Образ України в поезії Олександра Олеся
Олександр Олесь ненастанно шукав таких виражальних засобів, які з найбільшою точністю відображали б любов і захоплення Україною, надії та розчарування, його журбу і радість:
Як втілити її, не знаю, В словах, в пісні мої. Думка про долю України не давала спокою. Ще 1906 року він пише: Прокляття, розпач і ганьба! Усю пройшов я Україну, сам не знаю, де спочину де не стріну я раба.
Як пристрасно хотілося йому, українському інтелігентові, шоб рідна батьківщина “згадала згублене ім’я”! 1903 року студентом він побував на відкритті пам’ятника
Відтоді в кожному вірші билося переповнене любов’ю до України поетове серце. Осмислення її долі, минулого й сучасного знайшло своє журливе відображення в поезіях “Для всіх ти мертва і смішна…”, “Ой не квітни, весно, – мій народ в кайданах…”, “О правда! Мій народ смішний безкрає,..”. Промовистим є останній
З якими поет звертається до бажаних гостей України — Сонця і Волі?
Чи ж справдилися надії? В кривавім морі і вогні її, окрадену, збудили… Вітри і вихори страшні Ії в повітрі закрутили. Відчай, безнадія. Поетове серце сходить кров’ю від муки (“В моїй душі не сходе сонце…”). Тоді, 1919 року, коли Україна, окрадена і зраджена, лежала в руїнах і кривавих шрамах, почалася трагічна сторінка життя Олеся, яку можна назвати одним словом – чужина. Він бачив, що більшовизм не дасть тієї волі, яку виходив зустрічати так сердечно. Було боляче, бо кривавий експеримент над народом тривав. У цей трагічний час Олесь звертається до образу Тараса Шевченка:
Чому тепер тебе немає, В ні дні безладдя і негод, Коли над кручами блукає Війною змучений народ?
Олександра Олеся розривають навпіл бажання повернутися і усвідомлення ризикованості повернення. І так майже 26 років. Що пережило його змучене серце, розкажуть вірші “В журбі я сонцю не радію…”, “О, принесіть як не надію, то крихту рідної землі”, багато інших.
У час становлення державності Україна прислухається до голосу свого люблячого сина. Він і нині озивається в десятках нових пісень, звучить зі сцен і трибун. Збулися слова поета:
Хто зберіг любов до краю І не зрікся роду, Той ім’ям не вмре ніколи В спогадах народу.