Який чарівний мир навколо нас! Він озивається до кожного сотнями, тисячами звуків. Тонкі ніжні листочки шелестять на вітрі, дзюрчить чисте джерело, лунко падають на землю більші краплі дощу. Природа також дарує нам розмаїтість квітів. Це вона огортає землю ніжною білизною снігу, то обсипає яскравими фарбами весняних і пізніх квітів, то обдаровує її осіннім червоним золотом. Щодня приносить щось нове в мир, що нас оточує. Щаслива та людина, що вміє зауважувати ці зміни, передавати художнім словом романтикові природи, відчувати себе її часточкою.
У своїх віршах “Весна”, “Назустріч” Б.-И. Антонич пише: “Росте Антонич і росте трава”, “росте хлоп’я, начебто кущ калини”. Дійсно, існує подібність у тім, як ростуть молоді травинки або кустик малини й дитина. Спочатку вони маленьк і ніжні, бояться холоду й сильного вітру, життєвих незгод, але потім міцніють і стають сильними. У кожному з віршів поета наявна людина, що є часточкою природи. Ми розуміємо, що це він сам росте із травою, з кущем малини, запрягає сонце, аби тільки виїхати назустріч весні, іде неуважний і босий із сонцем на плечах.
Та й сама природа у віршах Б. – И. Антонича
теж схожа на людину, повторює його дії. Ластівки не просто літають, а записують початок дня. Це не дощ іде, а хтось стовк на друзки синє небо й обсипає ними мир. Ранок у поета перетворюється в прудке циганча, що стрімко вискакує з води. Ранковий зблідлий місяць стає схожим на затертий часом старий гріш. Так кожний рядок поезий перетворюється в невелику ніжну акварельну картину. А ще вірші Б.-И. Антонича звучать. У них варто нахилитися до землі, щоб почути самі таємні слова. Тут дзенькають на шляхах підкови, зміяста ріка має співуче дно, шлях дзенькає, начебто мідь, вітри хвилясто хлищут. Чарівний мир природи, змальований, у поетичних добутках Б.-И. Антонича, примушує по-іншому подивитися на все, що нас оточує. Виникає потреба задуматися: як я сприймаю природу, серед якої живу? Адже навіть звичайні дерева, квіти, птахи, виявляється, можуть “розповісти” дуже багато.
Треба Лише придивитися уважніше. І тоді квітучий кущ ромашок у саду перетворюється в зграйку дівчинок у віночках. Стара крислата тополя в дороги стає задуманою бабусею, що обернулася більшою зеленою хусткою, а Хмари в небі перетворюються в химерні фортеці, замки, на дивовижних тварин і птахів. Варто лише частіше дивитися на все, що оточує нас на землі й на небі. Найкраще сонце світить у рідній стороні.
