Образ матері-страдниці в поемі Анни Ахматової “Реквієм”
Хотелось би всех поименно назвать да отняли список, и негде узнать. А. Ахматова Роки сталінських репресій були жахливим періодом у житті радянського народу: мільйони кращих людей оголошувалися “ворогами народу, зникали безслідно, потрапляли у в’язниці. Про них можна було говорити лише пошепки, від рідних “ворогів народу” відверталися. Не минула ця гірка чаша і сімю Анни Ахматової. Ще 1920 р. був розстріляний більшовиками її перший чоловік М. Гумільов, відомий російський поет, у минулому офіцер царської армії. 1935 р. за “антирадянську”
Зображуючи всенародну трагедію, Ахматова персоніфікує образ народу в образах матері і сина. Насильницький розрив між ними призводить до порушення гармонії
Горе матері настільки безмежне, що вона дивиться на нього немов відсторонено, їй не віриться, що вона зможе все витримати. І лине над закутою страхом горем країною крик душі матері: Семнадцать месяцев кричу, Зову тебя домой, Кидалась в ноги палачу, Ты сьн и ужас мой.
Життя матері без сина втрачає свій сенс, мабуть, легше було б померти, ній терпіти таке горе. Та вона знаходить у собі мужність іти цим хресним шляхом, як колись Богоматір супроводжувала свого сина в його стражданнях. Через це органічно вплітається в поему розділ про страту Ісуса Христа:
Магдалина билась и рыдала, Ученик любимый каменел, А туда, тде молча Мать стояла, Так никто взглянуть и не посмел.
Коли розіп’яли Ісуса, то навіть ті, хто кричали: “Розіпни його, розіпни”, не сміли поглянути на Матір, бо її страждання – то найбільше лихо на землі. Страх втратити сина робить щасливі, теплі материнські обличчя застиглими, скорботними. Героїня поеми на власні очі бачила,
!как опадает глица, Как из-под век проглядывает страх, Хак клинописи жесткие страницы Страдание выводят на шеках, Как локоны из пепельных и черних Серебряными делаются вдрут!
Поминаючи всіх померлих в епілозі поеми, автор зосереджує увагу на образі матері як узагальненому образі всіх жінок. Вони різні зовні, за характером, за силою волі, але всіх їх поєднало одне горе, спіткала одна доля. У кожній із них Ахматова віднаходить щось своє, а в собі – кожну з них:
Для них соткала я широкий покров Из бедных, у них же подслушанных слов, О них вспомишю всегда и везде, О них не забуду и в новой беде!
Правдивий твір Ални Ахматової про життя радянського народу в 30-ті роки XX ст. зміг вийти друком на її батьківщині лише 1988 р., коли минуло вже багато років після смерті автора поеми.
“Реквієм”, написаний у 1935-1940-х рр., жив незвичайним життям – лише в серцях і в пам’яті людей, яким поет таємно, пошепки довірив “слово” правди про смертну епоху і про живу людську душу, яку не можна вбити.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)