Образ Софії Київської – символ духовного надбання українського народу
Павло Загребельний – відомий український письменник, автор багатьох творів про наших сучасників. Але особливе місце посідають в його творчості історичні романи. Один із найвідоміших – роман “Диво”, над яким автор працював десять років, маючи на меті “показати нерозривність часів, показати, що великий культурний спадок, залишений нам історією, існує не самодостатньо”.
Київська Русь привертала до себе пильну увагу багатьох поколінь дослідників, поетів, оповідачів. Павло Загребельний у романі “Диво” творить образ Київської
Так, Софія Київська – один з головних героїв роману. Цей мистецький витвір змальовано як незвичайне диво, що “ніколи не кінчається й не переводиться”. І читачі роману стають свідками створення цього дива, знайомлячись з будівничим Софії Київської –
“Мистецтво знаєш?” – допитувався князь Ярослав. “Все роблю, – сказав Сивоок”. Приступаючи до спорудження собору в Києві, Сивоок задумує щось велике і незвичайне, бо малість не може здивувати світ. В його уяві собор стояв як образ його землі, який народився з давніх спогадів і нової зустрічі з Дніпром і пущами, це був “образ пролітаючий, мов зітхання вітру в осінньому листі…” Цю величну церкву як символ краси рідної вітчизни, а не пристанище Бога, митець вимріював усе життя.
У процесі творення собору Сивоок наче самознищувався. “Тепер зродилося в ньому щось ніби рослинне: мов рослини – квітками і листями, він тепер жив і промовляв до людей тільки барвами… спливав крізь кінці пальців на свої мозаїки, небаченими кольорами…”
Складним і суперечливим постає образ князя Ярослава, але змальовується Ярос-лав Мудрий передусім як людина і син свого часу. Багато в яких рисах привабливий і водночас жорстокий, закоханий у книги, прогресивний як розбудовувач Київської держави і разом з тим, звичайно ж, виразник інтересів свого класу, далекий від турбот про життя простого народу. Задумав Ярослав спорудити собор на зразок величних храмів візантійських. Ним волів здивувати світ. І задум Сивоока припав йому до душі. У цьому незвичайному соборі князь хотів знайти примирення нового, чужого зі старим, своїм, подолати роздвоєність, що мучила його протягом багатьох років.
“Цей собор вже з першого дня його існування, певно, мало хто вважав за житло для Бога – він сприймався як надійний притулок людського духу, тут відразу задомовився дух громадянства і мудрості тих, хто вибудовував державність Київської Русі… Диво!”
П. Загребельний у своєму романі зумів показати історію України, об’єднавши три її шари: давнину, другу світову війну й сьогодення. А головний об’єднуючий центр – це образ Софії Київської, незвичайного дива з див “во всем полунощи земном”. У розділах роману, де розповідається про окупований фашистами Київ, а також про мирне життя героїв в шістдесяті роки, усі персонажі пов’язані з собором. У роки Великої Вітчизняної війни есесівець Шнурре за наказом фюрера хоче вирізати найкращі фрески для музею в гітлерівському Лінці. Учений-історик Гордій Отава перешкоджає йому ціною власного життя. Син Гордія, також історик, настільки закоханий у собор, що не може відмовитися від цього дива навіть заради кохання.
Собор зв’язує покоління, говорить з нами про минуле, про культуру нашого народу. Одночасно з “Собором” Олеся Гончара роман П. Загребельного “Диво” закликає сучасників “берегти собор людських душ”, будувати майбутнє свого народу, його добробут і щастя. Створений майстром образ Софії Київської проступає крізь імлу століть і втілює невмирущість духу українського народу. За довгу історію свого існування різні завойовники намагалися знищити це диво, та знову і знову поставав собор. Він “стояв уперто, несхитно, вічно, так ніби не будований був, а виріс із щедрот київської землі…”
(1 votes, average: 5.00 out of 5)