Образ літописця в драмі О. С. Пушкіна “Борис Годунов”
Одним із самих чудових добутків, звернених до історії Росії, є драма “Борис Годунов”, що вражає широтою охоплення російського життя XVІІ століття. Найбільше досягнення Пушкін-драматурга виявилося в створенні неповторних характерів діючих персонажів. Одним із самих яскравих образів у добутку є образ літописця Пимона. Повне подання про нього не може зложитися без опису монастирської келії – це саме “передбачувані” обставини, у яких і розкривається характер героя
Відомо, що за першою ремаркою в чорновому варіанті йшло: “Літописець
Як я люблю його спокійний вид,
Коли, душею в минулому занурений,
Він літопис свою веде…
Створюючи драму, Пушкіна хотів підкреслити непроникність духовного миру Пимона, всю його неприступність для навколишнього світу. Недарма Григорій “часто… угадати хотів, про що він пише”:
Ні на чолі високому,
Не можна прочитати його прихованих дум
Григорієві літописець, “зігнутий над своїми працями”, більше нагадує дяка, але все-таки порівняння це більшою мірою зовнішнє
Так точно дяк у наказах поседелий,
Спокійно зрить на праві й винних
Добру й злу слухаючи байдужий,
Не відаючи ні жалості, ні гніву
Насправді Пимон зовсім іншої. Його не можна назвати байдужим до тому, про що він оповідає, а тим більше до “добра й зла”: для Пимона зло є зло, а благо – найвище людське щастя. З яким же болем говорить літописець Григорієві про те, чому йому довелося стати свідком: “Привів мене бог бачити злу справу, Кривавий гріх”. Слова Пимона про те, що трапилося, злодіянні будуть кілька разів повторені діючими особами трагедії
И як нещастя сприймає Пимон вінчання Бориса на царство, доконане проти божеських і людських законів:
Об страшне, небачене горе!
Прогневали ми бога, згрішили:
Владикою собі царевбивцю
Ми нарекли…
И скільки суму, болі й жалі у визначенні Пимоном своєї літописної повісті:
Цією повістю жалюгідної укладу
Я літопис мою…
Найвище призначення життя літописця Пимон убачає в тім, щоб нащадки довідалися всю правду про життя своїх предків, правду історії: “Так відають нащадки православних Землі рідної минулу долю…”
Це може здатися дивним, але юнацьке життя Пимона було наповнено “кипінням страстей”. І лише через багато років Пимон вирішив присвятити себе служінню духовним цілям:
Постій лори лише відаю блаженство,
Як у монастир господь мене привів
Своє сьогодення “блаженство” мудрий Пимон знаходить у міркуваннях, у зосередженому писанні. І його найвища мудрість – це натхненна праця. На схилі віку Пимона займає лише його “останнє сказанье”. Він весь у священній справі, що відбувається в ім’я високих мет
Сам Олександр Сергійович Пушкін зауважував, що в образі Пимона немає ніякого вимислу, це історично достовірний характер. Письменникові лише хотілося зібрати воєдино ті риси, які він знаходив у старих літописах: простодушність, лагідність, відсутність суєтності й упередженості.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)