
Копиленко любив дітей. І діти завжди відповідали йому взаємною любов’ю. У школах та Палаці піонерів Копиленко завжди був жаданим гостем і своєю людиною. Можливо, саме любов до природи і єднала письменника з дітьми. А в природу в усіх її проявах Копиленко був закоханий. Пташине щебетання й шум лісу – то була для Олександра Івановича найкраща музика; ліс, степ, луки – байдуже – найкращий пейзаж; аромат квітів – чи польових, чи садових – найліпші пахощі; край неба на світанку, або під захід сонця – найбагатша гамма барв; літо, зима, весна чи осінь – однаково – найкраща пора року.
Кохався Копиленко в рибальстві та полюванні, але ніколи нічого не впольовував. Для нього мисливство і рибалка були просто приводом виїхати за місто на природу. Було й таке, що коли приїздив він з друзями на полювання, забував рушницю біля машини, завдавши цим клопоту друзям – шукати рушницю в лісі, коли збиралися додому. І скільки ж було реготу, коли знаходили рушницю біля машини на тому місці, звідкіля рушили на полювання.
Зате після кожного завжди метушливого й галасливого виїзду з’являлися чарівні оповідання про природу, що склали відомий цикл оповідань “Як вони поживають”, виданий окремою книжкою у 1961 році.
Доброзичливий, але принциповий і вимогливий, як до себе, так і до інших, він був “хрещеним батьком” цілої плеяди нині відомих українських письменників. Щиро радів успіхам друзів і не раз горою ставав за письменника, твір якого, на його погляд, неправильно оцінила критика. Він був надзвичайно великодушним, але нікому і ніколи не прощав непорядності.
У листі до сина письменника Любомира Копиленка Костянтин Паустовський писав: “Я дуже любив вашого батька, на мою думку, справді найдемократичнішу людину в Україні, чудову, добру, веселу, надзвичайно талановиту”.
Талант Копиленка проявлявся у всіх його захопленнях. Він любив книги і мав прекрасну бібліотеку, він дивував істориків та ботаніків тим, як добре він орієнтується в їхніх науках. Він тонко розумів образотворче мистецтво, і його думку, його рецензії високо цінували художники. А ще він був одним із перших у Києві автомобілістів-аматорів і вже до війни досяг у цій премудрості високопрофесійного рівня.
Проте жодне з цих захоплень не було самоціллю, всі вони служили одній меті – літературі, збагачуючи творчість письменника відчуттям повноти і змістовності життя, яким завжди відзначалися його книги. А книги нашого земляка користуються великою популярністю не лише в нашій країні, а й далеко за її межами. Вони вчать молодь любити й шанувати природу, палко любити рідну землю і свій народ.
Передчасно пішов від нас письменник, та ім’я його завжди серед нас. Ним названі вулиці, школи, бібліотеки у багатьох містах. На Дніпрі плаває пароплав з іменем О. Копиленка. Існує премія імені Олександра Копиленка, яку вручають письменникам та художникам за кращі твори, присвячені дітям. Ім’я О. І. Копиленка занесено в Енциклопедію світової літератури.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)