Образ Софії Київської – символ духовного надбання народу
Чудеса народжуються не часто. Вони виникають не зненацька, а народжуються десь у глибинах людської душі, щоб в один день або рік з’явитися, виникнути посередині площі, глянувши на мир широко розкритими очами. От воно, чудо! Виросло таке “чудо” посередині міста Києва ще в XI сторіччі, але “росло” воно багато років у безмежній душі Сивоока з роману Павла Загребельного “Чудо”. Чи був на землі цей Сивоок, цей художник, що, здається, зумів умістити самого себе у величне спорудження Софії Київської? Можливо, і не було його, можливо,
Доля Сивоока не була легкої, як доля кожної талановитої людини. Живучи з дідом Рідному, він навчився ліпити язичеських богів. Але от відбулося хрещення, що ввірвалося в життя й послужило причиною смерті діда: “Радості нова віра не принесло, дала тільки занепад
Саме там, у Радогосте, починає Сивоок “зачаровувати з небуття новий мир”, бачити у фарбі людини, його душу. У болгарському монастирі розцвітає його талант. І от початок народжуватися “чудо”. Сивоок не хоче бути ні на кого схожим, не хоче підкорятися канонам церкви, адже він – син народу, що навчив його всьому, що знав сам. Черпає й зараз цей майстер фарби в природи, сподівається, що “зібравши всі фарби моря й неба, він виплесне їх на вознесенний над островом камінь, і камінь оживе, засяє, у нього вселиться душа, як у зелене дерево, відбудеться чудо, що не зміг зробити сам Всевишній у день утвору, – така сила художника”. Сивоок мріє про велике “чуді”, що стає по-справжньому його землі. Цей образ народився з далеких, але живих спогадів, з нової зустрічі із Дніпром і пущами. Сивооку здавалося, що він умирає одночасно з народженням собору, що той убирає в себе всі те краще, що було в художника в душі. Здавалося, що Софія Київська – “це частки його власного єства, начебто перевтілюється він у це спорудження, сам зникаючи непомітно, поступово, неминуче”. Талановитий майстер загинув, але залишилося жити його утвір
Цей храм, його фрески вивчає професор, історик Гордій Отава. Цій справі він віддає все життя й навіть гине за Софію Київську, не даючи ворогам під час війни розграбувати художні цінності свого народу. Справа батька продовжує син – Борис Отава. Він не хоче ні на йоту відступити від того, що для батька стало справою всього життя, тому що розуміє: Софія Київська – це не простий пам’ятник – це пам’ятник величному українському народу, що пройшов крізь сторіччя, не втративши своєї духовної величі
“Чудо” – Софія Київська – об’єднала сторіччя: XI і XX. Це художній твір “ніколи не є на результаті й не переводиться”, це вічне чудо. Воно буде стояти завжди серед Києва як пам’ять історії, як пам’ять культури, як пам’ять народу. І нехай невідомий теперішній творець цього чуда, нехай навічно втратилося його ім’я, він буде жити в серцях людей, яким він подарував, створив зі свого серця цю незрівнянну красу. Вона буде жити, як Сивоок – наш духовний нащадок і духовний предок!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)