1. Творча історія комедії. 2. Проблема виховання. 3. Поміщицька сваволя Простаковой. 4. Позитивні герої комедії.
5. Мовлення героїв. 6. Новаторство письменника Після написання “Бригадира” Д. И. Фонвізін більше десяти років не писав драматичних добутків, всю свою енергію віддаючи державним справам і політиці. Ідея створити нову п’єсу відвідала його ще в 1778 році, коли він повернувся на батьківщину із Франції На чужині письменник багато спілкувався з Н. И. Паниним. Можливо, саме ці гостро політичні бесіди підштовхнули Фонвізіна до створення
цього нового добутку. Більше трьох років письменник працював над своєю найвідомішою комедією “Недоук”. В 1781 році п’єса була завершена. Сама її назва свідчила про те, що на перший план у ньому виходила проблема виховання молодого покоління До всьому іншому добуток було насичено вибухонебезпечними ідеями. Автор не обмежився тільки педагогічними проблемами, а правдиво показав сучасну йому дійсність. Н. В. Гоголь високо оцінив п’єсу Фонвізіна, назвавши її ” істинно-суспільною комедією”, що розкрила “рани й хвороби нашого суспільства, важкі злоупотребленья внутрішні, які нещадною силою
іронії виставлені в очевидності приголомшливої”. Письменник розумів, що поставити таку п’єсу буде надзвичайно важко, однак при сприянні Панина йому вдалося домогтися її постановки на сцені придворного театру “Недоук” – це перша соціально-політична комедія, поставлена на російській сцені. Фонвізін виявив себе не тільки талановитим майстром зображення сцен з повсякденного життя помісного дворянства, але й патріотом, зумівши висловити свої просвітительські ідеї, що стосуються обов’язків уряду перед народом, совісті чесної людини. Йому як нікому іншому вдалося іронічно, а те й з відвертим сарказмом висміяти безсторонні сторони дворянського житія. В “Недоуку” автор торкнув самих гострих проблем тодішнього суспільства – кріпосне право, виховання підростаючого покоління, а також вплив державної влади на навколишню дійсність. У перші мінути п’єси Фонвізін показує сцену в сім’ї Простакових, коли яскраво проявляється поміщицька сваволя у випадку із кріпаком Тришкой. Слуга, що є кравцем, зшив для хазяйського сина ошатний каптан, а замість подяки одержав тріпання. Не балують у цьому будинку й вірній служниці, няньку Митрофана За свою нелегку працю вона одержувала тільки “по п’яти рублів за рік, так по п’яти ляпасів на день”. Простакова ніколи не скупилася на погрози й образи. Вона – затята кріпосниця, що думає, що може робити зі своїми селянами все, що захоче. Звичайно ж Простакова не в силах уразуметь зміст Маніфесту про вільність дворянства. “Дворянин, коли захоче, і слуги висікти не вільний; так на що ж дано нам указ-від про вільність дворянства?” – запитує вона Її селяни розорені вкрай. Вона сама зізнається, що “усе, що в селян було, ми відібрали, нічого вже здерти не можемо… таке лихо”. Головний конфлікт соціально-політичного життя Росії, на думку автора, полягає у сваволі поміщиків, який підтримує вища влада При цьому рабство не тільки розбещує самих хазяїв життя, але й убиває все людське в селянах, позбавляє їхнього почуття власного достоїнства. Кульмінацією комедії є момент, когдапростакова в сказі від викрадення, що не відбулося, Софії бажає “прибити до смерті” всіх своїх слуг, однак її маєток уже виявляється під опікою. На початку п’єси ця жінка ще почуває за собою силу, сповнена влади й викликає жах у своєму честолюбному бажанні скорити всі й кожного, що перебуває нижче по соціальним сходам. А наприкінці перед глядачем з’являється жалюгідна й принижена жінка, що втратила влада, відкинута рідним сином. При цьому сам недоук, є гідною зміною своєї матері. Безумовно, небажання вчитися й невтримне прагнення до одруження може викликати сміх, що відразу пропадає побачивши його відносини до няньки й кріпаків, жалості, “яка дошкулила його… у важкому тваринному сні побачивши матері, що утомилася бити його батька”, готовності до розправи над більше