ОБРАЗ РІДНОГО КРАЮ У ТВОРЧОСТІ П. ТИЧИНИ

Павло Тичина (1891-1967) посідає особливе місце в українській літературі XX ст. Народившись у сім’і сільського дяка на Чернігівщині, він з дитячих літ увібрав у свою душу і красу чудової поліської природи, і неповторну милозвучність української мови, й чарівне багатоголосся народної пісні. Поет був надзвичайно талановитою людиною: він вільно володів п’ятнадцятьма мовами, чудово малював, грав на кількох музичних інструментах, був прекрасним співаком і диригентом, писав музику. Але найпомітніший слід він залишив у літературі. Своєю творчістю

Тичина відкрив цілу епоху в розвитку української і світової поезії, збагативши її новаторськими ідейно-мистецькими рішеннями, уміло поєднавши глибинні традиції української національної культури з найвищими досягненнями культури загальносвітової. Геніальний митець, що вже за життя був канонізований чиновниками від літератури, поет по-справжньому лише сьогодні приходить до нас із своєю чудовою пейзажною, любовною, філософською лірикою, зворушуючи глибиною і щирістю почуттів, відданістю рідній Україні.
Образ Батьківщини з великою любов’ю і ніжністю змальований у багатьох творах Тичини. Вірш “Блакить мою душу обвіяла”, написаний ще молодим Тичиною, передає його захоплення красою рідної землі. Весь цей невеликий поетичний твір нагадує прекрасний акварельний малюнок:
Струмок серед гаю, як стрічечка.
На квітці метелик, мов свічечка.
Хвилюють, маюють, квітують поля –
Добридень тобі, Україно моя!
Щира любов до матері-України звучить у таких віршах поета, як “Не знаю і сам я, за що так люблю Безщасную тую Вкраїну мою?” та “Україно моя, моя люба Вкраїно…”. Тичина прагне полегшити страждання свого народу, хоче приносити користь дорогій його серцю Вітчизні. У запитанні “Чим я втішу тебе, чим тебе заспокою?” відчуваємо глибину його любові до України, якій він віддає всі свої сили.
Схвильовано пише поет про рідну землю у вірші “Ах, не смійтеся ви наді мною….”. Звертання-пересторога “Не чіпайте моєї Вкраїни” адресоване усім тим, кому байдужі доля України і її народу, хто знущається з неї, сміється над її стражданнями. Трепетної ніжності сповнені рядки цього маленького ліричного шедевра, у якому втілено виняткової сили і краси почуття любові поета до Батьківщини. Рідна мати і ненька-Україна – ось найважливіше в житті Павла Тичини. Тому й не випадково цей вірш поет закінчує риторичним питанням: “Чи ви любите матір свою?”.
Образ рідного краю змальований у першій закінченій поемі Тичини “Золотий гомін”. Цією поемою завершується його знаменита збірка “Сонячні кларнети”. “Золотий гомін” написаний поетом влітку 1917 р. Це був той неповторний період українського національного відродження, коли всім вірилося у щасливу долю народу, що нарешті пробудився до боротьби за свою волю. Радість, що переповнювала душу Тичини, вихлюпнулась у рядки його поеми, і весь твір нагадує прекрасну натхненну пісню на славу рідної землі.
Із сторінок “Золотого гомону” перед нами постає прекрасний образ України, з любов’ю змальований поетом. У перших строфах твору Тичина передає всеосяжну атмосферу радості народу, що століттями стогнав у ярмі, його нестримний порив до свободи, до дії. Ми читаємо поему і ніби бачимо події тих далеких часів.
До Києва, столиці новоутвореної держави, з усіх куточків України йдуть люди. їхні щасливі голоси гармонійно зливаються з “потужними ріками” “дзвону Лаври і Софії”, із “голубами-молитвами”, що у “повнозгучнім храмі акордами розцвітають”. Природа теж ніби радіє з усіма: “Дніпро торкає струни”, “засміялись гори”, до людей промовляють “тополі, квіти і Дніпро”. Усе навкруги вирує світлою радістю пробудження, шумить, нуртує, як пише Тичина, “дзвенить, дзвенить, дзвенить”.
Поет припадає до рідної землі і вслухається у відлуння могутньої ходи народу. З усіх куточків України долинають до Києва радісні звуки. У дрижанні землі поетові ніби вчуваються слова:
Я – дужий народ,
Я молодий!
Вслухаючись у “золотий гомін”, що лунає над Києвом, вдивляючись в очі свого народу, звільненого від пут багатовікового рабства, поет славить “невгасимий Огонь Прекрасний, Одвічний Дух”. Це – той Дух, який оспівав І. Франко у своєму “Вічному революціонерові”, той Дух, що “тіло рве до бою, рве за поступ, щастя й волю”. Тичина вірить у моральну силу свого народу, у його перемогу над злом.
Пишучи влітку 1917 р. свій “Золотий гомін”, поет і не здогадувався про ті тяжкі випробування, які незабаром випадуть на долю його багатостраждальної Батьківщини. Не здогадувався, що мине небагато часу і українські патріоти впадуть кривавими трупами на полях сплюндрованого ворогом краю. Але геніальний митець ніби передчував майбутні трагічні події. І ці його передчуття втілилися у жахливих картинах братовбивчої війни, змальованої ним у поемі.
