Творчість Олександра Блока відноситься до періоду розвитку російської літератури, який називається “срібним віком)”. Три імені – Пушкін, Достоєвський, Соловйов – стануть тими величинами, на які буде рівняти поет свою творчість протягом усього життя. У російській літературі цього періоду не було, мабуть, митця, у якого життя і творчість були б так же тісно злиті воєдино, як це було у Блока. Багато геніальних поетів мали свою Музу, у Блока це була дружина і кохана жінка, “перша любов” – Любов Менделєєва, донька знаменитого хіміка.
Любов Дмитрівна була всебічно обдарованою жінкою; мала сильний голос, гарно танцювала, грала в театрі складні характерні ролі. Вона часто виїжджала на гастролі, подружжя надовго розлучалося, але ні довгі розлуки, ні нові сердечні захоплення не могли розірвати той міцний духовний зв’язок, який поєднував цих двох людей. Та все ж Блок не міг довго витримувати розлуку. Кризи в їхніх стосунках переростали у кризи в його творчості. Тільки Любов Дмитрівна могла створити для Блока атмосферу любові й морального комфорту. Ще в юності Олександр Блок захопився творчістю відомого філософа, талановитого поета, релігійного
публіциста і критика Володимира Соловйова. Центральним символом релігійної філософії В. Соловйова була Софія – Премудрість Божа. Живучи в світі, яким управляють чоловіки, серед війн і у передчутті катастрофи, філософ бачив у жінці Добро, Красу, Істину. Він вважав, що релігія Вічної Жіночості, Софії стане якісно новим етапом християнства – це буде Царство Духу, яке замінить Царство Отця і Сина. Олександр Блок у своїх ранніх творах прославляє життя, добро, кохання, істину, і втіленням всього цього для поета є “світла Діва”, “Вічна Жона”, “Прекрасна Дама” – образ вічної Жіночості. У-жовтні 1904 року побачила світ перша книга Блока – “Вірші про Прекрасну Даму”. У 1906 році поет написав геніальну баладу “Незнайомка”. Твір починається описом ресторану з сонними лакеями, з п’яними криками, і над усім панує “весни хмільний і тлінний дух”. Та раптом серед усього цього вульгарного гамору виникає наче з туману Вона. І зникає сіра повсякденність, п’яна байдужість, а є лише поезія і пристрасне бажання бачити красу. Хто вона – ця Незнайомка, яка трагедія закрила її обличчя темною вуаллю? Поет не може роздивитися очі Незнайомки, за темною вуаллю він бачить “берег зачарований і чарами сповиту даль”. Його уява малює прекрасну картину, відтворює вічне прагнення людського духу до світлого й високого.
