Образне слово
Тамара МЕЛЬНИК, канд. пед. наук, декан філологічного факультету Севастопольського міського гуманітарного університету.
Досліджуючи та обгрунтовуючи основні положення про мову, Л. С. Виготський відзначав: “Усюди – у фонетиці, в морфології, в лексиці та семантиці, навіть у ритміці, метриці й музиці – за граматичними чи формальними категоріями постають психологічні” .
До таких психологічних категорій належить і категорія образності. За своєю сутністю означена категорія водночас є досить складною, вагомою та багатоаспектною
Образ – це суб’єктивний феномен, який виникає в результаті предметно-практичної, сенсорно-перцептивної, мислительної діяльності, що становить цілісне інтегральне відображення дійсності, в якому водночас представлені основні перцептивні категорії (простір, рух, колір, форма, фактура тощо) , це чуттєва форма психічного явища, яка містить в ідеальному плані просторову організацію та часову динаміку, це суб’єктивна картина світу чи його фрагментів, що включає самого суб’єкта, інших людей, просторове оточення і часову послідовність подій.
Відтак, етимологічно термін “образ”
Проблема відображення – це проблематика трьох членів:
1) природа;
2) пізнання людини, що поєднується з її мозком як вищим продуктом тієї ж природи;
3) форма відображення природи в пізнанні людини, ця форма становить поняття, закони, категорії тощо, тобто суб’єктивні образи об’єктивного світу.
Образ має і свою об’єктивність, яка визначається за такими двома основними ознаками:
1 ) подібність образу та об’єкта за структурою і сутністю;
2) значення – наявність в образі такої цінності, яка відповідає об’єктивним потребам.
Образи, що відображають у нашій свідомості дійсність, не є статичними, незмінними, мертвими речами; вони становлять динамічні утворення. Варто спробувати зафіксувати певний образ, щоб переконатися в тому, як він кожного разу на наших очах видозмінюється, зрушується, якоюсь мірою трансформується: то одні його сторони виступають на передній план, то інші; ті, що виступають, водночас і відступають, затінюються наступними.
Розрізняють декілька видів образних явищ:
– образ сприйняття – відображення в ідеальному плані зовнішнього об’єкта (сцени), яке впливає на органи чуттів;
– образ уяви – вигаданий образ, який поданий в уявленні;
– післяобраз – модифіковане довільне сприйняття об’єкта, що уявляється і який нещодавно розглядався при суворо нерухомому погляді;
– ейдетичний образ – чітке, повне і детальне уявлення об’єкта (сцени) протягом певного часу після припинення його розгляду, відрізняється від післяобразу незалежністю від руху очей та стабільністю в часі;
– фосфени – спонтанні світлові відчуття;
– фантом – відчуття втраченої частини тіла;
– галюцинація – ілюзорне сприйняття предмета, який реально відсутній, суб’єктивно невіддільне від образу сприйняття.
У процесі пізнання довколишнього світу образи-уявлення посідають проміжне місце між образами сприйняття та образами уяви. Вони становлять свого роду мінливі динамічні утворення, які кожного разу за певних умов знову відтворюються і відображають складне життя особистості. С. Л. Рубінштейн підкреслює значущість означених образів насамперед для внутрішнього життя людини, адже саме ці образи створюють той план, на якому воно розгортається. Образи уявлення безпосередньо пов’язані з попереднім досвідом людини, оскільки це процес відтворення раніше сприйнятих предметів, явищ тощо. На відміну від означених образів, образи уяви виконують функцію перетворення результатів минулого досвіду, це передусім психічний процес, який полягає у створенні нових образів (уявлень) шляхом переробки матеріалу сприйняття і уявлень, одержаного в попередньому досвіді. Образ? це універсальна людська здатність до побудови нових цілісних образів дійсності шляхом переробки змісту практичного, чуттєвого, інтелектуального та емоційно-смислового досвіду.
Отже, образ уяви виконує чотири функції: 1) побудова образу засобів і кінцевого результату предметної діяльності суб’єкта; 2) створення програми поведінки, коли проблемна ситуація є невизначеною; 3) продукування образів, які не програмують, а заміняють діяльність; 4) створення образів, які відповідають опису об’єкта.