Не можна спокійно читати рядки твору, що розповідають про те, як брат зрікається брата, забувши про все, що їх об’єднувало раніше, як замість слова любові звучить жорстоке: “Відступись! Уб’ю!”. Як страшний символ майбутніх нещасть нашого народу з’являється на сторінках твору чорний бездушний птах, що своїм криком хоче заглушити прекрасний золотий гомін українського національного відродження.
Але які б трагічні події не чекали в майбутньому на Україну, Тичина вірить, що переможе світло, а не тьма, любов, а не зненависть. Його поема закінчується величальною піснею рідній землі, рідному народові, що бореться за свою незалежність і спинити який не вдасться нікому.
Твір Тичини відзначається досконалістю форми, багатством використовуваних тропів, складністю символіки. У ньому яскраво проявилися характерні особливості творчого стилю поета. Центральним у поемі є образ “золотого гомону”. Цей місткий поетичний образ уособлює всеосяжну людську радість, високе духовне піднесення народу, пробудженого до нового життя.
“Золотий гомін” став загальновідомим образом-сим-волом, образом-алегорією. І коли наприкінці 80-х – на початку 90-х років у Києві знову схвильовано задзвонили дзвони, закликаючи до боротьби за незалежність, прекрасне тичининське “Над Києвом золотий гомін” зазвучало по-новому радісно і оптимістично, повертаючи зневіреним надію, даючи сили слабким.
Про Україну були думки поета, коли він писав свою поему-тетраптих “Скорбна мати”. Поема створювалась у трагічні дні весни 1918 р. На початку березня до Києва вступили німецькі війська: почав діяти Брестський мир, за умовами якого Німеччина отримала право безпосередньо втручатися у внутрішні справи України. Драматичні події, які відбувалися взимку та навесні 1918 р. у нашій державі, спонукали Тичину звернутися до біблійного сюжету, пов’язаного з образами Ісуса Христа і Марії. У дні жорстокої розправи з українськими патріотами картини терору, свідком яких став поет, асоціювалися в його свідомості зі сценами мук і загибелі Ісуса Христа.
У І частині поеми розповідається, як “по полю, обніжками, межами” іде Скорбна мати. Тяжка її дорога: у житах чорніє чийсь труп, пригнічує і жахає мертва тиша навкруги.” Гострий біль ножами пронизує серце Божої Матері і, спинившись, вона плаче і над долею свого сина, і над долею рідного розтерзаного краю.
Описуючи побачені Марією страшні картини, поет у розпачі вигукує:
Як страшно! людське серце
До краю обідніло.
Про зустріч Скорбної матері з учнями її сина читаємо у II частині. Однодумці Ісуса Христа вірять у його воскресіння, шукають дороги до нього. Вони хочуть потрапити до Еммауса, де, за Євангелієм, Ісус Христос розповів про своє чудесне воскресіння. У відповіді, яку дає учням Марія, нам вчувається голос самого Тичини, змученого кривавим видінням України, розіп’ятої на хресті громадянської війни:
Ідіте на Вкраїну,
Заходьте в кожну хату –
Ачей вам там покажуть
Хоч тінь його розп’яту.
У третій і четвертій частинах тетраптиху поет описує безмірний біль матері, її нестерпну тугу за втраченим сином. У своєму тяжкому горі вона не вірить, що Ісус воскрес (“Христос воскрес? – не чула, не відаю, не знаю”), у те, що рідний край зможе піднятися з руїн. Але і вітер, що віє в полі, і квіти звіробою, і колосочки закликають її повірити у можливість воскресіння, дивовижного відродження після смерті. Як із крові загиблих на полі бою народилися квіти, як після страждань і мук “Він родився вдруге”, так обов’язково відродиться і рідний край.
Поему не випадково присвячено матері Павла Тичини Марії Василівні. В образі Скорбної матері поетом втілено кращі риси його рідної неньки і всіх матерів України, які оплакували своїх дітей, що загинули за волю України.
Образ Скорбної матері є одним із найкращих у ранній творчості Тичини. Він став символічним образом самої матері-України, тяжко зраненої у боях громадянської війни, але все одно прекрасної – і у своїх стражданнях, і у своїх надіях на краще майбутнє.
Поеми “Золотий гомін” і “Скорбна мати” посідають важливе місце у творчості поета. “Обидва визначні твори…об’єднує тема України, її національної долі і сподівань на майбутнє… В їхній основі лежить щирий і справжній патріотизм…” – пише відомий літературознавець Леонід Новиченко. Поеми ввійшли до першої збірки Тичини “Сонячні кларнети”, що стала вершинним досягненням української літератури XX століття. Глибина філософських роздумів і відданість гуманістичним ідеалам, романтична окриленість і особлива синтетичність художнього мислення, новаторська сміливість у використанні тем, образів, мовно-виражальних засобів і особлива музичність вірша – ці риси поетичного стилю Тичини повною мірою притаманні поемам “Золотий гомін” і “Скорбна мати”.
Життя великого поета було часткою життя всього українського народу. Разом із ним він печалився і радів, гинув і знову воскресав. І, здається, весь безмір його любові до України вмістився в кількох зболено-гірких рядках його вірша, написаного незадовго до смерті:
Радощі і чорну днину – все я з вами розділю. Любите ви Україну – я ще більш її люблю.