слабким і приниженим. Це наштовхує читача на серйозні міркування. Навіть у такому ніжному віці в Митрофанушке явно помітний майбутній кріпосник, сатрап, що, напевно перевершить своїх батьків у плані жорстокості. Кріпосне право, у моральному відношенні є більше згубним для кріпаків, ніж для їхніх поміщиків. Стара нянька Вереміївна, принижува_ постійно своїми хазяями, випробовує таку тваринну до них відданість, що навіть захищає Митрофанушку, забувши про свої образи Тільки в особі Правдина й Стародума в п’єсі з’являються позитивні герої. Ці люди щиро возмущенни заведеними в маєтку порядками. Причому Правдин вживає активних заходів до обмеження влади Простаковой і домагається цьо
го. Разом з тим він залишається ревним прихильником єкатерининського самодержавства, тому дії намісника, на його думку, це “виконання тим самим людинолюбних видів вишней влади”. Стародуб же давно вже розчарувався у вірі в освіченого монарха, тому, порівнюючи імператрицю з лікарем, говорить: “Помиляєшся. Марне кликати лікаря до хворих неисцельно. Отут лікар пособит, хіба, що сам заразиться”. Міркування Стародуба – це прямий виступ проти існуючого суспільного лада. Імператриця для письменника тільки захищає Простаковим і Скотининим. Розкриваючи образи, Фонвізін майстерно показує розмовне мовлення своїх персонажів У розмовах Простаковой відмінно відбивається її деспотичний і одночасно лицемірна вдача. З кожною катеГореєю людей у неї своя бесіда. До слуг вона звертається не інакше, як “кепська пика”, “собача дочка”, “канальи”, “злодії”. Зовсім по-іншому Простакова розмовляє з Митрофанушкой: “Століття живи. Століття вчися, друг мій сердешний”. Чоловіка вона називає “рохлею”, що ходить “развеся вуха”. Мовлення Простаковой залежить не тільки від того, до кого вона звертається, але й від ситуації, у яку вона попадає. Зустрічаючи гостей, вона здатна зобразити виховану світську даму: “ласкаво просимо”, “рекомендую вам дорогого гостя”. З іншого боку, Простакова часто вживає просторічні звороти народної лексики, які ще раз підкреслюють її неосвіченість. У такий спосіб ми бачимо, як талановито письменник використовує мову негативних і позитивних персонажів для розкриття їх психологічної сутності Так, приміром, у мовлення Правдина добре поставлена, правильна, хоча в ній можна виявити канцеляризми. У висловленнях Стародума зустрічаються афоризми й архаїзми. Його мовлення близьке стилю статей і листів. Милону й Софії властиві сентиментальні мовлення. При описі й розкритті характерів негативних персонажів автор широко користується прийомом зоологизации. Приміром, Вральман затверджує, що, живучи з панами, йому здавалося, що він був під одним дахом “феї з лошатками”. А Скотинин, задумавши женитися, говорить про те, що й своїх поросятах завести бажає. У своєму творі Фонвізін намагається знайти нову літературну идейно-естетическую систему. При цьому він ураховує досвід уже існуючій росіянці драматургії й французькій комедії. При постановці п’єси письменник бачить не окремих акторів, нехай навіть кращих, а невеликий спаяний колектив Саме цим пояснюється наявність у комедії багато “ансамблевих” сцен. Сварка вчителів Митрофанушки або сцена, де Простакова втручається в процес навчання сина, неминуче викликають сміх у глядача й разом з тим змушують його задуматися. “Недоук” по своїй художній своєрідності сильно переросла рамки класицизму, та й усього сентиментально-романтичного напрямку. У п’єсі письменника явно проглядаються задатки критичного реалізму, що ще раз підтверджується вдало створеними індивідуалізованими типовими образами, які розкриваються у звичайні для них умовах. Письменник відмовився від схематичної побудови характерів і успішно використовував живий психологічно обумовлену мову героїв п’єси. Таким чином, Фонвізін як би підняв російську літературу на зовсім новий щабель розвитку А. С. Пушкін високо оцінив творчість Фонвізіна, називаючи драматурга “сатири сміливим владарем”, “іншому волі”.
