Сюжет віршованого роману Ліни Костенко “Маруся Чурай” умовно можна поділити на дві частини: історію взаємин Марусі з Грицьком Бобренком та її покаянний шлях до Києва – на прощу. Не випадковим є такий композиційний вибір поетеси – у її творчості взагалі нема нічого випадкового. Маруся Чурай пережила страшну особисту трагедію – вона готова до того, щоби прийняти до серця трагедію свого рідного краю. І так само не випадково Ліна Костенко зводить у мандрах двох подорожніх: народну співачку і мандрівного дяка. Дяк у творі не має імені
– на те він і вічний мандрівник (світ ловив його, але не впіймав, відтак – і не назвав). Але однозначно ідентифікується інше: він вільний філософ, “не вільний” тільки від одного – від рідного національного кореня, і усвідомлення цієї необхідної неволі дає йому сили повернутися із закордонних мандрів до України, на яку знову хочеться глянути і про яку – з погляду бувальця – знову хочеться помислити. Історія пишеться людьми. Вона ж і відбувається в людях. Окрім центральних персонажів роману, у ньому згадуються і деякі відомі історичні постаті, другорядні з точки зору розвитку любовної колізії
і зовсім не другорядні з погляду створення ще одного важливого образу – образу України. Він присутній вже і в першій частині роману. Маруся як символ народного поета і співця, полтавський козацький полк, сама Полтава – один із осередків вільнолюбного лицарського духу – все це також Україна. Але збагачується, стає масштабним її образ саме тоді, коли Чураївна виходить за межі “маленької батьківщини” – свого рідного міста. Мандрівка робить гострішим і проникливішим зір, а побачене дає простір почуттям і роздумам. Маруся зупиняється у подиві перед красою рідного краю: Буває, часом сліпну від краси. Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, – Оці степи, це небо, ці ліси, Усе так гарно, чисто, незрадливо, Усе як є – дорога, явори, Усе моє, все зветься – Україна. Така краса, висока і нетлінна, Що хоч спинись і з Богом говори. Але ж далі… Далі дорога приводить подорожуючих поміж “села удовині”, де панує страшна руїна, мор, злидні. Та й сама дорога нагадує, як каже супутник-дяк, стражденний шлях, бо покарані уздовж неї українські непокірні зазнали не менших страждань, ніж ті древні бунтівні раби, яких було розіп’ято обабіч дороги з Риму. Тож і в такому вигляді постає Україна перед очима прочан. Із уст мандрівного дяка проситься сумний рефрен: “…люди, люди, Божа подоба, до чого ж ви цю землю довели?!” Перетягують її долю, наче той канат на якомусь дикому довготривалому змаганні. По один бік – такі, як Наливайко: Був молодий і гарний був на вроду. І жив, і вмер, як личить козаку. За те, що він боровся за свободу, Його спалили в мідному бику! По другий бік – схожі на Ярему Вишневецького: Упир з холодними очима, Пихатий словом і чолом, Душа підступна і злочинна, Закута в панцир і шолом. Уламок лицарського роду, Мучитель власного народу… Тримав усе оружною рукою. Був кам’яніший од своїх твердинь. Горіли села, кров лилась рікою, Коли тікав степами на Волинь. Саме з руки таких, як цей, вельможних, наплодилося по Україні доволі чужих панів та підпанків, на зразок “ходачкової шляхти” (як от Рох Яблоновський чи Тадеуш Пика). Отак спільними зусиллями зайшлих вояк з доморощених недолюдків багатий, щедрий край довели до того, що цілі сім’ї зриваються з рідних сіл, утікаючи від голоду, що і сам Київ спалено та сплюндровано, що, здається, вже нічого доброго не буде на цій землі. То чи про це роман? Чи таким безрадісним пророцтвом віє від змальованих у ньому картин? Зовсім ні. Чураївну чекає шлях додому. А там, у Полтаві, триває боротьба за Україну, свободу, майбутнє. І нескорене місто витримує зимову облогу польського війська і найманців польської корони. У Полтаву приходить нова весна із новими надіями. Добре сказав старенький дяк: спочатку мусить бути Слово (“якби які лелеки Гомера нам в колиску принесли”, “ще Україна в слові не зачата. Дай, Боже, їй родити це дитя!”). Бо саме Слово доносить образ України до все нових поколінь, долаючи час. Воно не дає забути, воно дозволяє осмислити. Вмовкає Чураївна – хтось підхоплює її пісні. А це вже – дія, вчинок. Це вже реставрує Україну у нас самих – від найдавніших часів і донині. Та й сам роман Ліни Костенко, написаний у не найкращі для Вітчизни часи, хіба не є переконливим свідченням того, що наш край, як фенікс, щоразу відроджується з попелу.
