Образи Свидригайлова й Лужина у романі “Злочин і покарання”
“Двійники” Раскольникова. Система образів в “Злочині й покаранні” будується так, щоб показати й довести ущербність теорії Раскольникова, щоб привести його самого до усвідомлення її хибності. Героєві роману здається, що він ответствен тільки перед власною совістю. Суд інших він принципово відкидає. І все-таки при всій його віддаленості від людей, замкнутості, эгоцентричности він не може розірвати об’єктивно існуючі різноманітні зв’язки із зовнішнім миром. Кожна особа, розмова, навіть випадкова зустріч можуть стати стимулом
Свидригайлов, наділений безсумнівним розумом і богатим життєвим досвідом, догадується про зміст злочину Раскольникова, про причини, що штовхнули його на вбивство. Він відкрито сміється над “високими спонуканнями” парубка, його теоріями. Воно-те теорії не потрібні, він і без них на практиці реально переступає всі людські норми, звичаї, закони, анітрошки не мучачись, на відміну від Раскольникова, каяттями
Тип Свидригайлова був намічений Достоєвським ще в “Принижені й ображених”. Але якщо у вигляді князя Валковского відчувалися риси мелодраматичного лиходія, те Свидригайлов вийшов у художнім відношенні більше переконливим. Розпусник і цинік, він разом з тим зображений письменником у стані якоїсь внутрішньої розгубленості, щиросердечної нестійкості й тривоги. Здається, що йому стає ясної його власна приреченість. Свідомість спустошеності й безперспективності закономірно приводить його до самогубства. Розкольників жахається, побачивши у Свидригайлове, як у кривому дзеркалі, реальне здійснення своїх ідей; звідси його хвороблива тяга до Свидригайлову, прагнення розібратися в цій людині й одночасно зрозуміти й самого себе
Інакше будується відношення Раскольникова до Лужину. Тільки бридливість і презирство викликає в нього ділок буржуазної складки, “людина досить поважний”, чиї життєві принципи засновані на егоїстичному розрахунку. Його підла натура була розгадана Раскольниковим ще по листу матері. Однак при зустрічі з нареченим сестри Розкольників з жахом переконується, що між ним і Лужиним існує щось загальне, якісь точки дотику. Лужин теж сповідає якісь теоретичні погляди, що опираються на принципи “новітньої економічної науки”. Необхідно, за його словами, відкинути який би те не був моральний борг особистості перед іншими людьми: “…здобуваючи єдино й винятково собі, я саме тим здобуваю як би й усім…”, і це буде гарантією “загального успіху…”.. Відразі Раскольникова немає межі, коли він починає розуміти, що слова Лужина є знижений, споганений варіант його власної теорії. Так саме життя змушує героя роману переконатися, до яких наслідків на практиці можуть привести його ідеї про право “вибраних” на “уседозволеність”, які дії можуть бути виправдані теорією про розподіл усього людства па два розряди.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)