Уявлення синтезуються у процесах уяви в різноманітних формах: аглютинація – поєднання несумісних реально якостей, ознак, частин предметів; гіперболізація – збільшення чи зменшення предмета, зміна якості його частин; загострення – підкреслення певних ознак; схематизація – згладжування відмінностей предметів та виявлення рис подібності між ними; типізація – виділення суттєвого, неповторного в однорідних явищах та втілення його в конкретному образі. Обидва види образів (уявлення та уяви) включені до мислительного процесу.
Важливою особливістю наочно-образного мислення є встановлення незвичайних, неможливих поєднань предметів та їх якостей. У цьому випадку наочно-образне мислення практично наближається до уяви. За своєю сутністю та функціонуванням означений вид мислення є специфічним, він становить один із етапів онтогенетичного розвитку мислення. Відтак, психологічний зміст означеного терміна полягає в позначенні мислительного процесу оперування наочно-образними уявленнями, що виникають у свідомості людини, та їх перетворенні. У значній мірі мислити образно – означає мислити асоціативно, метафорично. Значення асоціацій з погляду розвитку образного мислення визначається тим, що через них ніби виявляються певні ціннісні орієнтації, смисли, настанови тієї чи іншої особистості. Асоціації опосередковують зв’язок образу з об’єктивною дійсністю, встановлюючи його співвідношення з різноманітними явищами. У процесі образного мислення асоціації виконують роль посередника між первинним образом (образом сприйняття) та наступними етапами його осмислення, стан овл ять ніби перехідний момент від чуттєвого ступеня засвоєння образного змісту предмета чи явища до раціонального.
У контексті роботи над образністю акцентуємо увагу передусім на творчій уяві, яка теж виконує функцію перетворення. Сутність цього перетворення полягає в тому, що воно не віддаляється, а наближається до дійсності, що воно ніби знімає з неї випадкові нашарування і зовнішні покриття. У процесі творчої уяви людина перетворює дійсність буденного сприйняття, завантажену, наповнену випадковими, не виразними, не яскравими моментами. Основна логіка творчої уяви – відійти від дійсності, щоби проникнути в неї. Уява акцентує, типізує, узагальнює, виявляє при цьому значення в конкретному образі. Саме в уяві, відбувається злиття образу і значення, та й сам образ використовується в переносному значенні. Слово становить єдність значення і знака. Знак – дещо, що не має свого внутрішнього значення. На відміну від знака, слово має внутрішнє значення. Визначний психолог підкреслює опосередкованість зв’язку слова з предметом, яка виявляється через узагальнений семантичний зміст слова – через поняття чи образ. У психологічних розробках низки вчених побутує термін “мовний образ”, який відіграє значну роль в семантичному змісті слова і який не можна ототожнювати з наочністю, оскільки мовний образ – це завжди значущий образ, будова якого визначена суттєвими для його значення відношеннями.
Категорія образності розглядається в системі природи художнього тексту. Адже саме на рівні пізнання та усвідомлення природи тексту виникає категорія образності, її слід розглядати через призму внутрітекстових зв’язків (або когезії). Слово “когезія” походить від англійського cohesion – поєднання. Когезія – особливий вид зв’язку, що забезпечує континуум, тобто логічну послідовність (темпоральну чи просторову), взаємозалежність окремих повідомлень, фактів, дій тощо. Існують різні форми когезії, серед них асоціативні та образні.
Під образною когезією розуміють такі форми зв’язку, які так само, як і асоціативні, збуджують уявлення про чуттєво сприйняті обєктидійсності. Розгорнута метафора становить одну з найбільш відомих форм образної когезії. Специфіка означеного виду когезії полягає в тому, що автор пов’язує не предмети чи явища дійсності, а образи, за допомогою яких ці предмети чи явища зображуються.
