Образ Печоріна у романі Михайла Лєрмонтова “Герой нашого часу” Герой роману – людина сильної волі, відважна, яка не відвертається від небезпеки, а навпаки, іде назустріч бурям та тривогам, щоб знайти собі діло і заповнити неосяжну порожнечу свого духу, хоча б і діяльністю без певної мети. Його байдужість та іронія – більшою мірою світська звичка, ніж риса характеру. “Нема у світі людини, – каже він, – над якою минуле дістало б таку владу, як наді мною. Усяке нагадування про печаль або радість, що я пережив у минулому, болюче вдаряє
в мою душу та витягує з неї ті самі звуки… Я безглуздо створений! Нічого не забуваю – нічого!” Коли Грушницький закохується у княжну Мері, Печорін каже: “Я внутрішньо реготав і навіть два рази посміхнувся, але він, на щастя, цього не помітив. Певно, що він закохався, тому що став більш довірливим, у нього навіть з’явився срібний перстень з чорнотою тутешньої роботи… Я почав його розглядати, і що ж?.. Дрібними буквами ім’я Мері було вирізьблене на внутрішньому боці, і поруч – число того дня, коли вона підняла відому склянку. Я приховав своє відкриття, я не хочу вимагати від нього зізнань; я
хочу, щоб він обрав мене своїм повіреним, – і саме тут я буду насолоджуватися”. Герцен писав про своє покоління, до якого належав і Печорін: “…Усі ми більш чи менш Онегіни, якщо тільки не воліємо бути чиновниками або поміщиками… Ми займаємося усім: музикою, філософією, любов’ю, військовим мистецтвом, містицизмом аби тільки розважитися, щоб забути про пригнічуючу нас велику порожнечу”. Печорін не займається музикою та містицизмом. У нього діюча душа, яка потребує живого, постійного руху, волі, енергетичного прояву життя – він воліє підставляти лоба чеченським кулям, шукає забуття у коханні, ризикованих пригодах, подорожах. У ньому дійсно щось від “старшого брата” – Онегіна, і цс робить його стан особливо трагічним. Онегін міг ще міркувати про Адама Сміта, дивувати оточуюче барство своїми ліберальними новопоходженнями, для нього був відкритий шлях до декабристів, ідеали притягували можливістю реалізації. У Печоріні ніщо не видає присутності суспільних інтересів. Лєрмонтов не дає своєму герою думати про політику. Два-три натяки, і все. Проте дух скептицизму, недовіри, заперечення, притаманний внутрішньому складу Печоріна, у жорсткій холодності його нещадних афоризмів, у самому його зануренні у приватне життя, говорить саме за себе. Тяжкий дух скептицизму володіє його мріями. Недаремно Печорін каже про те, що йому не властивий “запал благородних намірів”, що він не здатен “на великі жертви заради блага людства”, що він звик сумніватися в усьому. Все це свідчить про трагічну долю того покоління, в якому Печорін – герой свого часу, хоча критика заперечила реальні риси свого часу, відкинула об’єктивне судження Лєрмонтова про тогочасне суспільство. Печорін не прислухається до голосу свого серця і не вважає за потрібне йти за ним. Він син свого часу і живе переважно розумом. Якби у його свідомості перемогла думка, що змогла б визнати правомірність та необхідність служіння суспільному добру, гуманістичним ідеалам, то вона б визволила його від тяжких моральних проблем індивідуалізму, у полоні яких він знаходився. І хоча шлях, який він обрав, не приніс йому щастя, він все ж залишається вірним йому. Голос серця, голос людської потреби у коханні, доброзичливість, справедливість, щастя віддавати себе іншим не встигли ще прийти у свідомість Печоріна і сказати йому, що цей шлях і є справжнім для людини. Істина залишилась для нього нерозкритою. Проте будь-яке життя, що є пошуком істини, завжди належатиме духовному досвіду людства. Так і життя героя роману М. Ю. Лєрмонтова.
