Ольбрахт Іван
Двадцяті – тридцяті роки минулого століття завдяки входженню Закарпаття у Чехословаччину, котра на той час саме славилася демократією, стали в культурному житті краю часом небувалого культурного прориву. На Закарпатті з’являються, зокрема, письменники, що пишуть живою народною мовою – їхні твори досі не втратили своєї вартості. Назвемо їхні імена-Василя Гренжі-Донського, Зореслава, Олександра Маркуша, Луки Дем’яна, Юлія Боршоша-Кумятського, Федора Потушняка – вони досі становлять золотий фонд нашої літератури. Багато письменників,
Уперше Іван Ольбрахт приїхав до Колочави у 1931 р., коли минуло
Народився Каміл Земан (справжнє ім’я та прізвище письменника) 6 січня 1882 р. в Семілах – промисловому районі Підкроношшя у Північній Чехії. Батько його був письменником демократичних поглядів, увійшов у літературу під псевдонімом Антал Сташек. Закінчивши гімназію в Карловому Дворі та юридичний факультет університету в Празі, Каміл Земан спочатку працює в чеській газеті “Дєяніцкі лісти” у Відні, о згодом у соціал-демократичній газеті в Празі “Право люду”. Після того, як побував у Москві делегатом ще неіснуючої Компартії Чехословаччини на ІІ-му конгресі ІН-го Інтернаціоналізму (1920р.), стає одним із організаторів компартії та редактором її газети “Руде право”. В 1924 р. за прокомуністичну промову на мітингу в Сілезькій Остраві на два місяці потрапив за грати. В 1928 р. його вдруге арештували, на цей раз як редактора за публікацію в газеті статті Володимира Леніна “Поради стороннього”. Серед книжок його нарисів та репортажів – тритомник “Картини сучасної Росії” (1920 р.), де він захищає країну Жовтня від так званих наклепів. Претендуючи на славу чеського пролетарського “буревісника”, створює в 1928 р. революційно-історичний роман “Анна-пролетарка”. Але світову славу Іванові Ольбрахту приносить саме роман “Микола Шугай, розбійник” (1933 р.), створений на закарпатській, тоді підкарпаторуській, життєвій і фольклорній основі.
Ще в 1923 р. постать Сюгая (Шугая) спробував романізувати угорський письменник Белла Ілеш, теж комуніст, але йому так і не вдалося знайти щасливу точку взаємоперєтину життєвої і художньої правди. Іван Ольбрахт, глибоко пройнявшись долею Верховини, що й на очах вимирала, не піддався дешевій звабі революційної романтики. Сама душа народу, що виявлялася в легенді, переказі, пісні, вхопила письменника в свою не заполітизовану стихію і наштовхнула на створення образу, що розсуває свої часові рамки. Микола Шугай Ольбрахта, попри певну романтизованість, водночас суворо реалістичний у своїй приреченій, але від того не безглуздій непокорі.
До слова: я виріс у краях, де діяв герой Ольбрахтового твору, і в найменших подробицях із життя Верховини не знайшов ані перегину, ані фальші. Можна тільки подивуватися талантові чеського письменника, що настільки зумів проникнути в глибини нових для нього стихійних народних нуртувань.
Роман швидко був підхоплений громадською хвилею І піднесений на гребінь слави. Навіть державною премією відзначений. Однак і протидія офіційних кіл була відповідною: як же так, розбійника возведено в народні герої, а чиновні благодійники краю виглядають нікчемами. Найазартніші “полемісти” вимагали вилучення роману зі шкільних бібліотек, заборони українського перекладу, що з’явився у Львові 1934 р.
Того ж 1934 р. в Празі відбулася прем’єра художнього фільму режисера Владислава Вайчури “Марійка-невірниця” за сценарієм Івана Ольбрахта та Карела Нови. Сюжетною основою фільму стало однойменне оповідання Ольбрахта. Фільм знімали в Колочаві, і в ньому блискуче замінили професійних акторів самі колочавці. Хто бачив і побачить фільм, згодиться зі мною, що він справжнє досягнення кіномистецтва, яке чомусь широкій аудиторії так і не доступне, хоч сам фільм на Закарпатті є.
Чеський літературознавець Рудольф Гавел писав, що Іван Ольбрахт “сказав чеському читачеві про Закарпаття більше, ніж усі державницькі газети й журнали за попередні понад десять років…”
Гавел говорив про публіцистику Ольбрахта. Справді його книги “Земля без імені”( 1932), “Гори і століття” (1937) – то безпощадні в своїй правді документи з життя Закарпаття, які нині варто прочитати б горластим діячам, що подібну демократію насаджують горам тепер. Демократія, насаджена зверху, – тільки хитра форма визиску. В цьому переконуємося щодня.
У Радянському Союзі цінували Ольбрахта, в тому числі й за книги про Закарпаття, адже вони розвінчували “буржуазний рай”, як тоді висловлювалися наші ідеологи.
Та в 1973 р, вперше вийшла у “Карпатах” перекладі Семена Панька під назвою “Сумні очі Ганни Караджичевої” книжка Ольбрахта “Голет у долині”. Для нас, видавців, то було несподіванкою, але саме видання мало не пустили під ніж. Вичитали таке, що перекидалося з масариківських часів на компартійні…
Навіть сьогодні, коли читачів, у силу відомих причин, дуже й дуже поменшало, роман Івана Ольбрахта “Микола Шугай, розбійник” прочитає кожен закарпатець, котрий взагалі щось читає.
Іван Ольбрахт став і сам героєм роману. В 1982 р. вперше побачив світ, а в 2001 р. перевиданий роман Івана Долгоша “Колочава”, де постать великого чеського друга Закарпаття оживає для небайдужих до свого минулого. А в Колочаві є музей Івана Ольбрахта, є пам’ятник роботи скульптора з Міжгірщини Михайла Беленя. Бюст Івана Ольбрахта в Ужгороді можуть побачити в літературному музеї Закарпатської організації Спілки письменників України.
Помер Іван Ольбрахт у Празі 30 грудня 1952 року.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)