Образність мови – це здатність мовних одиниць викликати наочно-чуттєві уявлення про щось, а образність мовлення – процес володіння засобами мовної образності, які в мовленні одержують своєрідне навантаження: відбір, повторення, розміщення, комбінування, трансформування тощо. Істотними ознаками образності є: яскравість, метафоричність, багатство (різноманітність) використовуваних засобів, точність, оригінальність (самостійність), цілеспрямованість тощо. У лінгвістичній науці розрізняють потенційну, евідентну (очевидну) і художню образність. Потенційна образність виступає як чуттєво-образний елемент слова, що перебуває в притаєній позиції та збуджується лише за певних умов. Потенційна образність виявляється безпосередньо не в самому слові, а в поєднанні слів. Учені (В. В. Виноградов, Е. М. Головін, О. І. Єфимов та ін.) вбачають в евідентній образності передусім первинну властивість слів. Художня образність визначається відповідно до уявлення про мову художнього твору як цілісну систему, кожний елемент якої естетично значущий, образно зумовлений, мотивований образним змістом цілого.
Категорія образності – це категорія специфічна насамперед у стильовому відношенні і змінна в індивідуально-мовотворчому плані. Розглядаючи образність як властивість слова, варто зосередитися на його семантичній структурі. Адже образні можливості слова виявляються внаслідок довготривалих багатогранних трансформацій, семантичних перетворень, стилістичних зрушень тощо. Відомо, що слово становить єдність знака.
Значеннєву ієрархічно організовану структуру складають семи – найдрібніші семантично неподільні одиниці смислу, що не мають зовнішнього вираження. Сукупність сем створює семему (інша назва “лексико-семантичний варіант”), яка не існує поза лексемою – її матеріальним носієм, становлячи одне з її значень. Компоненти лексичного значення здатні зазнавати певних змін, рухів. Таке семантичне варіювання слова відбувається шляхом посилення одних сем та затухання інших. Актуалізуються і денотативні, і коннотативні семи, тоді в першому випадку наявне номінативне значення слова, а в другому – переносне метафоричне значення, що утворюється під впливом певних асоціацій. Така взаємодія компонентів лексичного значення слова, тобто сем, їх рухома рівновага створюють смислову та емоційну напругу, викликають певні естетичні почуття в читача. Образність базується в тих лінгвістичних категоріях, в яких наявна значимість. Саме незвичайність, рухливість, багатоплановість значень слів сприяють творчому відтворенню образу з уявлень мовця.
Особливо значущим для розуміння образної сутності слова є вчення О. О. Потебні про “внутрішню форму”. Якщо значення слова – це те, що відображається ним, то внутрішня форма – це те, як відображається та уявляється в слові той чи інший предмет дійсності. За визначенням ученого, образна сутність слова розкривається в художньому творі, де образне значення слова (його внутрішній зміст) набуває гнучкості, варіантності, починає жити особливим життям, поєднуючи старі й нові уявлення, наповнюючи їх новим смислом і завдяки цьому створюючи новий образ. Термін “внутрішня форма” в сучасному контексті передбачає такі якості слова: його гнучкість, здатність надавати різноманітні відтінки висловлюванню та змінювати цілі конструкції.
Внутрішня форма слова проявляється в художньому контексті, де актуалізується універсальна здатність слова створювати образи та виражати поняття. Літературознавець Л. Я. Гінзбург визначає сутність контексту через природу самого слова: “Контекст – ключ до прочитання слова; він звужує слово, висуваючи, динамізуючи одні його ознаки за рахунок інших, і водночас розширює слово, накладаючи на нього асоціативні нашарування” . Чим більше у слові різноманітних асоціацій, тим воно й образніше. Саме таке слово містить надзвичайно живу та яскраву внутрішню форму, яка, у свою чергу, становить основу словесного образу.
Відтак, спираючись на результат досліджень означеної низки вчених-психологів, варто відзначити, що образи складають основний зміст пам’яті, а мовлення грає важливу роль у збереженні, відтворенні та формуванні образу. Чим вдаліше підібране слово, тим точніше воно фіксує сутність предмета, тим повніше та яскравіше постає його образ.
У науковій термінології з-поміж численних понять, категорій тощо досить чітко простежуються окремі з них, які крізь призму їхнього сприйняття сягають далеко за межі однієї світоглядної позиції з причини свого багатопланового функціонування і цілком закономірно визначають сутність різноманітних наукових концепцій і поглядів. До таких визначальних категорій належить і образність. Її багатоаспектність, без сумніву, має свої позитиви, але водночас спричиняє певні труднощі для наукового, зокрема теоретичного і практичного її обгрунтування.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)