Образ Софії Київської як історичної пам’ятки та художнього символу
У всі часи людина жадала дива. І чим, як не дивом, є Софія Київська, втілення духовної величі нашого народу. Стоїть вона, належачи як XI століттю, такою ж мірою і XXI – надзвичайне, вічне диво, символ мудрості й сили, таланту й слави. Величний образ собору, цього надзвичайного дива, “що ніколи не кінчається і не переводиться”, став центром роману Павла Загребельного “Диво”, у якому вдалося “показати нерозривність часів, показати, що великий культурний спадок, залишений нам історією, існує не самодостатньо”.
Серед інших визначних
За романом, одним з них був Сивоок – хлопчина з пущі, який за 30 років поневірянь на чужині став досвідченим зодчим. Він має своє бачення храму, бо не приймає повторення, сліпого
І де той Сивоок-зодчий, що зведе храм України, відкриє для неї простір, у якому вона займе достойне місце? Стираються надписи, зникають імена князів, а ім’я народу – вічне.
Образ Софії Київської зображено як символ духовної незламності та нескореності всього народу. Доля собору є долею народу, з давньоруськими епізодами чергуються події 1941-1942 та 1965-1966 років: вистояла Софія і перед варварами XX століття, які нищили Європу, бо стали на захист тисячі таких, як Гордій Отава, що сприймав її як коштовність, цінну тим, що це лише своя, неповторна і єдина святиня, без якої неможливо уявити націю. У романі перегукуються епохи: Сивоок віддає своє життя на зведення собору, Гордій Отава, створивши “власний фронт проти фашизму”, перешкоджає професору Шнурре вивезти найкращі фрески до Німеччини ціною свого життя.
Ми не знаємо, як насправді звучало ім’я автора Київського дива. Не розгадана ця таємниця вченими, та й, скоріш за все, не буде розгадана. Але імена губляться, а справа зостається. Тільки ділами можна себе возвеличити або зганьбити. Софія Київська – не лише мистецька споруда, вона – оплот духовного надбання нашого народу. Вічно стоятиме вона під небом історії символом твердині людського духу та прославлятиме народ слов’янський.