Образ жінки як уособлення людяності й ніжності (за новелою “Шаланда в морі”, роману “Вершники”)
“Шаланда в морі” – це “одна з найромантйчніших у нашій літературі новел, хоча ця її романтика написана пером сучасного реаліста”, як писав Олесь Гончар. Вона відображує незвичайний час, буремний, героїчний та тривожний: “О дев’ятнадцятий рік месників і платіїв… Рік незнайдених образів і трагедійних метафор, рік любові й смерті, трепету повсталих сердець, простоти жертв, солодкості ран і висоти класових почувань, о, милий, піднесений рік”.
Зачаровує краса образу матері, змальованого в новелі. Ригориха “хоч і бідна
Уявімо собі картину: жінка стоїть на березі моря, обдувана усіма вітрами, одежина тріпочеться на ній, а руки заломлені в тривозі. Очі її дивляться тільки в безкінечний морський простір: “Трамон-тан дмухав з берега, був місяць січень чи лютий, море замерзло на сотні метрів, на морі розходилися хвилі, на обрії вони були чорні, з білими гривами, добігали до берега напроти вітру, вітер збивав з них білі шапки. Коло берега кригу розбивав штормок, а все показувало, що
Половчихи зі скелею: “мати стояла на чолі родини… мов скеля в штормі”.
Порівняння рис зовнішності жінки (“висока та строга”) в органічній єдності з постійним порівнянням (“як у пісні”) надає розповіді баладного характеру, що особливо увиразнюється, коли письменник протиставляє суворим рисам зовнішності матері ніжність її душі.
Стара Половчиха в новелі “Шаланда в морі” стає уособленням такого вічного материнського чекання-оберегу. Думки жінки нагадують собою, народні плачі-голосіння, але сповнені вони віри в повернення. “Ой, пішов ти в море, Мусієчку, – голосила вона мовчки, – та й слід твій солона вода змила. Та коли б я знала та бачила, я б той слідок долонями пригортала та до берега тебе покликала. Ой, подми, вітре-трамонтане, оджени в море негоду та оджени й тумани, а я стоятиму тут самотня до краю, і хоч би з мене дерево стало, то я усіма вітами над морем махала й листям би шуміла”.
Навіть коли жінці повідомляють про смерть чоловіка, вона продовжує стояти на березі, немов маяк, що бовваніє на вітрі. І тепер вона не перестає сподіватися, вірити, чекати. У цей час все її довге життя проходить перед її очима. Бачить вона своє дівування в Очакові, і як сватався до неї Мусій, зовсім непоказний хлопець, та ще й нижчий на цілу голову. Та така вже любов… Народились у них сини – повна хата. Андрій вдався ледачий, у дядька Сидора. Панас раз у раз привозить їй контрабандні подарунки, і болить за нього материна душа. Оверко зробився артистом. Та не чути чогось про синів. Тільки Іван працює на заводі й робить революцію. Сама тепер стара мати, самотня у своєму чеканні, і думає відразу про всіх своїх близьких: і про чоловіка, якого вірно любила все життя, і про синів.
Що ще залишається жінці, яка віддає громадянський війні та такому розбратові своїх синів, у якої чоловік загубився в морі? Тільки чекати… Стара дивиться, як у морі гойдається перекинута шаланда. Вона чомусь не може піти з берега і немов виправдовує себе, вирішуючи врятувати артільне майно. Та ось бачить вона біля шаланди тіло свого чоловіка й чує його голос. Він повертається з моря живим, коли його вже ніхто не чекав, крім Половчихи, яка, можливо, саме силою свого чекання рятувала Мусія серед бурхливих хвиль.
У своєму чеканні й мовчазному плачі стара Половчиха нагадує Ярославну зі “Слова о полку Ігоревім” – теж жінку в чеканні, яка звертається до сил природи з проханням повернути їй чоловіка.
Баладний образ жінки-матері, яка чекає з моря свого чоловіка, як чекає з невідомих світів синів своїх, є романтичним стрижнем усього роману в новелах. Половчиха породила усіх їх – представників різних політичних таборів, і всі вони – її діти, люди. Тому для неї немає різниці, хто з них більшовик, а хто денікінець, усіх вона любить однаково, і за всіх болить її душа. Таким чином підкреслюється, що загальнолюдське начало, як-от материнська любов, завжди сильніше за політичні амбіції та розмежування. І це начало незнищенне й безкінечне, як безкінечне чекання старої Половчихи. І саме це начало тримає світ, не дає йому зникнути в небутті.